Відмінність державного діяча від політика у тому, що політик орієнтується на наступні вибори, а державний діяч — на наступне покоління.
Нинішня Україна, українська нація позбавлена якостей суб’єкта історії. Цьому сприяють як політичні сили усередині країни, так і ззовні. Одні з них своє завдання вбачають у перетворенні України в безвідмовний інструмент політики енергетичної залежності Заходу від Росії, інші — у форпост американського місіонерства, для здійснення подальшої так званої демократичної експансії на Схід. У кінцевому висновку мова йде про позбавлення політичної і культурної незалежності.
Лейтмотивом політичного життя в Україні давно стала боротьба одних політичних сил проти інших за морально- психологічне верховенство попри будь-яку ідеологічність. Завдання здобуття і збереження влади в жодної з них не збігаються із завданнями розбудови соборної України, збереження нації і держави. Політична еліта України виявила себе як сукупність стратегічних супротивників, яких лише інколи пов’язують певні тактичні завдання і які не здатні перейматися інтересами нації. Президент яскраво продемонстрував, що він не спроможний бути арбітром нації. Їм не властиві ні державницькі позиції, ні почуття відповідальності, що обумовлено їхньою ґенезою.
Політична структуризація, яка має місце, свідчить, що протягом шістнадцяти років новітньої історії України викристалізувалися два шари: верства невеличкої купки крупних власників, з одного боку, і шар, у різному ступені затронутих маргіналізацією громадян, аж до люмпенізованого прошарку, — з іншого. Партії лобують інтереси перших і заграють та маніпулюють другими.
Спровокована штучно криза сьогодні охопила всі сфери суспільного життя, торкнулася кожної людини. Однак, попри увесь негатив, є моменти позитиву в тому, що відбувається. Криза, як спосіб руйнування усієї сукупності сталих людських поглядів на оточуючу дійсність, суспільство, владу, партії, лідерів, висвітлила головну проблему — відсутність як повноцінної політичної еліти, так і її єднаючого стрижня — лідера національного масштабу.
Чи можна сподіватися, що криза спричинить суспільну мобілізацію? Завдання збереження нації і держави... Говорячи простіше, чи ми остаточно упокорилися бути об’єктом політики і жити у світі як другорядна країна з обмеженим суверенітетом, опустили руки перед загрозою остаточної втрати національної самоідентифікації?
Не варто створювати ілюзій щодо того, що світове співтовариство зможе гарантувати незалежність слабким державам. Напевне, Україні давно було слід позбавитися ілюзій щодо політичних — зовнішніх і внутрішніх — реалій. Доля слабких — виконувати волю сильних. Ми свого часу відмовилися від ядерного потенціалу заради безпеки Європи. Хто це оцінив?
Світ став іншим і, водночас, залишився незмінним. Згадаймо лише головні події минулого сторіччя. Геополітичне протистояння, безперервні війни (з них дві світові), жовтнева революція в Росії і мова про світову революцію, експорт революцій у Латинській Америці. Створення військово-політичних блоків НАТО і «Варшавського Договору», «падіння Берлінської стіни», розпад Радянського Союзу. Супердержава США, аби забезпечити своє існування, бере на озброєння ідеологію «безперервних війн», розширення НАТО і просування демократії на Схід. Росія після років занепаду звертається до віри, як основи державності, і проголошує ідею «ядерного православ’я», відновлює свою військову потужність і надію нації. Захід б’є тривогу щодо своєї енергетичної безпеки, всі — щодо небезпеки тероризму. Ви скажете, що ми, на відміну від США, Росії чи країн ЄС, не маємо достатніх матеріальних і економічних ресурсів, аби говорити з ними на рівних. Відтак сьогодні ми тулимося до Європи, нам насаджують принципи і методи організації суспільства і економіки протестантських країн у католицьких анклавах, не замислюючись, що в православних і мусульманських країнах — таке привнесення приречено на поразку. Так, ми — багатонаціональна і поліконфесійна країна, але ми були, є і будемо духовним центром Православ’я. Отже, ми маємо не менший, а може і більший, величніший ресурс — час. Епоха православної цивілізації налічує більш ніж тисячу років. Нам не потрібно вибирати, за чиїми принципами жити. Слід пам’ятати свою історію, зберегти, відновити прадідівщину, забезпечити спадковість.
Більшість нинішніх політиків, що прийшли у політику із бізнесу, так і залишилися бізнесменами, мислять як і в бізнесі, вчиняють як в бізнесі. Однак, політика — інакша категорія, якщо бажаєте, значно тонша. Як правило, бізнесмени спираються на свою підприємницьку інтуїцію і вважають, що тієї достатньо для політичної роботи. На практиці виявляється, що бізнес-чуття відрізняється від політичного. Україна — не виняток на пострадянському просторі — пішла шляхом олігархічного характеру розвитку. Сьогоднішня так звана політична еліта ставить себе вище Бога і Волі Бога.
Політична еліта, і, в першу чергу, правляча, відповідальні за визначення стратегічного розвитку держави, забезпечення національних інтересів на міжнародному рівні. Компетентність і професіоналізм для правлячої еліти — такі ж невід’ємні складові, як відданість інтересам держави і патріотизм. Вони є визначальними в тому, як питання національної безпеки сприймаються правлячою елітою і як трансформуються в геополітичні і геоекономічні цілі та стратегії. Якщо національні інтереси трактуються адекватно, то й завдання визначаються відповідно. І тоді ресурсні можливості нації і держави знаходять свій відбиток і у тактичній, і у стратегічній перспективах.
Визначення загальнонаціональної стратегії неможливе поза консолідованої позиції політичної еліти й у цілому нації. Політичне протистояння призводить до підриву адміністративної дисципліни й руйнуванню усієї владної вертикалі. Подібна позиція повинна бути формалізована в принципових документах, де говориться про цілі і засоби розвитку суспільства й держави (мова не про пустопорожні декларативні універсали і кулуарні домовленості).
Потрібен той, хто здатен відчути себе частиною історії, національний лідер, державник, який спроможний задати напрями розвитку суспільства. Його завдання — віднайти історичну спадковість, пояснити злети і падіння, усі перипетії на шляху становлення нації. Самому зрозуміти і показати нації сутність Православ’я для України-Руси і місію самої нації і України. Це пряме звернення до Бога, який, я впевнений, почує його.
