Головний режисер святкувань Дня незалежності Василь Вовкун стверджує особливу важливість мистецькими засобами формувати національне обличчя та міжнародний імідж нашої держави.
ЗОЛОТА ЗАВІСА
Жалітися на існування в епоху змін можна було в ті далекі часи, коли плин життя мав кінську швидкість. Сьогодні переміни чи не найважливіший зміст буття людського, і в якому б в їхньому секторі ми не опинилися, всюди відчуємо тиск бажання їх прискорити. Надшвидка еволюція комунікацій веде людство до рятівної думки про необхідність існування єдиною родиною у єдиному домі нашої планети. І коли стане ясно, що нафта не належить арабам, газ — росіянам, чорнозем — українцям, так, як, вочевидь, Хіросіма і Чорнобиль належать усім, настане епоха позачасових роздумів про правічне, надчасове, позанаціональне. У більшості своїй людство вже живе цими передчуттями. Особлива відповідальність лежить на митцях. Ті ж, хто працює в масовому мистецтві, мають розуміти, що для них вона носить кармічний характер, оскільки масові дійства, або видива, як їх називає режисер Василь Вовкун, покликані довести до кожного розуміння животворності гуманістичної роботи. Усі причетні до неї знаходяться у безсловесному і бесконтактному діалозі. Просто зроблене ними насичено світлом, яке комусь відриває, а комусь додає радості зору.
Залізна завіса впала. Швидкість і легкість цього акту перевершили усі сподівання, і хоч би цим дещо спокутали незліченні жертви на шляху до нього. Не встигли й порадіти, як встала завіса золота. Поділення суспільства за матеріальним статком, паркани, маєтки, іномарки, якими заміняють розум, честь і совість, погрожують зависокою температурою конфліктності у суспільстві. І саме у дійствах на площах, стадіонах, майданах, режисер В.Вовкун невтомно намагається обгорнути золотою завісою взаєморозуміння і взаємоповаги, відкидаючи фальшивий блиск декларативних рівностей і братерств, тих, що на сцені й найближче до неї, тих, хто стоїть за десятки метрів або прилучений телебаченням.
ТРІЩИНИ В ЧАСІ
Теперішнє покоління українців найщасливіше за всю історію нації. Ми господарі найбільшої країни в Європі, яка безболісно отримала незалежність. Радіймо! Але не йде від нас сум стародавніх пісень та й у веселих ритмах відбивається лихом об землю. Чорні діри лихих часів засмоктували блукаючих філософів, перспективу абсолютної грамотності, україномовність геніїв літератури, натомість виштовхуючи на поверхню сільськодумну провінційність, розчавлюючи усе, що могло свідчити про самоцінність культури нації.
Василь Вовкун, живучи розумінням того, що в культурі нема провінції (його улюблені К.Білокур й Ф.Кафка нестоличні світові генії) зшиває тканину духовності нашого народу аристократизмом. Аристократизмом не вигаданим, а притаманним нації природно, таким міцним, що й імперіям витравити не вдалось. Він є принципом колекціонування українського примітивного живопису, його блискуче демонструє зібрання старовинних українських сорочок. Це — це норма існування сім'ї Вовкунів. Та найяскравіше виявляється він у сценічних видивах, а точніше у їхнiйй ритуалізації і універсальній обрядовості.
Так невмируще культурне зерно нації проростає у придуманих режисером дійствах і сприймається як усім і завжди відоме, без мозолів на думках і напруження м'язів пам'яті.
Так чисте й радісне хвилювання охопило країну, коли, за задумом режисера під пісню Руслани «У ритмі серця» на Євробаченні-2005 запалювалися символічні серця України в Києві, Дніпропетровську, Львові, Одесі, Донецьку, Харкові.
Дієве і усвідомлене відродження українства насичено пафосом простоти. На відміну від милування, а часом й хизування вишиванками й старожитностями, за якими часто-густо стоїть примітивне поверхневе примазування до українства, прихованою метою чого є невгамовне бажання хазяйнувати, панувати, володіти.
Світоглядні позиції В.Вовкуна позапартійні. Картина світу проста — добрий і справедливий Вседержитель, працьовитий і чесний народ разом будують щасливе життя. Люд дарує прихильність, а Бог — владу тому, кого обрав представником на землі.
Тому за мізансценою режисера під час церемонії інаугурації Президента України, В.Ющенко з родиною знаходиться у капличці в основі Монумента Незалежності, соратники — кількома сходинками нижче, а разом вони в обіймах народу у безмежності помаранчевого кольору, яким дзвенить весь простір, що здатне охопити око.
Режисерські прийоми В.Вовкуна цікаві для усвідомлення української ментальності. Продуктивна агресивність російського національного характеру так само помітна зі сцени, як і відчайдушна пацифістичність українців, бажання залагодити конфлікт, замиритися і не дуже впадати в око. Режисер В.Вовкун підносить цю нашу самість на рівень сковородинського: «Сини віку мудріші синів дня».
Тому в модерн — симфонії «Сковорода» філософ постає в трьох іпостасях, кожна з яких позначена предметом — символом: Євангеліє, рибина, чаша. В час духовної гармонії вони цілують один одного в рамена, а від конфліктів рятуються у самозаглиблені.
ОЧІ МОВИ
Усі галузі життя рясніють віртуозами розмовного жанру. Гіпердискредитація слова і девальвація мислення роз'їдають людяність, як слабоалкогольні газухи печінку.
Як зробити зримим мислеобраз? Якою сценічною картиною пожвавити діалог сприйняття? Мова ритмів, мелодія кольорів, усвідомлення несвідомого — питання-подразники у схроні роздумів режисера.
«Пізнання людиною дійсності не є простим і наївним актом. Це скоріше зигзагоподібний процес, що включає в себе можливість відокремлення фантазій від життя і одночасне перетворення абстрактного поняття, ідеї на уявлення, художнє паралельне видиво»,— узагальнює режисер.
Своєю книгою у двох томах В.Вовкун демонструє методичність і організованість. Це не біографічний звіт. Це набагато більше — біохроніка становлення майстерності. Сценічне мистецтво живе миттєвостями і не підлягає фіксації. Ніякі відеоматеріали не дають правдивої уяви про те, що відбувається в живому часі, дихає миттю і відлунюється в серцях тисяч глядачів.
Автор двохтомника максимально стисло фіксує подію, роздуми і висновки, пов'язані з нею. Головне, що робить він це з вірою у корисність для колег, послідовників, однодумців. Значущість творчого діалогу, а не оформлення величі свого мистецького спадку є зримо вимовленим хвилюванням митця.
ПЕРШИЙ ЮВІЛЕЙ
Своє 50-річчя мій старший Ленінський стипендіат (у радянські часи це була висока честь і великі гроші, а саме 100 карбованців) відсвяткував у колишньому музеї вождя всіх народів.
Старший за віком, але молодший за курсом навчання, я й не сподівався, що перейму цю естафету від Василя — ідеального студента, ватажка, омріяного багатьма дівчатами парубка. Та, мабуть, мудрість життя подає нам знаки до розшифрування. На кілька днів дім Василя Володимировича Вовкуна розташувався в Українському домі. За задумом архітектора, інтер'єри цього культового приміщення мали матеріалізувати ідею про розвиток історії людства по спіралі. Тому поверхи у формі кіл з підвищенням рівня зменшуються у діаметрі. Ми ж з представленого ювіляром зрозуміли думку про те, що український дім складається з дому кожного із нас. І хай ми далекі від конфуціанського «Закон сім'ї вищий за закон держави», шевченківське «в сім'ї єдиній» знову захвилювало, надихнуло, подарувало віру.
На фронтоні Українського дому банер з портретом В.Вовкуна, який сповіщає про виставку та презентацію книги «Паралельні видива». Цигарка не дуже пасує Василеві, але димок від неї обіцяє миттєвості одкровень і осявання таких, наприклад, як у постановці «Царя Едіпа» спочатку в Чорнобилі, вдруге на Площі Незалежності і, нарешті, у філармонійному прочитанні, яке відбулось на другий день святкувань.
В одному з залів поруч із зібранням старожитностей — на всю стіну сімейний портрет з дружиною, сином, невісткою. «Побачте думку» промовляє режисер: «Це моя найбільша цінність!»
У подячному слові Президентові України В.Ющенку після присвоєння звання Народного артиста України Василь Вовкун, захвилювавшись, попросив допомоги у мами. І поміч не забарилася в слові її: «Молюся за Україну, молюся за народ України, молюся за вас, діти мої!»
