Не люблю слухати промови політиків, адже ніколи не знаєш — чи справді людина так думає, чи їй допомагає думати команда прес-секретарів—професіоналів. І людина говорить- говорить, а віри в те, що вона сама замислюється над тим, про що говорить, немає. Адже хто знає, може в цей час в її голові, наприклад, проноситься думка: «Чи личить мені цей шикарний костюм?». Або ж цікаво слухати про конституційність, прочитану з суфлера, коли промовець ковтає половину літер в цьому слові. До того ж маю думку, що кожен повинен займатися власною справою: хірург — оперувати, вчитель — навчати, футболіст — грати у футбол, політик… Узагалі-то ось так одним словом важко визначити, що має робити політик, крім того що багато, довірливо зазираючи у очі з екрану телевізорів, говорити. У книзі Девіда Рендалла «Універсальний журналіст» узагалі є чудова, як на мене, фраза: «Кожен журналіст мусить тримати на столі табличку із словами — «Вони всього-лишень політики». Той факт, що якийсь чоловік середніх років у строгому костюмі вирішив виступити із заявою або промовою, не робить його слова новиною»…
Нещодавно мені на електронну адресу прийшов лист iз всесвітньої гуманітарної організації «ONE». Такі собі романтики, що мріють здолати бідність в усьому світі, борються з поширенням СНІДу, туберкульозу тощо. Я схвально ставлюся до подібного, якщо насправді ціллю є допомога. І ось пише мені Сьюзан МакКью: «Dear Aliona, будь-ласка, прочитайте книжку «On The Move» («У русі»), в основі якої лежить промова фронтмена ірландського гурту «U2» Боно, яку він оголосив на «National Prayer Breakfast» у Вашингтоні. Давно працюю в політиці, багато чула спічів, але жоден не зворушив моє серце, на відміну від цього». «Ну, добре, Сьюзан, думаю, не хвилюйтесь ви так, прочитаю я вашу книжку». Пісні в Боно непогані, а якщо виявиться, що він наговорив якихось дурниць, то це лише доведе мою думку, що кожен має займатися своєю справою, і якщо вже ти музикант, то хоч попадай у ноти — і це вже буде добре.
Багато цікавого прочитала. Зачепило. Сподобалось, як людина говорить. До подібних слів хочеться прислухатися. Принаймні у щирість цих слів я вірю. Куди більше, ніж, наприклад, у «ми скасуємо депутатську недоторканність» чи в те, що «країні потрібен лідер». Виникла думка: що якщо хтось і врятує Африку від бідності, то тільки люди, які мислять так, як вони говорять у цій книзі. А хто врятує Україну? Адже дуже б хотілося, щоб ми нарешті почули виважені слова про українські проблеми і шляхи їх подолання. Хотілося, що б ці слова були почутими. Бо як свідчать вибори в Україні знехтувати і зневажити (і, як наслідок, помилитися) — дуже просто. Хотілося б, що подібних промов було якомога більше. Хоча ні, не промов — дій. Оскільки (цитата Сьюзан) «вони надихають і змушують діяти». Не можу не погодитися.
