Диво-дитина з янгольським голосом, кумир 1960-х, чиї платівки розходилися всім світом мільйонними накладами. У колишньому СРСР від Лоретті буквально божеволіли. Всесоюзне радіо кожного дня отримувало десятки тисяч листів на його ім’я. Не було родини, де не звучали б «O, sole mio», «Джамайка», «Санта- Лючія» і «Повернися в Сорренто», записані на важкі — 78 обертів — платівки. Щоправда, дістати платівку було так само важко, як будь-який дефіцит, згадують izvestia.ru. Складнощі національного масштабу з добуванням заповітної платівки навіть увійшли до історії радянського кінематографу, ставши сценкою в культовому фільмі Георгія Данелії «Я крокую по Москві».
— Є Робертіно? — цікавиться стражденний покупець.
— Ні, — отримує закономірну відповідь тієї доби.
— Чому? — не заспокоюється невдаха.
— Підріс, — резонно зазначає продавщиця...
Уперше Лоретті відвідав країну, де його обожнювали, вже дорослою людиною. Було це 1989 року, на гребні перебудови. Він розповідав: «Із СРСР мені тисячами приходили листи й подарунки. Але в дитинстві я був машиною для заробляння грошей, і мої продюсери укладали контракти лише з тими країнами, де добре платили. СРСР у цей список не входив. Так мій батько — вірний італійський комуніст — і не встиг побувати в країні своєї мрії».
Тепер Робертіно часто гастролює. Він уже побував майже в усіх колишніх радянських республіках, бував і в Києві. Але, як правило, нині його концерти проходять у напівпорожніх залах, уже після третьої пісні італієць починає втомлено зиркати на годинника, і чим ближче фінал концерту, тим сумнішими стають його очі...
Робертіно давно став поняттям називним. Тисячі батьків шукають у своїх чадах таланти мало не з пелюшок. На цю тему є чарівний анекдот. Учителька музики говорить своєму учневі: «Якщо будеш себе погано поводити, я скажу твоїм батькам, що в тебе талант». Але вундеркінди, які розчулюють публіку своїми скороспілими даруваннями, дуже рідко виростають у зрілі таланти. Частіше бурхливе творче дитинство закінчується сумно: колишні диво-діти виявляються не готовими до повсякденного життя — без загального обожнювання та захопленої істерики навколо. Буває, зриваються в наркотично-алкогольний штопор — пригадайте юну поетесу Ніку Турбіну. У 9 років у неї вийшла перша книга, перекладена 12 мовами. Потім дівчинка виросла й перестала вражати контрастом по-дитячому пухких щічок і мудростi поетичних строф. Далі був шлях у нікуди: дивний шлюб, алкоголь, наркотики. У 27 років її не стало.
Робертіно трагедії вдалося уникнути, хоча легкий прозорий голос безслідно зник. Лоретті пережив свою славу й перетворився на солідного повнуватого мешканця престижного району Рима. Люди, як і раніше, називають його дитячим ім’ям — Робертіно, хоча він давно став Роберто. Лоретті вже не співає, щоб заробити на хліб. До речі, він переконаний, що міг би стати прекрасним шеф-кухарем. І стверджує, що так смачно, як він готує у себе вдома, ніхто ніде в світі не їсть... Лоретті — власник двох ресторацій і... стайні. В Італії вважається, що кіньми цікавляться люди благородні й витончені. Розведення чистокровних коней вищої категорії — дуже прибутковий бізнес. Призові коні на змаганнях доходять до десяти мільйонів доларів.
«Щоправда, мої коні не такої високої категорії, — розповідав мені Лоретті. — Але вони також добрі й можуть виграти до ста тисяч доларів. Я їжджу за кіньми до Ірландії, Франції та Англії. Стараюся не пропускати жодної доброї виставки чи аукціону. Раніше в мене було сорок коней. Тепер залишилося лише десять найкращих. Щоб утримувати велику стайню, треба не менше двадцяти осіб обслуги — це тисячі доларів щоденних витрат, що для мене дуже обтяжливо. Хоча моя дружина Маура — дочка найвідомішого в Італії жокея. І вся її велика родина також пов’язана з кіньми. І якщо так станеться, що в мене Бог зовсім забере голос, я із задоволенням цілком присвячу себе вирощуванню коней».
Про своє особисте життя Робертіно розповідає куди менш охоче, ніж про коней. А щодо жінок виявляється несподівано жорстоким. «Я одружений уже вдруге. Від першої дружини в мене двоє дітей. Співають вони чи ні, я навіть не знаю. Це неначе й не мої діти — вони більше схожі на свою матір і на її родину. Свою першу дружину я не дуже кохав. Можливо, річ у тім, що я одружувався дуже молодим. Минали роки, і я все виразніше розумів, що це не та жінка, яка потрібна мені в житті. Моя перша дружина була акторкою. Ми були абсолютно чужими одне одному людьми. І, природно, що цей шлюб розпався — як свічка, яка неминуче гасне на вітру.
Під час своїх поїздок світом я зустрічав сотнi різних жінок і звертав на них увагу, коли я був одружений перший раз. А у другому шлюбі я вже майже двадцять років, але в мене немає ніякого бажання зустрічатися з іншими жінками. Так що ті часи, коли я був небезпечний для жінок, давно минули... Мені поталанило зустріти мою жінку — Мауру. Вона абсолютно не пов’язана з музикою. Але я її кохаю, і від нашого сильного почуття народився мій син Лоренцо. Він абсолютна копія мене, коли я був дитиною. Син схожий на мене в усьому. У нього такі ж вокальні дані. Просто диво!»
Чому ж Лоренцо Лоретті не їздить із концертами світом, як його батько в дитинстві? Не виключено, що Лоретті-старший береже голос свого нащадка — раптом, подорослішавши, Лоренцо зможе стати зіркою не на два-три роки, а на декілька десятиріч?
