На перший погляд нинішня виборча кампанія не лише нудна, але й беззмістовна. Про це говорять політологи та журналісти. Мовляв, три олігархічні клани не порозумілися при розподілі державного пирога — ось вам і вся політична криза. Завдяки виборам все начебто має «утрястися», після чого владна верхівка утилізуватиме Україну більш організовано. Тобто вибори — це спосіб вирішення чисто внутрішнього конфлікту «нагорі». Через це народу навіть не обов’язково знати, кого він обирає. Тож виходять такі собі «вибори жирних котів у темній кімнаті», адже щодо переважної більшості кандидатів недоступна інформація про найсуттєвіше: професійну підготовку, майновий статус, етнічне походження. Ми навіть не бачили їх в обличчя, не чули їхній голос. А може це взагалі не люди, а інопланетяни з українськими паспортами? Космічні монстри?
«Не все так моторошно», — говорять оптимісти. — «Система ж пропорційна! Тому ви голосуватимете не за окремих монстрів, а за їхні політичні програми». Припустимо, що мішанина популістських гасел — це програма. Припустимо навіть, що те чи інше політформування буде її дружно виконувати. Так чому б тоді не обрати до ВР трьох чи п’ятьох представників цих політформувань? І нехай вони там між собою домовляються. Навіщо утримувати аж 450 нардепів? Згідно з кошторисом Верховної Ради на 2007 рік, сума всіх витрат на одного народного депутата становить 1,6 млн. грн. Очевидно, що олігархат з кількох представників не потребуватиме взагалі ніякої зарплати. Ще й сам заплатить в держбюджет за оренду приміщення ВР...
Якщо ж серйозно, то український народ вкотре опинився в ситуації виборів без вибору, адже всі п’ять «фаворитів» — ПР, БЮТ, НУ—НС, СПУ, КПУ — є лобістами інтересів великого капіталу. Натомість партії, що відстоюють інтереси інших верств суспільства, відсікаються від ВР трипроцентним бар’єром і захмарними цінами на політичну рекламу, ОДНА СЕКУНДА якої може коштувати 1000 євро. Зате кожна з трьох чи п’яти партій-«фаворитів» після входження в Парламент отримає з держбюджету (тобто з народних грошей) по 46 млн. грн. в якості «відшкодування витрат на передвиборну агітацію».
Це означає: за кого б ти не проголосував, все рівно перемагає СИСТЕМА. Незначні зміни в конфігурації трьох найбільших кланів навколо державного пирога нічого не змінюють. Взаємні ж нападки політиків у запалі передвиборчої агітації — це лише складова договору владоможців задля збереження цієї паразитичної системи. Якби такого роду вибори могли щось змінити, їх би вже давно заборонили.
Але не все так безнадійно. На щастя, все більше громадян усвідомлює, що нинішнє «свято демократії» — це гра в одні ворота. Показовим є експрес- опитування читачів газети «День»: 22 відсотка учасників не бачать сенсу брати участі в виборах 30 вересня. Більше того: на тлі безглуздості згаданого дійства відбувається розділення найрозумнішої частини виборців на дві частини.
Перша вважає, що в цій ситуації треба голосувати за «малі», тобто неолігархічні партії. В такий спосіб начебто можна виказати свій протест проти «олігархічного лохотрону». По- суті, ця категорія громадян ще вірить в існуючу систему та можливість її вдосконалення. Тому вкотре готова проголосувати за «кращих з гірших». Вона вважає, що якщо не прийдеш на вибори, то твоїм бюлетенем проголосують за кого завгодно. При цьому згадана група розуміє, що заповнений бюлетень після вкидання в виборчу скриньку також буде жити власним життям. Тобто може опинитися серед бюлетенів за будь-кого з «фаворитів». Це яскраво показали вибори 2006 року, коли виборчі комісії куплялися з потрохами, а голоси за малі партії «обнулялися». В результаті обсяг фальсифікацій склав близько 20%. Скандал вдалося зам’яти, але схема залишилася без змін. Зокрема, навіть голосуючи за «малі партії», виборці все рівно віддають голоси «фаворитам». Оскільки наперед вирішено, що «малі партії» за будь-яких обставин не потраплять у ВР, то вони фактично перетворюються на розмінну карту в «битві гігантів». Зокрема, вони можуть активно підтримуватися одними «фаворитами» для відбирання голосів в інших «фаворитів». Наприклад, очевидно, що Партія регіонів зацікавлена в просуванні «Свободи» О. Тягнибока, оскільки остання відбиратиме голоси в БЮТ і НУ—НС. А після входження до ВР ця ж сама ПР отримає приблизно третину голосів, відданих за непрохідну «Свободу». Так само очевидно, що в просуванні КПУ (оновленої) зацікавлені НУ—НС і БЮТ.
Друга частина думаючих виборців вважає, що брати участь у цій «дурильні» — це значить не поважати самого себе. Більше того — стати співучасником масового шахрайства. Адже за кого не голосуй — все рівно голосуєш за олігархів і офіційно визнаєш їхнє право керувати собою. Делегуєш їм право визначати твоє майбутнє. Визнаєш законною прихватизовану ними загальнонародну власність, чорноземи й корисні копалини, ліси й озера.
Тому-то все гучніше лунають заклики до бойкоту виборів. Це єдиний реальний спосіб вплинути на їх перебіг, перетворитися з об’єкта маніпуляцій на свідомого і вольового суб’єкта. Влада сама дала для цього унікальний шанс: згідно з прийнятими 1 червня 2007 р. поправками до закону «Про вибори народних депутатів України», стаття 102-9: «Позачергові вибори депутатів визнаються такими, що не відбулися, якщо в них взяло участь менше половини від кількості виборців, включених до списків виборців». Ця норма була прийнята на випадок можливого бойкоту виборів самою ж коаліцією ПР—СПУ—КПУ. Тому вона стосується лише виборів 30 вересня — на всіх наступних відсоток виборців, що проголосували, не матиме жодного значення. Навіть якщо на дільниці прийдуть лише сім’ї 50 гривневих мільярдерів і проголосують самі за себе, вибори вважатимуться такими, що відбулися.
Згадана вище друга частина виборців має намір висловити мирний протест проти олігархату і продемонструвати, що їй не подобається вся ця його шахрайська оборудка. Тобто бойкот — це голосування проти безчесної системи. Його проконтролювати значно легше, чим відстежити долю вже вкинутих бюлетенів. Адже тут все просто: або ти є на виборах, або тебе немає. Спостерігачі елементарно можуть порахувати кількість людей, що проголосували — незалежно від корумпованості виборчих комісій.
Прихильники бойкоту пояснюють, що, по-перше, це не прояв пасивності чи байдужості, а свідомий вибір людини, яка розуміє механіку політики й відмовляється бути в ній безвольним коліщатком. По-друге, нинішній заклик до бойкоту пропонує альтернативу — скликання Конституційних зборів, які мають розробити й затвердити новий Основний Закон держави. Він буде ґрунтуватися на новому суспільному договорі, свідомо й добровільно укладеному українськими громадами. Затвердження Конституції на всенародному референдумі означатиме легітимне перезаснування держави. В інтересах всього народу, а не самопроголошеної «еліти». В результаті ставлення виборців до бойкоту перетворюється на соціальний тест на спроможність до критичного мислення і готовності до творення нового суспільства. Своєрідний механізм селекції нової еліти — співзасновників нової держави, нової української громади.
Це вже щось нове! Просування ідеї бойкоту діючої системи і творення нової надає виборам- 2007 великого сенсу. Це початок соціально-політичного розділення на старе і нове. З одного боку, посткомуністична система в особі олігархічних кланів прагне використати ці вибори для легітимізації своєї власності. Пануюча верхівка прагне надати своїй владі імідж законності, закріпити її та передати своїм дітям. Тобто інтерес влади в цих виборах зрозумілий.
Інтерес народу в тому, щоб змінити свою свідомість, звільнити її від шкідливих міфів та спокус. Після їх подолання українці почнуть думати своєю головою і покладатися на власні сили. Вони збагнуть, що відповідальність за свою долю не можна перекладати ні на кого. Бо на цьому світі є деякі фундаментальні речі, що їх треба робити лише особисто. До таких належить не лише зачаття рідної дитини, але й творення народом рідної держави і здійснення ним влади. Бо влада — це воля до ладу на своїй землі.
IНША ДУМКА
Віктор НЕБОЖЕНКО, політолог:
— Ці вибори нікому нічого не дадуть. І тільки після того, як всім стане зрозуміла трагічність цієї банальності (що вибори нічого не дадуть), цілком можливо, що на наступних виборах знизиться явка. Скажу більше, наша величезна явка — це також недобре, бо тоді демагоги легко збирають свій урожай. А в нас надвелика явка, ми в цьому плані переплюнули всі демократичні держави. Тому наступного разу явка буде набагато менша, тому що не можна знов і знов повторювати один і той самий результат.
А сама ідея саботажу виборів неправильна, тому що в нас, у виборців, дуже мало ниточок, які зв’язують із політиками. Навіть якщо ці ниточки слабенькі, тоненькі, рахітичні. Але підчас виборів політики мусять до нас пристосовуватися. А весь інший час ми мусимо пристосовуватися до них, тому саботувати вибори — це не найкращий варіант. Це відмова від комунікації. Відмова від того, щоб дати яскравим маленьким партіям себе проявити.
Якщо навіть пофантазувати й уявити собі, що на вибори прийде, скажімо, 49% виборців, то нічого страшного не станеться. Просто буде введене пряме президентське правління. Але я не думаю, що Ющенко так пощастить у житті, що прийде менше ніж 50%. Прийде дуже багато.
