Напруженість на кордоні з Іраком, де зосереджене турецьке армійське угруповання загальною чисельністю близько 100 тисяч осіб, велика кількість важкого озброєння й авіації, не зменшується, хоч повідомлень про бойові зіткнення надходить досить мало. Причиною тому як дипломатичні зусилля Вашингтона, Лондона, Багдада, а також низки мусульманських держав, так і інформаційна блокада, введена турецькою владою на вимогу військових. Загалом зовнішньополітичні чинники, які повинна враховувати Анкара, несприятливі для вторгнення. Про них уже детально говорилося раніше («День», №181, 23 жовтня 2007). Однак нарівні з ними діють й інші не менш важливі чинники, які примушують турецьке керівництво бути максимально обачним.
ОСІННІ ТРУДНОЩІ
У 1999 році турецька армія вже робила широкомасштабні вторгнення в Північний Ірак. Причому двічі: в травні-червні у вигляді низки операцій локального характеру під загальною назвою «Весняне чищення», а також у листопаді-грудні — операція «Осінь». Метою обох операцій було руйнування інфраструктури бойовиків і розгром їхніх сил на кордоні. Обидві операції своїх цілей досягли частково. Половина баз бойовиків була знищена, однак всю інфраструктуру зруйнувати не вдалося. Незважаючи на перекриття кордону великими силами, більшій частині курдських загонів вдалося повернутися на свої бази. Терористична активність на деякий час поменшала, але через кілька років поновилася з колишньою силою. Про втрати в цих двох операціях достовірно не відомо, але, за деякими даними, вони були значними з обох сторін. Надалі турецька армія неодноразово проводила антитерористичні операції на іракській території, але всі вони носили локальний характер, обмежуючись зоною в 30—40 кілометрів уздовж кордону.
Найважливішим у бойових діях є чинник часу. Зараз він діє проти турецької армії. Через особливості театру військових дій момент для вторгнення надто невигідний. Бази бойовиків, яких нараховується близько 3,5 тисяч осіб, перебувають у горах Кандиль, а перевали ось- ось занесе снігом і ні про яку широкомасштабну операцію і йтися не може. Крім того, складний рельєф місцевості, кордон проходить гірськими й річковими границями області Хеккіарі, прорізаних глибокими ущелинами, тому на деяких напрямах не можуть бути використані навіть мули, тварини найпридатніші для перевезення вантажів або людей в горах, а більшість перевалів у цей час року непрохідні й для людей. Щоб досягнути баз бойовиків необхідно такою місцевістю пройти 150—200 кілометрів, що представляється нездійсненним для великого армійського угруповання. Для вторгнення з використанням важкої техніки можна використати тільки вузьку смужку в місці стику турецького, іракського та сирійського кордонів до північного заходу від Мосула. Але це не вирішує завдання в принципі, оскільки бойовики все одно ховатимуться в горах. А там, як показала операція «Осінь», вести з ними боротьбу надзвичайно важко. Принаймні успіхів тут не вдавалося досягнути як англійцям у Першій світовій війні, так і воїнству Саддама Хусейна під час Вересневого повстання курдів у 60—80-х рр. минулого століття. До того ж район Мосула туркам не вигідно робити полем бою через економічні причини.
Зі свого боку влада Іракського Курдистану попередила Анкару, що в разі перетину турецькими військами 40-кілометрової прикордонної зони загони пешмергу виступлять проти них. Це фактично армія напівнезалежного Іракського Курдистану, добре озброєна зброєю, що дісталася від армії Саддама Хусейна, і чудово підготовлена американськими та ізраїльськими інструкторами. Втрати турецької армії в зіткненнях із пешмергою будуть досить великими, оскільки солдати й офіцери цих загонів мають великий досвід бойових дій проти армії Саддама Хусейна, що отримала предметні уроки в битві під Ревандузом у травні 1966 року і в подальших зіткненнях. Бойовий дух солдат пешмерги дуже високий, про що свідчить назва цих загонів — які дивляться в обличчя смерті.
Робоча партія Курдистану (РПК) і її озброєна організація Армія звільнення народу Курдистану (АЗНК) провели інфільтрацію понад двох тисяч бойовиків на турецьку територію, в Іран і Сірію в основному у великі міста, і їх операція, що планується, ніяк не торкнеться. У той же час її початок буде сигналом до проведення великої кількості терористичних актів у різних районах Туреччини, що повністю девальвує ефемерні вигоди від вторгнення. Про це попередив одного з лідерів АЗНК Мурат Карайилан. За його словами, у разі вторгнення «війна почнеться не тільки в Іракському, але також і в Турецькому Курдистані, а також у містах Туреччини». Представник курдського регіонального уряду Північного Іраку в Парижі Сайван Барзані пригрозив, що в разі турецького нападу курдські бойовики проберуться в сусідні країни. Тоді війна охопить увесь Великий Близький Схід — від Афганістану до Лівану.
І, нарешті, досвід проведення подібних операцій показав, що ефект від них короткочасний. АЗНК швидко відновлює свої сили, що ніяк не знижує напруженості протистояння з терористами й партизанами.
ГРОШІ НАРІЗНО
Нарівні з військово-стратегічними чинниками на затягнення операції і взагалі на її проведення діють і економічні. Пропагандистське оформлення планів вторгнення вже призвело до падіння курсу турецької ліри й зниження вартості цінних паперів на фондових ринках. Через територію Туреччини відбувається прокачування нафти з Іракського Курдистану. За рахунок цього країна задовольняє значну частину своїх потреб в енергоресурсах і отримує великі гроші в оплату за транспорт. Проведення військової операції перерве цей нафтовий і грошовий потік і може взагалі дестабілізувати турецьку економіку. І нарешті, турецький бізнес активно вкладає гроші в об’єкти в Іракському Курдистані й збирається збільшувати свої інвестиції. Не в його інтересах, щоб у регіоні вибухнув військовий конфлікт.
Враховують в Анкарі й той факт, що курдський національний рух надзвичайно роздроблений. У ньому діють політичні організації, що мають часто протилежні ідеологічні установки. Американцям тільки навесні цього року вдалося досягнути примирення двох партій в Іракському Курдистані: Патріотичного союзу Курдистану (ПСК) на чолі з Джалялем Талабані, якого парламент Іраку в квітні 2006 року обрав на другий термін президентом країни, й Демократичної партії Курдистану (ДПК) Масуда Барзані, обраного в червні 2005 року президентом Іракського Курдистану. Адже зовсім недавно ворожнеча між цими організаціями виливалася в озброєне протистояння. Конфронтація з Туреччиною надзвичайно невигідна клану Барзані. Як пишуть турецькі ЗМІ, він контролює весь імпорт алкоголю в Туреччину з річним обігом $300 млн. У зоні вільної торгівлі в середземноморській провінції Мерсін діє близько 180 підконтрольних Барзані фірм. Відповідно до рішень Вищої ради щодо боротьби з тероризмом уряд розглядав питання про заморожування всіх рахунків сім’ї Барзані в Туреччині й накладення арешту на все рухоме й нерухоме майно. Неважко спрогнозувати, що такі втрати навряд чи посилять симпатії Масуда Барзані до РПК.
Існує і ще один чинник, що роз’єднує іракських і турецьких курдів. Це суперництво Барзані і Талабані з лідерами РПК за політичне й економічне домінування в майбутньому незалежному Курдистані. Головним є питання: на якій основі створювати цю державу? Турецький (Північний) Курдистан більший за територією і за населенням, має вихід до моря. Однак Іракський (Південний) Курдистан уже де- факто незалежний і має курдську владу з усіма атрибутами держави. І віддавати владу лідерам РПК просто так ніхто в Ербілі і Сулейманії не збирається. Об’єктивно лідери Південного Курдистану не зацікавлені в активній підтримці РПК і досить прохолодно ставляться до своїх братів із РПК і АЗНК. Саме з цим пов’язаний той факт, що в Багдаді та Ербілі з легким серцем погодилися з вимогою Анкари припинити підтримку бойовиків. Інша річ, що реально припинити їхню діяльність вони не можуть, оскільки не контролюють гірські райони й не мають сил такий контроль встановити. Туреччині також не вигідно перетворювати Барзані й Талабані у своїх ворогів, оскільки це штовхне їх на союз, нехай і тимчасовий, із РПК і в багато разів підсилить останню.
Швидше за все, розрекламована підготовка до вторгнення має кілька політичних цілей. Насамперед це стосується запланованого на грудень референдуму про приєднання міста Кіркука і його регіону до Іракського Курдистану. За цей багатий нафтою район уже давно триває боротьба. Проти референдуму виступає некурдське населення Кіркука — туркомани — нащадки туркмен, що переселилися сюди в XIX столітті — і араби. Туреччина підтримує туркоманів і категорично заперечує приєднання Кіркука до Курдистану. Тому Анкара й зробила демарш у вигляді загрози вторгнення, щоб, принаймні, відкласти проведення референдуму.
І можливо, найважливіший адресат войовничих танців — Вашингтон. Виступаючи в травні на конференції в аналітичному центрі міністерства оборони Туреччини SAREM, головнокомандуючий турецькою армією Яшар Бююканіт звинуватив «союзників Туреччини (США та ЄС) в прямій і опосередкованій підтримці РПК: РПК отримує з-за кордону сучасні вибухові пристрої і вибухові речовини, а пропагандистський центр цієї організації веде свою роботу з території держави, дружньої Туреччині». Погрозою вторгнення американців підштовхують до надання стримуючого впливу на своїх курдських союзників, щоб ті обмежили терористичні можливості РПК і АЗНК.
Для турецького керівництва навіть згадка про геноцид вірмен у 1915—1918 роках є найсильнішим подразником. Для запобігання прийняттю подібної резолюції конгресом США там і задумана погроза вторгнення, враховуючи особливу чутливість Вашингтона до регіону. Тут успіх наявний. Сенатори вже почали відкликати свої підписи і ймовірність того, що вона пройде через палату представників, тане на очах.
Чим би не закінчилася гра у вторгнення, це не знімає проблеми курдів. Іран, Туреччина, Сирія та США ведуть у регіоні складну й заплутану гру і розігрування курдської карти, безсумнівно, продовжуватиметься. Кожна зі сторін, використовуючи курдський чинник, намагається вирішити свої проблеми й домогтися домінування в регіоні. Причому самі курди грають у свою власну гру, використовуючи протиріччя своїх противників для досягнення головної мети — створення незалежної курдської держави.
