Вишгород — одне з найдавніших українських міст. Тутешні землі пам’ятають ще Ярослава Мудрого і велику княгиню Ольгу. Минулої суботи славний град святкував свій 1061 день народження. «День» також побував на народному гулянні й спробував дізнатися, як живеться сучасним вишгородцям у місті з тисячолітньою історією.
Перші згадки про Вишгород припадають на 946 рік — у відомій «Повісті минулих літ». Місто вигідно розташовувалося на торговому шляху «з варяг у греки». Місцеві мешканці запевняють, — унікальне минуле досі нагадує про себе: нещодавно, під час спорудження кінотеатру, місцеві робітники виявили могилу скандинавського воїна... Тут бували князі Аскольд і Дір, звідси в похід на Константинополь вирушали війська непереможного Святослава. Тут же поховано братів Ярослава Мудрого — Бориса та Гліба. Православна церква канонізувала їх, як перших слов’янських святих. На честь великомучеників у місті споруджено п’ятиглавий храм, що вражає сучасників красою і величчю.
— Ми спеціально додатково освітили куполи церкви Бориса і Гліба, — повідомив «Дню» мер Вишгорода Віктор Решетняк. — Це для того, щоб із будь-якого куточка було видно, що вони набагато вище київських. А зараз проводиться конкурс на пам’ятник Борису і Глібу, неодмінно з’явиться і монумент княгині Ользі. Адже поки в місті немає навіть вулиці, що носить ім’я своєї засновниці.
За словами градоначальника, дивної краси пейзажі, численні пам’ятки історії, культури й архітектури також мають зробити Вишгород справжньою туристичною Меккою.
Давні традиції вишгородці ревно шанують, але при цьому намагаються створювати й нові. Щоп’ятниці місцеві майстрині збираються на вечорниці: обмінюються новинами, п’ють чай із булочками і навчають одна одну нової техніки вишивки. У День міста свої роботи рукодільниці демонстрували на набережній. Яскраві стелажі рябіли українськими вишиванками, акуратними гольничками і мереживними серветками.
— Вишивати у нас люблять, — каже місцева мешканка Надія Богданівна. — Практично вся молодь на роботу їздить до Києва, але там майстерності не навчиться. Наші традиції передаються від діда-прадіда. Картини й ікони вишиваємо рідко — адже справа трудомістка, а так, що в хатині треба — подушечка, серветка, рушничок — те й шиємо... Є в мене мрія: щоб усі вишгородські жінки ходили на недільну службу в національних костюмах. Але берегти свої історичні цінності згодом стає складніше. Тут жив колись В’ячеслав Чорновіл. Неподалік стояв барак, в якому його було заарештовано — його трактором із землею зрівняли, а це ж наша історія…
До праці та рукоділля з дитинства привчають місцевих панянок. Тут упевнені, що свій весільний рушник дівчина неодмінно має вишити сама.
— Від того, наскільки старанно трудиться наречена, залежить її щастя, — розповіла «Дню» місцева майстриня Лідія Іванівна. — В рушнику залишається частинка людської енергетики. Буває, впаде на полотно волосинка і мимоволі ниточками прихопиться, а це ж аура, жіноче тепло. Беручись до роботи треба обов’язково відзначити край, з якого починаєш, — у цьому місці неначе скупчуються всі надії, всі сподівання молодої. А коли прийде черга вінчатися, на цей край рушника має стати наречений. Якщо вишити рушник за всіма правилами та з душею, то він принесе нареченим справжнє щастя!
Славиться Вишгород і своїми гончарями. У місті величезні поклади глини, а місцеві гончарі впевнені: поки сім глин не змішаєш — горщика не скрутити. Є тут і музей гончарного мистецтва, де його співробітники не перший рік б’ються над розкриттям таємниць давніх вишгородських майстрів.
Щочетверга гончарі крутять начиння для всіх бажаючих: глечички, тарілки і навіть нічники. Деякі вироби крім унікального зовнішнього вигляду мають ще й специфічний запах. Все тому, що після першого випалення їх опускають у молоко — коров’яче, козяче й навіть згущене, — а потім обпалюють повторно. Кажуть, пиво у кухлі, який пройшов таку обробку, — неймовірно смачне. Але на святі з нагоди дня міста пивом гончарі не частували, а ось глек своїми руками скрутити допомагали: особливо до душі забава видалася дітворі...
Зараз у Вишгороді мешкає близько 30 тисяч осіб, усі один одного знають і при зустрічі вітаються. День міста тут — найбільше свято. Вишгородці гордо розповідають, що в Борисоглібовському храмі була ікона Пресвятої Богородиці, написана, за легендою, самим апостолом Лукою на дошці стола, за яким сидів Ісус Христос зі своїми учнями. Ця головна святиня Русі була таємно вивезена Андрієм Боголюбським і тепер, як Володимирська Богоматір перебуває у Москві.
Як і в будь-якого іншого міста, є у Вишгорода свої проблеми — економічні й соціальні. Але місцеві мешканці певні, що всі вони потроху вирішаться: місто вже стало чистіше, прокладаються нові дороги, традиційною стане регата на кубок вишгородського міського голови. Цього року участь у ній брало близько ста сліпуче білих яхт, що влаштували для місцевих жителів найгарніше змагання.
Працелюбні вишгородці пам’ятають про свої тисячолітні традиції та будують грандіозні плани на майбутнє: вони мають твердий намір повернути «княжому граду» минулу славу. Щоправда, місцем паломництва туристів Вишгород поки не став. І даремно, бо в ньому дивним чином переплітаються сучасність і тисячолітнє минуле: діти тут грають iз барбі та 600-літніми ляльками-мотанками. Незаміжні дівчата досі приколюють їх до подушки й розповідають про свої таємниці. Після сеансу в кіно тут збираються на вечорниці та п’ють із глеків, що пахнуть сиродійним молоком.
... А серед почесних громадян міста тепер значиться і зірка світової оперної сцени Володимир Гришко. Після такої події у «княжому граді» тепер чекають приїзду і Монсеррат Кабальє або Плачідо Домінго. І цілком можливо — дочекаються, адже для Вишгорода, що бачив князів і православних святих, здається, немає нічого неможливого...
