Вже 16 років у суспільстві циркулюють байки, що Україна не може знайти свою національну ідею, тобто нібито ніхто не може відповісти на питання хто і для чого створив нашу державу. Мовляв, українське суспільство — безіменне, Україна — багатонаціональна, в ній проживає багато народів. Невідомо і який тут корінний народ, і яка має бути тут провідна мова... Насправді ж, усім все відомо, тільки відповіді, які отримують чужинці на ці питання, їх не влаштовують, от і «колотять» українським народом.
Загальновідомо, що формування будь-якої сучасної політичної нації, в тому числі формування української політичної нації за європейським зразком, може відбуватись лише на базі української етнічної нації шляхом поступової асиміляції представників національних меншин з корінною нацією. Інтеграція в українське суспільство може йти різними способами і темпами, але безумовно, що передусім це — оволодіння державною мовою, сприйняття базових цінностей нації і держави, згода жити за нашими українськими правилами. Якраз у цьому випадку може знадобитися двомовність (за яку так дехто ратує), коли поряд з державною, людина знає мову країни свого походження (походження своїх батьків), не забуває свою культуру і традиції. Та за умов найліберальнішого законодавства стосовно мови і національних меншин в Україні настала інша крайність, яку ми спостерігаємо нині, а саме, групи людей, об’єднані за національним походженням відособлюються, протиставляються корінній нації, вимагають для себе особливих прав, зрештою суспільного перевороту — зміни основних засад побудови української держави. Представникам національних меншин, зрусифікованим українцям посилають вказівки: «Не вчіть українську мову. Побачите, незабаром України не буде... і т. д.».
Людей підбурюють не визнавати державності української мови, не поважати українське, не пристосовуватись, консервують їхній статус емігранта. Їх запевняють, що «ми інші», «ми не повинні»... і т. д. Сама постановка питання дуже небезпечна. Ми їм дамо трохи української мови, ми їм дозволимо мати україномовні комп’ютерні програми в школах (правда, лише деякі), а дублювання філмів українською у кінотеатрах ми їм не дамо. І це — українцям. Україномовним українцям! Якщо існують «ми» і «вони», то хто ж тоді по-їхньому «ми»? «Ми» — це нинішня влада, це чужинці, які себе не ототожнюють з місцевим населенням, але і забиратися з України нікуди не хочуть, бо присмокталися до її ресурсів і їм «подобається» паразитувати на українцях.
Насправді в нас усе відомо: і хто створював українську державу і для чого, і хто корінний народ, і яка ідея рухала цією силою.
Кожного року 24 серпня Україна святкує не просто абстрактний День незалежності, а День незалежності від Росії. Українці завжди мріяли і боролися за те, щоб жити окремо від Росії. Україна створювалась українцями для себе шляхом самовизначення українського народу. Саме в Україні українці за всіма міжнародними нормами, можуть самовиразитись і збудувати такий суспільний устрій, який їм до вподоби, і відповідає їх світогляду, цінностям, менталітету нації. Це право розуміють і визнають усі політики, як в Україні так і за кордоном, бо цей шлях проходили всі держави.
Ми здобули незалежність, щоб змінити колишні порядки, щоб не було так, як в Росії. Безумовно, що представники інших національностей можуть жити в нашій країні оволодівши державною мовою, шануючи нашу культуру і історію, погоджуючись сповідувати наші базові цінності нації і держави, погоджуючись жити за нашими умовами і правилами. Так мало би бути... і так є в усіх цивілізованих країнах. Та відразу про себе нагадує той факт, що Україна — постколоніальна держава, яка не провела повної деколонізації і дерусифікації. Так, справді, не провела навіть дерусифікації етнічних українців, хоча має на це повне право.
Існує і протилежна сторона. Звісно, якщо були люди, які все життя хотіли і боролися за незалежність від Росії, то і були, і є люди які все життя поклали на те, щоб незалежності України ніколи не було, щоб українців було менше, щоб вони зрікалися рідної мови, щоб їхньою батьківщиною був Сибір. В Україні є тисячі людей котрі особисто (чи їх батьки), нищили все українське, — боролися проти загрози «українського буржуазного націоналізму», а тепер опинилися в іншій державі, в державі цих самих націоналістів. От казус! Їхня «боротьба», іхня «праця» може бути зведена нанівець. Особливо їм шкода втратити найзначніше їхнє досягнення — це виведення особливого типу українця — «українець російськомовний». Система мала на меті вивести «нову породу людини», людини без батьківщини, без національності, без історичної пам’яті, без національних почуттів, відбувалась підміна російським, нібито інтернаціональним, рідного національного. Йшов процес селекційного відбору зрадників і хрунів...
Іншими словами, в Україні є маса людей, яким в Радянському Союзі, чи в Росії було добре. Наприклад, навіщо етнічним росіянам, що проживали в радянській Україні і були панівною нацією, була незалежність від Росії? — Ні до чого. Жили собі в колоніальній Україні, почувалися як в Росії, а може і краще, а тут опинилися... за кордоном, відповідно треба змінювати звички, пристосовуватися і т. д. Тому не все так просто, і святкуючи День незалежності, ми повинні зважати, що є люди, котрі мають протилежні цілі: щоб Україна була в складі Росії, щоб українці асимілювались з росіянами і перестали існувати взагалі. Правда, в умовах не Росії, а іншої держави цю програму втілювати стало важче. Зрештою, ця антиукраїнська сторона згідна — нехай держава називається «Україна», лише нічого змінювати не треба, хай лишається все по-старому.
Чи потрібна нам така Україна і така незалежність? Ревізія державного устрою, зміна системи управління, вихолощення українського змісту, створюють ситуацію, за якої взагалі немає смислу в існуванні окремої держави.
