Гурт уболівальників оточив щільним кільцем чоловіків, які за невеликим столиком грають у шахи. Всі погляди спрямовані на білі й чорні фігури, на те, як вони розмістилися на дошці, хто на кого націлився. Яким же буде наступний хід, адже позиція досить складна, є над чим замислитися? І коли це сталося, одні з присутніх непевно знизували плечима, інші з ледь помітною посмішкою переглянулися. Вірний знак того, що вони сподівалися не такого розвитку подій, треба було діяти по-іншому. Чому не було обрано найсильніший хід? Бо його треба бачити, пояснив один із уболівальників.
І ще добре знати особливості цієї давньої гри, вивчати стратегію й тактику шахової боротьби, вміти розраховувати наперед різні варіанти. Та й мати практичний досвід, цікавитися шаховими турнірами, чемпіонатами, де виступають гравці високої кваліфікації.
Так, треба вміти бачити і правильно діяти. Це важливо не тільки у грі, а й у праці, навчанні, стосунках між людьми. А в політичному житті? Теж неодмінно, тим більше в часи суспільних перемін.
Сприймемо це як народну мудрість, що люди все бачать і знають. А наші політики, народні депутати, державні мужі? Їхнє бачення нашої дійсності, глибоке й поверхове, істинне й надумане, своєчасне й далекоглядне, може скласти цілі томи книг, що не вистачить для них однієї полиці. А що вже ними зроблено, втілено в життя? На одному аркуші паперу вміститься. То ж звідки така немічність, кволість, слабосилля?
Проте і в розмовах, бесідах є раціональне зерно. Ось один iз лідерів БЮТ Йосип Вінський говорить, що наш лібералізм сприяє тому, що багаті стають ще багатшими, а бідні — біднішими, і це цілком слушний висновок. Недавно на телепередачі «Я так думаю», на якій були присутні Борис Тарасюк, інші депутати, політологи, прозвучала така думка, що більшість нашої політичної еліти, як і представники великого бізнесу, використовують Україну для власного збагачення. Водночас ми самі бачимо, в якому розпачі опинилися діячі культури. Йде невтримний наступ на орендовані художниками приміщення, зникають книжкові магазини, знищується історичне середовище міст і сіл, надбання минулих поколінь і разом iз тим зводяться пам’ятники російським царям і вельможам. А дев’ятий вал насильства, брутальності, зросійщення телебачення та й більшості газет? Ніби дика ворожа орда заполонила Україну й безкарно глумиться над її людьми.
Це вже не шахова гра, яку, програвши, можна почати знову. Тому кожний випадок неповаги, замаху, руйнування джерел нашої духовності є надзвичайною подією й вимагає негайного втручання. Чийого? Відповідних державних службовців, громадськості й окремих мешканців.
А чи є в нас такі люди, які діють за принципом «Прийшов. Побачив. Переміг»? Так, це ідеальний випадок, не кожному він під силу, не всі такі відважні. Як давньоримський державний діяч і полководець Юлій Цезар, якому належить цей відомий вислів. І все ж таки, чи причетні ми до героїчних учинків, виконаних свідомо, без якихось розрахунків, за покликом душі на благо народу?
Нелегко відповісти. Візьмемо учасників нашого політикуму. У соціалістів — жодних здобутків за весь період їхнього існування, через що не попали до парламенту. Комуністи засліплені своїми зашкарублими догмами, і чогось корисного чекати від них — це як шукати на полях минулорічний сніг. Про Партію регіонів не знаєш, що й говорити, ні за що зачепитися, не видно помітних ознак її життєдіяльності. Блок Литвина, як на ярмарку, набиває собі ціну. БЮТ і НУ-НС знову на марші, вважають, що в них усе попереду, от спершу б їм упоратися з організаційними планами і створити демократичну коаліцію... Перспективною є ВО «Свобода»: викликають захоплення її вольові й рішучі протести проти встановлення пам’ятника Катерині II в Одесі. Всі інші політичні угрупування через свою непотрібність не варті й жодної згадки.
Якщо не партії, то тоді, можливо, є яскраві особистості, здатні вирішувати нагальні справи державної ваги? Такі пошуки ведуть аж у минуле столiття, у роки революції. Саме тоді випало стати біля керма вже самостійної країни гетьману Павлу Скоропадському.
Він походив зі знатного козацького роду, дитинство провів на Полтавщині, освіту здобув у Петербурзі. Коли почалася війна з Японією, молодий гвардійський офіцер за власним бажанням отримує призначення на Далекий Схід, командує сотнею Читинського козачого полку, за хоробрість у боях нагороджений золотою зброєю. В 40 років Павло Скоропадський вже генерал, з початком Першої світової війни — знову на фронті. 29 квітня 1918 року на з’їзді «Союзу хліборобів-власників» був проголошений гетьманом України, зобов’язався негайно збудувати таку державну владу, яка здатна була б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці. До Кабінету Міністрів отримали призначення не політичні лідери, а фахівці.
Хоч уряд Павла Скоропадського й зустрівся з великими труднощами, все ж він домігся й успіхів у розбудові держави. Було проведено українізацію початкової, середньої й вищої освіти, відкрито 54 українські гімназії, два університети, створено Академію наук. Налагоджувалося й виробництво, почали діяти український театр, Історичний музей, Національна бібліотека України, інші наукові та культурні заклади, видавалися книги. З України не виїжджали люди за кордон, як нині, а навпаки, намагалися повернутися з різних районів Росії. Отже, можна сказати, під керівництвом гетьмана для розвитку української державності за сім місяців було зроблено більше, ніж за 16 років нашої незалежності. Одначе внаслідок розпалювання соціалістичними партіями, анархістами й більшовиками ворожнечі до Павла Скоропадського як представника панівного класу, а також через несприятливий збіг історичних подій він змушений був зректися влади й виїхати за кордон.
Так чим же ознаменуються новий парламент і уряд? Підуть по второваній колії чи візьмуться рішуче викорінювати безлад і бездіяльність? Чи буде глибоке реформування в органах державної влади? Важко ствердно відповісти, і разом iз тим ці завдання реальні. Адже коли після безвідповідального працівника приходить сумлінна людина, професійно підготовлена, то вона завжди в короткий термін все ставить на своє місце. Шлях удосконалення відомий — підвищення вимогливості, дисципліни, своєчасне реагування на недоліки та їхнє усунення.
Що може об’єднати наших політиків, народних депутатів? Спільна економічна вигода? Ні, ця величина є перемінною, вона як та погода: то ясне небо і світить сонце, то вся височінь затягується темними хмарами. Є постійна величина, неухильна і спрямовуюча — це будівництво національної держави. Саме це — той головний стрижень, якому повинні бути підпорядковані всі наші зусилля, помисли, вся творчість. «І рости, і діяти нам треба так, щоб аж гриміло з краю в край», — закликав нас видатний поет Павло Тичина, і ці його натхнені слова звучать нині як необхідність. До речі, в післявоєнний період він очолював міністерство освіти й багато зробив для налагодження навчального процесу в наших школах.
Павло Скоропадський залишив спогади, в яких є точні та виважені свідчення тієї буремної пори. В них є і такі звернені до нас рядки: «Від часів Гетьманства 1918 року державність українська стала фактом, з яким світ вже рахувався і буде рахуватись. Тепер тільки від нас самих, українців, залежать докази, що факт цей здатний до життя».
Ці слова пройшли перевірку часом, не втратили вони свого значення і сьогодні.
