Смерть Інгмара Бергмана не стала тою медіа-подією, про яку пишуть у стилі на кшталт «непоправна втрата», «несподіваний удар», «після тяжкої тривалої хвороби» тощо. В 1982 році він пішов з кінорежисури, і чим довше тривала оголошена ним пауза, тим гостріше викристалізовувалося безсмертя його картин.
Не хочеться впадати в банальність некрологів та інтернет-біографій. Для мене Бергман — в першу чергу режисер «Персони», геніальної та загадкової чорно- білої стрічки, знятої в 1966 році. Тож скажу кілька слів про цей фільм.
Найбільше вражають у ньому два моменти. Перший — це потік загрозливих, хаотичних, ірраціональних образів у пролозі картини. Другий — знаменитий кадр, коли обличчя головних героїнь-антагоністок, акторки Елізабет і медсестри Альми (у виконанні великих Лів Ульман і Бібі Андерссон відповідно) поєднуються в одне. Між цими моментами є зв’язок, зрозумівши який, можна також зрозуміти і сам фільм.
Серед тих образів на початку (вони ще повторюються і в середині стрічки) є один особливо жорстокий: долоня три рази смикається від входження у плоть величезного цвяха, удари знято з різних ракурсів. Монтаж епізоду такий швидкий, що молота майже не бачимо, лише наслідки — конвульсивне стиснення пальців, цівка крові. Цвях — то не тільки прорив плоті, то і жорстоке поєднання, що відлунює згаданою — надзвичайно болісною — сценою зростання облич Альми та Елізабет в асиметричну моторошну парсуну (мається на увазі persona (лат.) — давньоримська назва театральної маски). І це поєднання — фактично ще одне, видозмінене розп’яття — невимовно трагічне, а надто для Елізабет.
Тут варто згадати про фінальний вихід героїнь. Їхнє спільне перебування сам на сам в будиночку на березі моря, що перетворилося на напружену психологічну дуель, завершено. Елізабет, що замовкла (це і стало причиною рекомендованого лікарями усамітнення з Альмою) прямо посеред спектаклю, в якому грала Електру, так і не розімкнула уст. Обидві жінки збирають речі. Наїзд камери на валізу Елізабет невипадковий. Актриса йде без неї, виходить направо (ледь не сказав — у праву кулісу) рвучким виразним рухом: у подорожі, яку вона продовжила, багаж не потрібен. «Нема нічого» — єдині за весь фільм мовлені нею слова цілком слушні, бо за межами її кінотеатральної дійсності таки нічого нема, вона так і зачиняється в кадрі, чи то пак, у (на) сцені. Пронизливий, різкий сигнал остаточно розводить Альму та Елізабет: для першої то гудок автобуса, для другої — буквально початок чергової зйомки; недарма погляд Лів Ульман у вбранні Електри, кинутий просто в камеру, в той момент, коли Альма замикає двері, повен німого благання: це — розпач залишеної.
У вічній тиші «нема нічого». Елізабет застигає пригвожденою між безперервним становленням з позакадрового пекла все нових образів та доторками, на які не зможе відповісти любов’ю. «Персона»: тим, хто знімає, тим, хто грає. Розіп’ятим і покинутим.
