Пошук істини в науці взагалі й в історичній науці зокрема — це завжди болісний процес подолання. Подолання найрізноманітніших труднощів (мала кількість джерел, складність їхньої плідної інтерпретації чи, навпаки, — труднощі в доборі й оцінці величезної кількості документів), але, головне, — подолання себе. Своїх звичних стереотипів, забобонів, які ввійшли «у плоть і кров», — культурних, світоглядних і, не в останню чергу, політичних. І мав цілковиту рацію Карл Маркс, який зазначив свого часу, що якби аксіоми математики зачіпали конкретні матеріальні інтереси людей, ці аксіоми також неминуче стали б «полем битви ідей», запекло відкидалися та критикувалися, і не було б нейтральних, незаангажованих (говорячи сучасною мовою) експертів...
Найпереконливішим прикладом того, як конкретна, поточна політика (за зовнішньою видимістю — бурхлива, швидкозмінна і тому жива, але насправді — скостеніла й застигла мумія!) зі справді «мертвою хваткою» тримає навіть чесного та допитливого дослідника, є багатовікова суперечка про походження й розвиток Русі (Київської та Московської), історичний шлях східнослов’янських народів. Русь-Росія і Русь-Україна: які їхні співвідношення, історична спадкоємність і система політико-культурних і економічних зв’язків; що таке взагалі «Русь» (як побачить читач, питання можна цілком сформулювати й так: хто такі «русь», вони ж «росичі»)? Всі ці запитання — з розряду важливих, насущних, «цікавих» (навіть сенсаційних) і для мільйонів людей, далеких від професійних занять історичною наукою. Бо тут йдеться про право першородності(!), і тому особливу роль у творчому процесі починають відігравати не лише такі благородні почуття, як любов до істини, високе прагнення знань, а й емоції зовсім іншого ґатунку: національні амбіції (а то й забобони), багатовікові образи, комплекси, химери...
«Масовий» читач, на жаль, нерідко схильний з найбільшою увагою читати ті твори, які пропонують вельми спрощений (простіше кажучи — «простий, як двері»!) підхід до складних проблем. Так, один модний нині журналіст видав нещодавно «історичний бестселер» під гучною назвою «Тайная история Украины-Руси» (книжка ця користується гучним, але дещо скандальним попитом на книжковому ринку «Петрівка»). Автор цих рядків став мимовільним свідком досить цікавої розмови: продавець однієї з книжкових торговельних точок на Петрівці у відповідь на запитання: «Про що ж розповідається в книжці «Тайная история Украины-Руси» заявив буквально таке: «А там автор доводить, що Київська Русь — це, власне, Росія, всі говорили там по-російському, ніякої української мови не було, ця мова була пізніше вигадана поляками» (?!). Ось на які «твори» «клює» наша масова історична свідомість!
Ми ж, читачу, підемо іншим шляхом. У нашій розмові спробуємо оперувати фактами і достовірними джерелами. А ось як саме їх інтерпретувати — це вже інше питання...
ЗВІДКИ ТИ, РУСЬ?
Ще з часів Стародавньої Греції, з праць Платона, Аристотеля та інших великих філософів відомий найцікавіший імператив (категорична вимога): щоб досягнути високої, чистої істини, необхідно передусім домовитися про точне значення понять! Але в нашому випадку пошуки цього точного значення незмірно ускладнюються тим, що саме це таємниче слово «Русь», як правило, вживається в найрізноманітніших значеннях: Русь може бути поняттям етнічним, географічним, історико-політичним, культурно-релігійним. Це — і плем’я (народ), і могутнє державне утворення, яке історично склалося, і певна територія (так, наприклад, «Руська земля» може означати не лише суму територій, а й державу на чолі з князем, і народ, який живе на цій землі). Таким чином, дуже багато що залежить від контексту, в якому вжите наше магічне слово «Русь».
Важливо зазначити, що автор чи автори безсмертної «Повісті временних літ» (ми залишимо зараз «за дужками» нашої розповіді питання про того, хто є автором «Повісті»: Нестор-літописець, чернець Сильвестр чи, що найбільш імовірно, ціла група безіменних авторів) жив (жили) в Києві, ототожнював(ли) себе з нащадками полян, які багато віків уже жили тут, у Середньому Подніпров’ї, та яких власне й називав(ли) «руссю». Саме на «Повість временних літ» спираються, таким чином, прихильники «полянської» версії походження Русі (назвемо її так). Відразу ж підкреслимо, що поляни, які виступили, таким чином, державотворчим народом майбутньої Київської Русі (!), — це, власне кажучи, народ стародавньоукраїнський, наші безпосередні предки. Цей факт має фундаментальне значення для розуміння самого єства проблеми, яка розглядається. Східнослов’янський протоетнос («русь») і його держава (Русь з великої літери, а саме Русь Київська) складався й формувався в регіоні Наддніпрянщини та (частково) Наддністрянщини, проте ні в якому разі не на берегах Верхньої Волги та Оки, де внаслідок складної взаємодії місцевих угро-фінських і слов’янських племен поступово утворилася «великоруська» народність. Зазначмо, що в головному саме так уявляв собі цей процес, датуючи його початок другою половиною ХII сторіччя, а завершення XIV сторіччям, найбільший російський історик кінця ХIX — початку ХХ сторіччя Василь Ключевський (див. «День». 02.06. 2006).
Цікавим є один момент. Сучасні російські «патріоти» (а також їхні малоросійські «трубадури») рішуче відкидають навіть компромісну (і, безперечно, політично вмотивовану) стару радянську концепцію Київської Русі як «спільної колиски», «спільної Батьківщини» трьох східнослов’янських народів. «Патріоти» повертаються, на противагу цій теорії, до найбільш архаїчних, відверто імперських поглядів XVIII і XIX сторіч, коли російська історіографія відстоювала безперервне, багатовікове історичне буття єдиної «російської» держави, що бере свій початок ще за доби Київської Русі, й яка потім існувала (повторимо: безперервно!) під владою однієї династії, лише змінюючи свій політичний центр, свою столицю: спочатку — Київ, потім — Владимир, далі — Москва і, нарешті, — Петербург. Таким чином, наші доморослі «непримиренні борці з українським націоналізмом» фактично опиняються в одному політичному таборі із запеклими великоруськими націонал-шовіністами імперського типу... Втім, історія ж завжди була багата на парадокси!
Нарівні з уже згадуваною «полянською» версією походження Русі було висунуто й «новгородську» версію, згідно з якою першим князем Київської Русі був напівлегендарний варяг Рюрик (862— 879 р.р.), а не слов’янський (найвірогідніше — полянський) князь Кий, добре відомий із «Повісті временних літ». На думку значної частини істориків, у літописних зведеннях (як підсумок тривалих суперечок, які тривали, ймовірно, до початку ХII сторіччя, були об’єднані — механічно чи творчо? — обидві версії). Проте ще не одне сторіччя в історіографії йшли спори між прихильниками «південного» (Полянського чи Київського) і «північного» (Новгородського) варіантів початку Русі. Спори ці тривають і досі; так, ряд російських істориків у останні роки розробив новітній варіант «новгородської» версії початку Русі — так звану «ладозьку» версію. Ці вчені відносять найдавніше історичне коріння державності східних слов’ян до району північно-східніше Новгорода — до поселення Ладога на однойменному озері. Саме там, на їхню думку, й зародилася Русь. Потрібно зазначити, що ця теорія знаходить (явну чи приховану) політичну підтримку з боку нинішнього керівництва Російської Федерації; точно так само, як трохи більш «архаїчну» версію цієї концепції було свого часу офіційно схвалено, в рамках доктрини «православ’я, самодержавства, народності», імператорською владою Романових (пригадаймо святкування «1000-ліття Росії» — не Русі, а саме Росії! — 1862 року, за Олександра II; характерно, що відлік при цьому вівся від 862 року, дати напівлегендарного «покликання» варяга Рюрика на князювання в Новгороді).
Закінчення в наступному випуску сторінки «Історія та Я»
