«Що наше життя? Гра!» — і тут з класиком не посперечаєшся. Але скільки ж серед нас народу, для яких гра — це не просто сенс життя, а повітря і... робота. Без азарту тут також не обходиться. Гоголівських «Гравців» у Театрі на Подолі поставив Олег Ліпцин (сценографія — Ф. Александровича, музичне рішення — В. Борисенко). У цьому спектаклі здається, що навіть предмети також сповнені афери, а компанія гравців — така собі модель суспільства. Тут усі один одного обманюють, «кидають» на величезні суми, суперничають, а перемагає найхитріший. Гоголь був проти п’єс, які побудовані на одній зовнішній цікавості. Він вважав, що сюжет повинен виражати закони суспільства, найогидніше і найстрашніше в ньому.
Головний успіх спектаклю — атмосфера, яка інтригує, створена світловими, шумовими ефектами, загадковими паузами й містикою... Якийсь Іхарєв (Ігор Волков) поселився у маленькому готелі і якась небачена ниточка починає витися, умисно заплутуючи глядачів то фортепіанними дивертисментами, то комічними ситуаціями, то містичними випадами. Пильність публіки притупляється і раптом… режисер перевертає монету, а там не «орел», а «решка». Хто не читав п’єсу, до останньої хвилини, разом з Іхарєвим, щиро вірить, що це він ловить рибу, а не те, що тенета розставлені на героя, в які він потрапляє.
Гоголь зізнавався: «Скільки у нас є добрих людей, але скільки є і бур’янів, які заважають жити добрим. І за якими не в силах прослідкувати жоден закон. На сцену їх! Нехай бачить весь народ! Нехай посміється над ними!» І ось, «мила» компанія на сцені. Один ліпший за іншого: авантюрист і професійний шулер Іхарєв, досвідчений шахрай Утешительний (Сергій Бойко), цинічний пройдисвіт і шахрай Швохнєв ( Федір Ольховський), привабливий хижак Глов-старший (Олександр Данильченко), смішливий злодюга Кругель (Сергій Сипливий). Усі герої різні за колоритом, але вони складають такий моноліт, що навіть мурашка щілину не відшукає. Блискуче й несподівано вирішений образ Глова-молодшого (Роман Халаїмов). Амплітуда його характеру глядачів вражає: від соромливого пришилепкуватого підлітка до озвірілого лева. Лаконічні вибудовані режисером мізансцени; коли Іхарєв начебто збоку, в ролі спостерігача, а компанія гомонить, зображає привітність, але Іхарєв усе ж не з ними. Тут би глядачу й нашорошитися — адже режисер дає підказку. Але — ні, раптом Іхарєв різко підіймає келих разом iз всіма — дружба навіки! І хитрий Гоголь знову закручує інтригу...
Чудовий акторський ансамбль забезпечив спектаклю половину успіху. У режисера Олега Ліпцина все і всі грають: від акторів до кожної речі: шафа, карти, келихи, фортепіано, солом’яний капелюх Глова-старшого... Навіть слайдове рішення в сценографії не роздратовувало публіку — коли на заднику з’являлося відео стола з їжею. Адже це ж гра (фальшива), і їжа була також несправжня. Як кажуть, у будь- якій грі є умовності й позначення. Динамічна пружина цієї гри розтискується стрімко — не дає схаменутися: ні Іхарєву, ні глядачам. Події розгортаються дуже швидко. Режисер точно розуміє автора (Миколу Гоголя), для якого був важливий стрімкий розвиток інтриги, несподівані повороти та гострі сюжетні ситуації. Гарячкова та цинічна гонитва за грошима, зухвалий авантюризм, брудні й ганебні засоби наживи й обману, — ось що об’єднує всіх персонажів.
Гоголівські герої викривають самі себе, і позитивних серед них немає. Микола Васильович — найбільший майстер драматичної розв’язки. Фінали його творів завжди неочікувані. І режисер примусив глядачів осмислити по- новому зміст гоголівських «Гравців». Хоча у спектаклі трохи бракувало контрасту. Публіці хотілося побачити більш «соковиту» сценографію, бо надмірний лаконізм на сцені здається прісним, немов їжа без солі й перцю...
