Міжнародні кінофестивалі, ніколи не націлені на відкриття нових імен, усе більше перетворюються в шоу, в своєрідний, як сказав Емір Кустуріца, «показ мод — літня колекція, зимова колекція». У цьому відношенні Московському міжнародному кінофестивалю не пощастило. Змагатися, наприклад, з Каннами за кількістю зірок, що приїхали на найбільший на теренах СНД кінофорум, і привезених ними фільмів, російській столиці, звісно ж, не випадає. Ця обставина деяким критикам дає привід говорити про «містечковий» характер нинішнього ММКФ. Що, звісно ж, несправедливо — гламурний блиск Голлівуда на Канських фестивальних доріжках ще не гарантує якості привезеного на фест кіно. Якщо, звісно, не вимірювати цю якість зоряними іменами, спецефектами, вкладеними на їх створення коштами і попитом на товар мільйонів споживачів маскульту, який добре продається.
Якщо ж судити про кіно (як і про твори інших видів мистецтва) за критеріями фаховості та людяності, то на нинішньому Московському кінофестивалі можна знайти цілком «їстівну їжу» не тільки для розуму, але й для душі. Взяти хоч би «Заповіт» того ж Кустуріци, яким відкривався ММКФ. Незважаючи на нехитромудрість сюжету і стомлюючу надмірність відеоряду, щедро нашпигованого фантазіями режисера з усією нестримністю його темпераментної балканської душі, «Заповіт» усе ж пробуджує добрі почуття.
Знімаючи останню стрічку, Канським журі проігноровану, поблизу свого села, Кустуріца зіштовхнув у картині два світи — сільський, природний і корисний для людини і міський, з якого і походить зло на землі. Любовно, з добрим гумором змальовуючи просте патріархальне життя в горах, місто, куди, виконуючи заповіт дідуся, прийшов з коровою сільський підліток, режисер представляє джерелом зла. Викриваючи міські вади — кримінал, проституцію, пожадливість, відсутність будь-яких етичних меж, — режисер створює гротескний світ монстрів і чудовиськ у людській подобі. Гротескні герої, як і сам сюжет, до якого вони залучені, нагадують казку. Добрий герой прямує в «тридев’яте царство» щоб знайти царівну, а разом з нею і щастя, але на своєму шляху зустрічає гориничів, кощеїв, відьом та іншу нечисть. Звісно, добро перемагає зло, все закінчується весіллям (навіть двома, дідусь також вирішив підженитися), зло, яке зазіхнуло на ідилію сільського життя, винищене, тож режисер у фіналі навіть виводить на екран титри: «happy end».
Вибачаючи Кустуріцi надмірну балканську бароковість, яка виникає з виплеканого середземноморською культурою гедонізму, важко пробачити йому інше. Той самий балканський гедонізм і темперамент, примушуючи режисера педалювати еротичну складову кохання, перешкодили йому зберегти цнотливість юних героїв. Комічно позбавивши своїх Ромео і Джульєтту невинності в багажнику легковика, він сам того не відаючи, послабив терапевтичний, очищуючий вплив картини, про який говорив на прес-конференції. Чистота, як би це старомодно не звучало, все ж починається з цноти.
Крім Еміра Кустуріци в ролі «діаманта» Московського фесту виступив Франсуа Озон, прибулий до Білокам’яної з нагоди показу своєї картини «Ангел», яка в липні з’явиться і в українському прокаті. Французький режисер залишається вірним собі в дослідженні жінок. Цього разу його героїнею стала англійська письменниця початку минулого століття, що здобула гучну славу серед домогосподарок за свої мелодраматичні романи про романтичне кохання. Спостерігаючи за її приголомшливим успіхом, можна подумати, що стати щасливим можна, тільки з головою занурившись у мрії. Озон, співчуваючи своїй героїні, все ж не приховує своєї іронії з приводу прихильності людей світу марення, в який вони з мазохістською хтивістю занурюються з головою (бажання піти від реальності особливо виявилося в епоху телебачення, що додає костюмному фільму Озона злободенності). Нічим хорошим це, природно, закінчитися не може, передчуття біди, незважаючи на славу і багатство, що звалилися на молоду письменницю, не залишає чутливого глядача від перших кадрів картини.
Нинішній кінофорум чекає на ще одну світову величину — 30 червня зі своєю картиною «Залізничний роман», яка закриє 29-й ММКФ, у Москві має з’явитися легендарний Клод Лелюш. Але скільки б чудових фільмів не було показано в різних фестивальних програмах, успіх кожного фестивалю все ж визначає основний конкурс (на ММКФ є ще конкурс «Перспективи», в журі якого цього року потрапив і Генеральний директор київської «Молодості» Андрій Халпахчі).
Серед двох десятків конкурсних картин можна знайти і українську стрічку. Єва Нейман привезла в Москву свій повнометражний дебют — фільм «Біля ріки», знятий на Одеській кіностудії. Ніна Русланова і Марина Поліцеймако грають у картині двох немолодих жінок, дочку і матір, які виходять на прогулянку вулицями й околицями провінційного містечка. Картина ця дійсно українська, вона передає дух українського провінційного життя, хоча персонажі московських актрис і говорять російською (проте українська тут навіть заради національного колориту не злітає з вуст і українських акторів і статистів). Як і героїні, багаторічна відданість яких одна одній проявляється в милих сімейних сварках, Україна в картині виглядає втомленою та хворою. Бездіяльна нудьга провінційного містечка змушує пригадати про той соціально-економічний параліч, в якому сьогодні перебуває Україна (ще більш непривабливою наша країна з’явилася в австрійській позаконкурсній картині Ульріха Зайдля «Імпорт-експорт»).
Немитою, не завжди тверезою і, природно, нещасною на фестивальному екрані виглядає і Росія. У останньому фільмі Валерія Огородникова «Путина» неабиякі любовні пристрасті розігруються в одному північному російському селищі, з усіх боків оточеному морем. Якщо героїня Ганни Іллющенко, що зіграла в «Путині» головну роль, страждає від надлишку чоловічої любові, то жінка, зіграна Ксенією Кутеповою в стрічці Віри Сторожової «Подорож з домашніми тваринами», все життя прожила з нелюбим чоловіком. Тепер, коли він раптово помер, вона намагається надолужити упущене, щоб відчути смак життя.
Ніхто, проте, не вміє з таким смаком передати смак життя, смак гріха, якщо хочете, як це роблять французи. Протягом перших чотирьох фестивальних днів жодна конкурсна картина не змогла затьмарити враження, отримане від «Мольєра» Лорена Тірара. У витончено зіграній костюмній комедії про французького геніального драматурга і актора Жана Батиста Мольєра, смішне зустрічається з драматичним, дотепність — з дурістю, жертовне кохання — зі зрадою й легковажним фліртом.
«Мольєр», як і «Ангел», також має з’явитися в українському прокаті, тож ці картини потребують окремої розмови. Як і інші фільми Московського кінофестивалю, який наприкінці цього тижня назве і нагородить ще одних пестунчиків долі.
