В останні роки вже звичними стали зіткнення між поліцією та «антиглобалістами» під час різноманітних всесвітніх економічних форумів. На екранах телевізорів можна бачити розбиті вітрини магазинів та спалені машини. Таким чином «противники глобалізації» намагаються у будь-який спосіб зірвати чи саміт G8 (Велика вiсiмка), чи економічний форум в Давосі, чи засідання Світової організації торгівлі (СОТ). Цікаво, що подібне «дійство» набагато краще висвітлено в мас-медіа, ніж ті події, заради яких зібрались сильні світу цього. Хто ж такі «антиглобалісти» і проти чого вони борються?
Ранком 30 листопада 1999 року вулиці Сіетла заполонили близько 50 тисяч людей. Активісти з «Грінпіс» та американських профспілок, «черепахи», які протестували проти вимирання черепах, французькі фермери, члени лівих партій та анархістських угрупувань, релігійних та інших неурядових організацій з усього світу приїхали до міста на північному заході США спеціально для того, щоб зірвати саміт Світової організації торгівлі.
Демонстранти тримали плакати та транспаранти з написами: «Наш світ не продається!», «Практикуйте безпечну торгівлю», «СОТ = капіталізм без совісті»... Мирні демонстранти влаштовували «сидячі» страйки. А в цей час невеликі радикально налаштовані групи анархістів били вікна Макдональдсів і вітрини магазинів, в яких продавалися товари «Nike», «Levi’s».
Поліціянти намагались розігнати демонстрантів за допомогою сльозогінного газу та водометів, але марно: демонстрації тривали протягом наступних трьох діб.
Але тоді представники СОТ не змогли дійти згоди і полишили Сіетл. Демонстранти, яким вдалося уникнути арешту, також поїхали. Власники магазинів і страхові компанії підраховували збитки.
Відтоді світ серйозно заговорив про «антиглобалістів», які з 2001 року постійно проводять власний Всесвітній соціальний форум (ВСФ). Слід зазначити, що учасники цього суспільного руху вважають слово «антиглобаліст» образою. Натомість пропонують називати їх «альтерглобалістами», про що свідчить їх головне гасло: «Інший світ можливий» і заклики від «глобалізації згори» переходити до «глобалізації з низів». Більшість дослідників цього феноменального явища вважають, що саме поширення сучасних засобів комунікації та мережі Інтернет зробило «антиглобалізм» не лише можливим, але й глобальним.
Проти чого ж у такому випадку борються «антиглобалісти»? Як стверджують вони самі — проти так званого неолібералізму. Політика неолібералізму полягає в скороченні соціальних витрат, усуненні торгових бар’єрів і приватизації. Свого часу, незважаючи на постійні протести, політику неолібералізму провадили Маргарет Тетчер та Рональд Рейган. Загалом в тій чи іншій мірі неоліберальну політику провадили і провадять майже всі уряди світу. Навіть в рамках «пострадянської трансформації» відбувалися в основному неоліберальні економічні реформи (приватизація, коммерціалізація освіти, медицини).
Саме неолібералізм змусив кооперуватись подекуди дуже відмінні між собою організації, рухи та партії. «Альтерглобалістами» вважають себе представники лівих та ліворадикальних партій, троцькістських та анархістських угрупувань. Водночас активними учасниками акцій протесту стають члени різного роду неурядових організацій (НУО) — природоохоронних, релігійних, гуманітарних, борців за рівноправ’я жінок та чоловіків, за скасування боргів країнам 3-го світу...
Деякі НУО, які раніше ставили перед собою менш глобальні завдання, поступово долучаються до створення «іншого світу» — наприклад, АТТАК, яка раніше боролася за встановлення податку Тобіна (стягнення 0,1% з фінансових спекуляцій) у Франції. Не останню роль в цьому суспільному русі відіграють профспілки та асоціації, кооперативи селян.
Коли така кількість організацій та угрупувань бере участь у суспільному русі, зовсім не дивно, що серед «альтерглобалістів» є представники майже всіх суспільних прошарків. Під час ВСФ-2002 за одним столом сиділи інтелектуали з респектабельної французької газети «Монд Діпломатік» і безземельні селяни з півночі Бразилії. Більше того, бойкотують саміти «агентів неолібералізму» люди практично всіх вікових груп, хоча і переважає молодь.
Не зовсім вірно уявляти собі «антиглоабалістів» лише як агресивних анархістів. Умовно цей рух можна поділити на дві фракції. Перша з них — так званий «чорний блок» (ЧБ). ЧБ не є сталим угрупуванням: на різних «альтерглобалістських» демонстраціях себе з ним асоціюють зовсім різні люди. Саме люди, які називають себе «чорним блоком», справді вважають, що найкращий метод боротьби з неолібералізмом — погроми та бійки. З іншого боку, існують помірковані прихильників ідеї альтернативної глобалізації, яких значно більше. Помірковані «альтерглобалісти», окрім мирних акцій протесту, займаються ще й щоденною працею — підписують петиції та скарги, лобіюють закони, влаштовують просвітницьку діяльність, надають гуманітарну та іншого роду допомогу країнам 3-го світу... То ж образ «агресивного антиглобаліста» дещо перебільшений.
Але виникає запитання — чиїм коштом борються за «інший світ»? З одного боку, досить багато людей купує квитки до міст, в яких відбуваються саміти СОТ та G8 лише за рахунок власних заощаджень. З іншого боку, деякі НУО фактично існують лише завдяки дотаціям ООН. Тобто, фактично на гроші тих, проти кого борються — неоліберальних урядів. Можуть існувати й інші джерела прибутків певних організацій-учасників цього суспільного руху. А чи не є протести вигідними деяким транснаціональним корпораціям? Цілком можливо, що деякі з них влаштовують розправи над конкурентами руками «альтерглобалістів». А трошки згодом конкуренти відплачують їм тією ж монетою. А чи не можуть уряди деяких країн підтримувати «альтерглобалістів»? Боротися з ними руками поліції та армії «на сцені» і підтримувати, «підгодовувати» «за лаштунками»? У принципі, таке не виключено.
Чи підштовхують нас «альтерглобалісти» у прірву економічної нестабільності, чи, навпаки, підказують світові єдиний вихід зі складної ситуації, поки що незрозуміло. З одного боку, дії «альтерглобалістів» спрямовані проти політики неолібералізму, і якщо їм вдасться досягти успіху, то це призведе до скорочення профіциту бюджету і до сповільнення економічного розвитку багатьох країн світу. З іншого боку, якщо враховувати, скільки грошей щороку витрачають на військовий бюджет усі країни світу разом узяті, то можна знайти джерело для створення профіциту. Окрім того, країни 3-го світу з року в рік не стають багатшими, а лише біднішими на фоні «золотого мільярду». Це може призвести лише до конфліктів та агресії з боку збіднілого населення цих країн. «Альтерглобалісти» ж пропонують пробачити усі борги 3-му світу, вирівняти майнове становище та підвищувати за допомогою міжнародного законодавства мінімальну зарплатню до рівня прожиткового мінімуму в тому чи іншому регіоні.
Неолібералізм пропонує скорочувати державні витрати, в тому числі й на природоохоронну діяльність. Очевидно, у світі транснаціональних корпорацій зникнення чергового виду та порушення екологічного балансу хвилює лише екологів та «альтерглобалістів». А дарма...
Зрештою, «альтерглобалісти» пропонують позбутися національного шовінізму та релігійного фундаменталізму, аби вберегти світ від насильства. Для того, щоб продовжувалась «глобалізація з низів».
Думки українських експертів з приводу ролі «альтерглобалістів» у глобальному розвитку розділились. Директор Інституту економічних досліджень та політичних консультацій Ігор Бураковський не вважає, що «альтерглобалісти» роблять щось корисне для людства. «Я хочу сказати, що жоден рух, глобальний чи не глобальний, не є рушієм світового розвитку», — стверджує Бураковський. На його думку, «мотором» світового розвитку є функціонуюча економіка та розумна економічна політика. Тим часом, соціолог, викладач НаУКМА Володимир Іщенко вважає, що глобалізація «знизу» в інтересах людства, а не прибутків корпорацій, не є ефемерною утопією. На думку експерта з суспільних рухів, вона уже зараз безпосередньо втілюється в життя у безлічі різноманітних реальних проектів соціальних альтернатив. «Альтерглобалісти» ставлять нагальні питання на порядок денний, змушують нас замислитися над принципами світового порядку, спонукають маси простих громадян до боротьби, а національні уряди до кардинальної зміни політики», — вважає В. Іщенко.
