У своєму політичному розвитку кожна країна проходить декілька епох. У випадку західних країн таких епох виділяють дві: модерн та постмодерн.
Перша епоха — це етап формування націй, представницьких демократій, держави для народу.
Друга — це етап дроблення націй на групи та індивіди, формування компетентної демократії та держави-добробуту.
В модерні панує національний інтерес, в постмодерні панує інтерес індивіда та глобальних цінностей. Ці епохи не протистоять одна одній, вони є логічним ланцюгом політичної та культурної еволюції західноєвропейських суспільств, країн- членів ЄС.
В українському суспільстві поширена думка, що Україна — це європейська держава. Проте, слово «європейська» несе в собі не тільки географічний вимір, а й політично-культурний, відповідність певній епосі.
Тож чи співпадають наші політичні цикли розвитку із західноєвропейським? Чи співпадають наші епохи?
Сучасна політична ситуація може служити важливим критерієм для визначення українського рівня розвитку. Вибори без вибору, країна без національних інтересів, влада без Конституції — це далеко не постмодерн, і зовсім не модерн.
Відсутність відповідальної еліти, народ, який скоріше нагадує людську масу, олігархи- князі, без сумніву, ці риси найбільше відповідають епосі середньовіччя. Політичний розвиток країни не залежить від її комунікаційного чи індустріального рівня, він залежить від атрибутів державності, взаєморозуміння влади та нації, їхніх взаємодій.
На сьогодні єдиними атрибутами української держави можна визначити тільки територію та армію. Не національні інтереси та легітимну владу, як в модерні, не здатність впливати на міжнародні події та нести відповідальність за глобальний розвиток, як в постмодерні.
Наша країна існує наразі заради існування, не викликаючи цим жодного зацікавлення ні в міжнародної спільноти, ні у власного суспільства.
В середньовіччі саме розмір території та армії був критерієм могутності держави. Сьогодні такими критеріями виступають: економічний розвиток, добробут населення, міжнародна активність тощо.
Про те, що ми живемо в епоху королів та князів свідчить і взаєморозуміння влади та народу. В українському суспільстві владу розуміють як щось відокремлене, всесильне, непереможне.
Потрапити до влади та стати заможним — підліткова мрія більшості сучасних українців. При чому, ніхто не вірить в можливість досягнути цього чесним шляхом. Зі свого боку, влада розуміє народ як масу, нездатну до дії.
Низький рівень самоорганізації населення, зокрема, низька участь громадян у політичних партіях, громадських організаціях, створюють підстави для перебування при владі одних й тих осіб.
Політичні проекти в Україні нав’язуються суспільству згори і, таким чином, визначають його можливий вибір.
І хоча вибори та політичні кризи розвивають політичну активність громадян, відсутність належних знань та досвіду не сприяють розвитку громадянського суспільства, механізмів контролю за владою, досягнення політичної відповідальності. Відсутність просвітництва — важлива умова існування сучасної політичної еліти.
Водночас, влада в Україні розуміє народ не тільки як масу, а як тупу масу. І першим доказом цього, без сумніву, є передвиборчі кампанії політичних сил. Ситуація, коли кожна сторона звинувачує іншу в повному економічному розвалі, і, водночас, вихваляється своїми економічними здобутками свідчить, що українські політики бачать в суспільстві аморфну масу, з якої можна ліпити будь-що.
Загалом, за результатами виборів ми отримаємо тих самих людей у владі, і ті самі проблеми стосунків між ними. З цієї позиції, вибори все більше стають залежними не від суспільства, а від «придворних ігор» політичних представників у владі.
Втім, найбільше в епоху середньовіччя нас відкинула фактична відсутність Конституції. Якщо влада короля трималась на релігії, то в нас вона тримається на відсутності альтернативи.
Спільним для цих ситуацій є те, що в обох випадках вона незалежна від народу. Конституція виконує функцію суспільного договору між владою та народом.
Вона була винаходом епохи модерну, коли саме народ отримав владу. Масштабне просвітництво та французька революція перетворили масу на розумних громадян, які створили новий політичний устрій. Україна ж поки що перебуває в іншому епосі.
Проте, в міру того, як в українському суспільстві зростає криза легітимності та розуміння влади, Україна наближається до модерну. Криза є необхідною умовою переходу в іншу епоху. Вона народжує ті нові альтернативи в концепціях та політичних силах, які і здійснюють цей перехід.
Тому, сучасний український стан це вже не «темні віки», це домодерн, стан перед переходом.
