Це було справжнє свято, і готувалися до нього заздалегідь. Ніяких поїздок, занять чи побачень. А якщо випадало чергування або зміна на якомусь підприємстві, то люди, бувало, домовлялися відпрацювати іншим разом, а то й брали відгули. На всі запитання відповідь одна: «Завтра ж футбольний день!».
На площі бiля Республіканського стадіону в Києві, нині це Національний спортивний комплекс «Олімпійський», перед центральним входом ще задовго до початку матчу збираються люди. Настрій у всіх піднесений, урочистий. Заздалегідь відчувається радість від того видовища, яке вони скоро побачать: ці майстерні кутові удари Валерія Лобановського, нестримний ривок до воріт Олега Блохіна, рейдовий прорив з флангу півзахисника Анатолія Дем’яненка.
Уболівальники не тільки знали все про свою команду «Динамо», а й про гостей, ніби вони разом з ними приїхали: розповідали, хто у них вийде на поле, пригадували минулорічну зустріч, хто тоді відзначився, чого варто чекати сьогодні. Інколи можна було почути й відверті вигадки, але вони звучали по-дружньому, розкривали характер того чи іншого гравця. Навіть чутки спливали, кого й куди хочуть забрати, де кого чекають з обіймами, а кому вже час на лаві запасних сидіти. Все це супроводжується жартами, сміхом, дотепами, чимось нагадує мисливські оповідання, що починаються зі справжніх подій, а закінчуються невтримною фантазією.
І після матчу на цій площі довго стояли люди, ділилися враженнями, вони ще жили тими незабутніми хвилинами, коли, нарешті, бачили м’яч у сітці воріт: згадували, хто і як готував цей переможний удар. Коли ж гра складалася невдало, тоді у висловлюваннях переважало невдоволення від такої несподіванки, тут же виносили вирок окремим футболістам, що було б, якби вони діяли моторніше, краще бачили поле і брали гру на себе.
Тільки пізно вечері площа залишалася безлюдною, вболівальники групами йшли Хрещатиком на Поділ чи в інші райони міста, до них приєднувалися й ті, кому вдалося зайняти місце в кафе. А також відвідувачі гастрономів, які вже закривалися.
І ось тепер кияни, які давно тут не були, й численні гості з обуренням дивляться і не бачать ні площі, ні стадіону. Що ж це таке? Якісь недоброзичливці загородилися парканом, влаштували тут будівництво. Крутиться баштовий кран, вже до другого поверху стирчать бетонні стовпи, на них чіпляються металеві конструкції, піднімаються стіни. Хто замахнувся на це святе місце, хто не рахується з людьми і зневажає їх? Це ж треба так не любити киян і місто, прямо-таки ненавидіти спорт і футбол, щоб до такого додуматися! І не мати й крихти естетичного почуття, щоб так, порушити гармонію цієї місцевості.
Коли стати обличчям до входу на стадіон, то ліворуч перед нами видніється чудовий за своїми архітектурними формами Театр оперети. На ньому є табличка, де вказується, що він охороняється державою, пошкодження карається законом. А меморіальна дошка свідчить, що тут 1907 року Микола Садовський, видатний діяч українського театру, заснував перший український стаціонарний театр. Тепер впритул до цієї окраси міста прилягає новобудова — торгово- розважальний центр. Саме його тут і бракувало, таких центрів у місті більш ніж достатньо.
Праворуч — експоцентр «Спортивний» Національного університету фізвиховання і спорту, де часто проходять міжнародні книжкові ярмарки, і готель «Спорт». Вони багатоповерхові, але цілком узгоджуються зі стадіоном, стоять осторонь і мають із ним прямий зв’язок за своїм призначенням. Це громадські місця, сюди приходить багато людей будь-якої пори року, вони могли б зібратися на площі, спокійно поговорити у відносній тиші. І тепер сюди намагаються втелющити цю новобудову, яка буде притягувати немало людей, де пануватиме гамір, тiснява і, звичайно, прилаштуються й автомобілі.
До того ж це є, судячи з усього, і порушення правил ведення будівництва. Стадіон великий, на 76 тисяч місць. Розташований під горою, вихід один — прямо на площу. Тепер люди, виходячи після матчу, не розтікатимуться по площі, як раніше, а притискуватимуться одне до одного, рухатимуться черепашачими кроками. Є ще один вихід, боковий, і ворота для проїзду автотранспорту, але можливості його обмежені. А якщо якась надзвичайна подія? Стадіон тоді стане западнею для людей.
І вже визріває скандал. Адже Україна зобов’язалася провести у себе футбольний чемпіонат Європи 2012 року. Вже приїжджав представник міжнародної футбольної організації й не помітив підготовки до цих змагань, а якщо так, то й рішення про місце їхнього проведення може бути переглянуте. Та ще й це незрозуміле й невмотивоване будівництво перед стадіоном. Тепер міська влада вирішує, що ж далі робити.
А треба вживати заходiв, відновити те, що порушено, зробити так, як було раніше, тобто припинити будівництво, забрати всю техніку й матеріали, а площу заасфальтувати. Будівельники захотіли мати торгово-розважальний центр. Хотіти — не шкідливо, вони могли б захотіти мати такий центр на майдані Незалежності чи Софійській площі. Їхнє бажання й залишилося б із ними, якби не підтримка міської влади (за головування Олександра Омельченка).
Нині багато скарг іде від громадян міста на подібні дії влади. Київрада навіть вимушена була створити комісію для їхнього розгляду. Секретар Київради Олесь Довгий заявив, що всі конфліктні ділянки, де люди зараз днюють і ночують, щоб не допустити будівельників, виділялися минулою владою років зо три-чотири тому. Саме тоді міським головою був Олександр Омельченко.
Кияни вже дали оцінку діяльності Олександра Омельченка й не обрали його знову на посаду голови. Він вже давно досяг пенсійного віку і може йти на заслужений відпочинок. Але, хоч як це дивно, знову на видноті, знову при владі, навіть пішов на підвищення. Він став народним депутатом, пройшов до Верховної Ради за закритим списком від блоку «Наша Україна — Народна самооборона». Очевидно, там вирішили використати його досвід створювати тупикові ситуації, але вже не в одному місті, а в масштабах усієї України. Чи тут щось інше? Невже запрограмували невдачу? Тоді з якою метою?
Над входом до коридорiв української влади лишається тільки вивісити гасло: «Тут забирають радість і наділяють злістю». Ця злість виявляється в тому, що люди вимушені ставити палатки й чергувати, щоб під їхніми вікнами зненацька не поставили паркан, не завезли будівельні матеріали й техніку, не почали рити котлован. Вже відбувалися й сутички, бійки. Подібні непродумані дії влади викликають протести людей, мають великий відгомін, спонукають до роздумів. Що робити? Одна справа — непорозуміння між людьми, зовсім інша справа — між владою і людьми. Адже для представників влади вимоги особливі, обов’язки чітко визначені, й хто їх порушує чи несумлінно виконує, виявляє особисту зацікавленість у своїй службовій діяльності, той довго не затримується на такій посаді.
Але вони далеко не йдуть, знову повертаються до нас вже в іншому обличчі. Складається враження, що між тими, хто потрапив до влади, існує кругова порука. Ніхто й не хвилюється, не робить ніяких висновків; коли його звільняють в одному місці — спокійно чекає, поки призначать на інше, і навіть на вищу посаду, ще й нагороду може отримати. Політики ж часом із метою мати, де це тільки можливо, союзників прилаштовують «своїх» людей на відповідальні посади, а що з цього вийде, чи впорається їхній ставленик з дорученою йому роботою, чи має відповідні знання, — це вже другорядна справа, це не так і важливо. Живемо одним днем, після нас — хоч потоп, про майбутнє країни ніхто не думає. Між тим, влада поводиться так, як ми, громадяни, їй це дозволяємо.
До того йде, що хоч оголошуй перебудову, подібну тій, що була в Радянському Союзі. І це на 17-му році незалежності! Бо нероби, нездари, користолюбці, якщо з ними не вести боротьбу, розмножуються і все більше захоплюють навіть ті місця, де їм категорично бути протипоказано, — в судах, правоохоронних органах, серед народних депутатів. Та як усьому цьому зарадити? Немає іншого способу як посилення ідеологічної роботи, спрямованої на будівництво національної держави, висока вимогливість і відповідальність, звітність перед людьми, контроль громадськості. Без усього цього ми не матимемо народної влади.
