Дострокові парламентські вибори можуть стати не лише «очищенням» влади, про яке так довго говорив Віктор Ющенко, але й перевіркою для самого українського виборця. Власне, ситуація наразі є досить двоякою: з одного боку, пересічний українець отримав черговий шанс змінити владу та свідчення того, що будь-яким спробам її узурпації може бути покладено кінець, з іншого боку, він постав перед тим фактом, що політичні сили лишилися тими самими, а отже, і змінювати їх немає на кого. Така дилема є непростою для того, щоб робити однозначні висновки, і тим цікавішими видаються результати народного волевиявлення 30 вересня цього року.
Останнім часом ми чули багато рецептів стосовно того, як нам поводитись під час майбутніх виборів до Верховної Ради. Одні люди, серед них — і Юлія Тимошенко — кажуть, що голосувати варто лише за старі, перевірені часом сили, щоб не втрачати власні голоси, віддані за політичну дрібноту. Таким чином, користуючись цією порадою, український виборець має обрати таку ж Верховну Раду, як і попередню, лише із можливими зміненими пропорціями стосовно кожної із п’яти парламентських політичних сил. Другий рецепт, який традиційно виникає напередодні будь-яких виборів, полягає у тому, щоб голосувати за нові, незаплямовані владою та бізнесом політичні сили і таким чином оновити власну політичну верхівку. Зрозуміло, що подібні ініціативи йдуть від дрібних політичних партій, що мають мало шансів потрапити до парламенту або ж не мають їх зовсім. Згідно з таким сценарієм «очищення» може відбутися принаймні з формальної точки зору. Зрештою, третя позиція, яка також традиційно має своїх прихильників, полягає у тому, щоб не голосувати взагалі чи голосувати проти всіх — мовляв, усі вони, політики, однакові. І від того, що ми оберемо тих чи інших, нічого по суті не зміниться — як вони нас дурили, так дурити і будуть. Неважко здогадатися, що подібні крамольні думки йдуть зовсім не від політичних діячів: або ж, як кажуть, від простих людей, або ж від інших осіб, які люблять про політику говорити, але вв’язуватися у неї не мають жодного бажання. До якої із цих порад дослухається народ 30 вересня? Відповісти на це питання важко, ще важче сказати, який із цих варіантів був би найкращим у наших умовах. Можна лишень висловлювати власні думки стосовно кожного з них. Зрештою, саме це я і спробую зробити.
Щодо першого варіанту, озвученого Юлією Тимошенко, то можна сказати, що він є найбільш імовірним для втілення. Український виборець є досить консервативним у своїх політичних уподобаннях, що підтверджувалося вже неодноразово. Згадаймо хоча б спробу «омолодити» владу Командою озимого покоління, яка з тріском програла виборчу кампанію 2002 року, та інші різноманітні проекти подібного ґатунку. Створення політичних сил під вибори, навіть із величезною фінансовою підтримкою, багатообіцяючими гаслами та «новими» обличчями, вже довело свою неефективність протягом усієї виборчої історії України. Тому для сподівань на те, що до наступного парламенту потраплять ті ж самі сили (чи, точніше, не потрапить жодна нова сила — згадаймо слизьке становище соціалістів), є достатні підстави. Чи дасть такий варіант користь? Якщо говорити про те, що голоси виборців не будуть втрачені та розподілені між іншими політичними силами (що було яскравою ознакою попередніх парламентських виборів), то безумовно так. Якщо ж говорити про якість нового парламенту, то тут питання значно складніше. Звісно, нічого доброго в тому, що політична верхівка країни не змінюється ось уже декілька років поспіль, немає. А сподівань на те, що політичні партії і блоки самі захочуть оновитися, а не лише показово включити до своїх списків декількох нових людей із сумнівними навичками парламентської діяльності, наразі практично не лишилося. З іншого боку, важливу роль попри все буде грати розподіл місць у майбутньому парламенті. Незважаючи на те, що зараз усі великі політичні сили тією чи іншою мірою розчарували власного виборця, про їхню абсолютну ідентичність говорити не можна. І якщо у майбутньому парламенті буде знову сформована коаліція на основі Партії регіонів, то про якесь там «очищення» влади говорити язик не повернеться. І не лише тому, що влада по суті не зміниться, але й тому, що така коаліція цієї зміни ніколи не допустить. Тому, незважаючи на те, що за такого варіанту голосування склад парламенту зміниться мінімально, важливим буде співвідношення голосів між силами, що пройдуть до нього. Згадаймо, якщо «помаранчева» коаліція, перебуваючи на чолі держави, допустила прихід до влади «біло-блакитних» (хоч і завдяки власній незграбній діяльності), то теперішня коаліція усіма силами чіплялася за владу і не збиралася її нікому віддавати, якби не навдивовижу рішуча позиція Президента. Хай хоча б цей факт стане для українського виборця критерієм для розрізнення «помаранчевих» і «біло-блакитних».
Аналізуючи другий варіант розвитку подій, одразу ж постають питання. Які вигоди може принести голосування за позапарламентські політичні сили? Чи зможе їхній прихід до влади дійсно призвести до її оновлення? Враховуючи величезну кількість українських політичних партій та їх надзвичайну розмаїтість, досить важко відповісти на ці питання однозначно. Та все ж можна спробувати зробити певні узагальнення. Для українських партій, передусім невеликих, загалом притаманні дві політичні хвороби. Перша з них характерна для більшості великих партій та багатьох маленьких і полягає в бажанні дорватися до влади лише для того, щоб і собі відхопити якийсь її шматок. Зрозуміло, що при цьому інтереси власного виборця ігноруються повністю або частково. Є достатньо багато таких партій і серед позапарламентських, зокрема серед «породжень» попереднього режиму — таких, як Народна партія Володимира Литвина, СДПУ(О), НДП, «Трудова Україна» тощо. Очікувати чогось нового від подібних партій навряд чи можна. З іншого боку, велика кількість політичних партій має інший вияв політичної хвороби, який полягає у простому небажанні мати владу як джерело відповідальності за власні вчинки. Багато політичних сил, які в силу свого низького рейтингу практично не мають шансів потрапити до парламенту і добре це усвідомлюють, зосереджують свою увагу на діяльності показового характеру, на створенні зовнішніх ефектів. Часто прикриттям для цього є певна ідеологія або ж просте прагнення покращити наше життя «вже сьогодні». Такою, зокрема, є політична сила, що об’єднує «прогресивних соціалістів» на чолі з Наталією Вітренко. Попри те, що її рейтинг дозволяє говорити про шанси потрапити до парламенту, її основна діяльність зводиться до гри на публіку та показової радикальності у власних діях шляхом зачіпання болючих тем для суспільства. Такими ж є цілий ряд партій подібного спрямування, що грають на проросійських настроях українського населення. Подібні партії є і з іншого боку ідеологічного спектру — як-от «Свобода» Олега Тягнибока, що експлуатує гасла праворадикального характеру. Про щирість як одних, так і інших говорити досить тяжко. До прикладу також можна взяти комуністів Петра Симоненка, які протягом свого перебування у Верховній Раді продемонстрували величезну боязнь політичної відповідальності і навіть зараз, перебуваючи у складі правлячої коаліції, не мають жодного міністерського портфелю. Очевидно, подібної поведінки можна очікувати і від зазначених політичних сил.
З іншого боку, постає проблема тих сил, що дійсно прагнуть бути представлені в парламенті заради відстоювання своїх цілей і принципів, а вітчизняна виборча система не дає їм змогу цього зробити. Одним із варіантів вирішення цієї проблеми для нас може бути приклад двоблокової партійної системи Італії. Основна боротьба на парламентських виборах там ведеться між ліво- та правоцентристським блоками. Вони обидва мають у своєму складі понад 15 партій, багато з яких є політично безнадійними та не можуть здобути жодного місця в парламенті навіть у складі свого блоку (що не заважає їм тверезо оцінювати власні можливості та не йти на вибори самостійно). Проте така система діє і дозволяє виборцям чітко визначатися із власними уподобаннями, а більшості партій — шанс потрапити до парламенту та стати учасником партійного та виборчого життя в країні. Виборча система України дозволяє вирішити проблему дрібних партій ще краще, адже за кожною партією може бути зафіксована певна кількість місць у прохідній частині списку блоку. Проте для реалізації цієї моделі слід мати на увазі дві умови. По-перше, маленькі партії, що прагнуть пройти до парламенту, мають відмовитися від власних наполеонівських планів узяти 3-відсотковий бар’єр самостійно та не розпорошувати голоси власних виборців. По-друге, великі партії мають лояльніше ставитися до маленьких політичних сил та при утворенні блоків створювати для них відповідні умови. Прикладом відносно успішної реалізації такої моделі стало створення блоку «Наша Україна — Нар одна Самооборона». Досить сумнівним у цьому процесі виглядає лише прагнення до створення єдиної політичної партії після виборів, адже до складу блоку входять сили як мінімум трьох відмінних політичних орієнтацій. Залишається сподіватися, що процес створення партії матиме демократичніший характер, ніж аналогічний процес із створенням НСНУ на початку 2005 року. Саме це стане справжньою перевіркою для новоствореної політичної сили. Прикладу «НУ—НС» варто повчитися й іншим великим українським партіям, передусім Партії регіонів, рівень внутрішньопартійної демократії в якій близький до нуля. Якщо вона і надалі буде монополізовувати власний електорат та імідж партії cходу України, то стане справжньою перешкодою не лише для розвитку української партійної системи, а й країни в цілому.
Третій варіант поведінки українського виборця на майбутніх дострокових парламентських виборах також видається малоймовірним. І, очевидно, безперспективним. Попри значний рівень розчарування населення усіма політичними силами країни, просте ігнорування виборів аж ніяк не вирішить проблему. Зрештою, кожна нова передвиборча кампанія — це період нових сподівань та очікувань. Скільки б не говорили про втому від виборчого процесу, кожний раз виборці по- новому сподіваються на те, що політична сила, за яку вони віддали власний голос, зможе-таки змінити політичну ситуацію в країні. Часто ця віра є наївною, часто — необґрунтованою, проте зберігається вона завжди. Віра в те, що політичне життя нашої держави ще не вичерпало себе, що варіанти його розвитку лишаються невідомими, що від політиків можна чекати чогось нового, є рушієм того, що людина віддає свій голос за певну політичну силу. Та і сама політична реальність вже не раз підтверджувала, що немає наперед визначеного сценарію розвитку, а події часто руйнують, здавалося б, повністю зрозумілу політичну картину. Не варто забувати про це, особливо під час такого бурхливого періоду, як вибори.
Із призначенням дострокових виборів до парламенту країна отримала ще один шанс, хай навіть і досить примарний. І те, наскільки він буде ймовірним для втілення в життя, залежить не лише від політичних сил, але й від нас із вами. Адже голосування на виборах також вимагає значної долі відповідальності та розуміння того, якій політичній силі ми довіряємо власне майбутнє. Із усіма наслідками, які звідси випливають.