Приєднуюся до подячних слів Романа Круцика на адресу «Дня», котрий так ґрунтовно і широко повів на своїх сторінках дискусію з приводу того, чи була все-таки Україна окупована совєтською Росією. Велика вдячність і панові Круцику за переконливі аргументи й висновки в його розлогій і так своєчасній статті «А таки совєтська окупація!» (День, 10 липня 2007 р.), з якої ще раз на основі історичних документів і фактів не без болю у серці більше дізнаємося про недавнє минуле України, котра надзвичайно багато понесла втрат у ХХ столітті від комуністичної, а відтак і совєтської системи. Прикро, що після майже шістнадцяти років незалежності доводиться вкотре переконувати у цьому наших сучасників, але це потрібно робити послідовно й настійно. Так велять час й історична справедливість.
Нинішнє і наступні покоління повинні, нарешті, мати правдиву історію про свою багатостраждальну Батьківщину, про її героїчну добу і національну трагедію та її причини. Не піднісшись духом, не пройнявшись розумінням наслідків того лиха, котре пережив наш народ у минулому столітті, навряд чи можна збудувати повноцінну в повному розумінні цього слова державу. Та, зрештою, ми зобов’язані перед пам’яттю невинно убієнних мільйонів і мільйонів співгромадян розповісти світу, як все це могло статися.
З погляду нашої далекої і новітньої історії всяка людина, котра об’єктивно оцінює причини, котрі привели її наш народ до колоніального рабства, розуміє наскільки трагічними були для України наслідки битви під Полтавою у 1709 році, коли вона, по суті, втратила один із доленосних шансів вибороти собі незалежність при допомозі європейських держав. Цього, на жаль, не сталося. При всій повазі до культурно-духовних надбань російського народу, колоніальна політика його царів та імператорів, а потім їх комуністичних правонаступників, дуже дорогою ціною обійшлося для українців. Про це вже багато сказано і написано, але, щоб назавжди вичавити із себе і «раба» і стати вільними за духом людьми, нам про це ще потрібно багато думати і говорити про витоки наших невдач, щоб вони не повторювалися у майбутньому. І зрештою, сміливіше ставати господарями у своєму домі, даючи йому лад, до чого нас не раз закликав і Тарас Шевченко.
Після падіння у 1917 році Російської імперії, лицемірно задекларувавши право націй на самовизначення, совєтська Росія віроломно припинила існування УНР, поклавши початок незліченним жертвам українського народу, котрих він зазнав, особливо, в зловісні 30-і роки, коли нищилися з демонічною силою генофонд нації, її духовні святині. Наслідки того страшного часу ми відчуваємо і нині, бо генетично передалося те найгірше, що ми успадкували від тоталітарної комуністичної системи. І ще потрібно буде не одне десятиліття, щоб залікувати тяжкі моральні рани, завдані українському народові у ХХ столітті.
Я маю повне право про це сказати й тому, що під час своїх творчих подорожей, прискіпливо вивчаючи життя у Північній Америці (Канада), у Європі (Естонія, Німеччина, Чехія, Польща), бачив, чого досягли ці країни у своєму розвитку, орієнтуючись на загальнолюдські цінності, а не на одну ідеологічну догму, котра тривалий час володіла мільйонами українських розумів.
До того ж, як мистецтвознавець за фахом, знаю з власних досліджень, яких непоправних втрат зазнала Україна у царині духовної культури за роки войовничого атеїзму, котрий був невід’ємною складовою комуністичної ідеології аж до середини 80-х років минулого століття. Їх ніколи неможливо відродити. Коли б Україна не була окупована безбожною совєтською владою, цього б, звичайно, ніколи не трапилося. Не відбулося б і великих руїн у душах українців.
Вислів «совєтська окупація» сприймається у суспільстві по-різному. Цьому є різні причини. Чому, скажімо, й до цього часу у настроях багатьох людей звучать ностальгійні нотки за колишньою совєтською владою брежнєвських часів? Тому, що у них більше ні з чим порівняти своє життя. Звичайно, люди тоді жили дещо краще, ніж у жахливі роки сталінщини. Наїлися хліба. Стали вільніше дихати. Забезпечувався і певний соціальний захист. До того ж СРСР після Гельсінської зустрічі глав держав (1975), у якійсь мірі, побоювався міжнародної думки щодо прав людини, які постійно у нас порушувалися. Взяти хоча б тривалу практику войовничого атеїзму, переслідування дисидентів. А система освіти. Десятиліттями учнів шкіл вчили зазубрювати ідеологічно вмотивовані концепції, бути космополітами, проповідуючи так званий братський інтернаціоналізм.
СРСР був високомілітаризованою державою, яка у ході гонки озброєнь витрачала на оборонний комплекс десятиліттями багатомільярдні кошти. Коли б вона розвивалася в інших умовах, то, звичайно, соціальні проблеми вирішувалися б значно ефективніше. Згадаймо, роками посадовий оклад інженера в промисловості складав 120-130 карбованців. А довжелезні черги за дефіцитними товарами. Вони були характерною ознакою совєтського способу життя. Автомобіль, котрий сьогодні став звичайним засобом пересування, тоді був для багатьох совєтських громадян нездійсненною мрією.
Повністю погоджуюся з автором згаданої статті, котрий наголошує на тому, що вже давно настав час на найвищому державному рівні назвати речі своїми іменами, а не говорити з оглядкою навколо питання оцінки того, що сталося з Україною у ХХ столітті внаслідок її окупації совєтською Росією.
Звичайно, старшому поколінню важко сприйняти такі оцінки, адже все їх трудове життя пройшло у ту добу, де було багато як трагічного, так і героїчного. І ми не маємо права докоряти йому у цьому. Та, зрештою, треба і поважати почуття віруючих, у даному випадку, маю на увазі тих, хто ніяк не може розпрощатися з комуністичними догмами і сліпо вірить їм і до цього часу. Вся відповідальність за наслідки геноциду українського народу, вчиненого сталінськими сатрапами у роки Голодомору 1932—1933 років, наступних політичних репресій лежить на тодішніх компартійних керівниках. Моральний суд суспільства над ними, безперечно, буде. Це стане їм історичною відплатою за скоєні злодіяння проти українського народу, котрий ніколи не забуде цих злочинів, від яких не раз жахався весь цивілізований світ.
Нам необхідно озброїти молоде покоління, котре зростає у роки незалежності, всією правдою про драматичне минуле українського народу, щоб воно знало скільки жертв він поніс, хто був його поневолювачем і катом. Тільки за таких умов ми можемо зростити наших нащадків, загартованими патріотичним духом, любов’ю до рідної землі і спроможними захистити Батьківщину від будь-яких поневолювачів.
