Я дуже добре ставлюся до Шафаревича і до Солженіцина. Безумовно, ці люди саме вписані в історію російського національного руху, вони дуже багато зробили для нього. Не потрібно забувати, що в антирадянському русі завжди було сильне російське «крило». І зараз саме слово «антисоветчик» настільки заляпане брудними ліберальними лапами, що тепер до будь-якої людини, яка щось говорила проти радянської влади, ставлення буде неминуче негативним.
Однак із Солженіцим складається інакше. Нещодавно йому була вручена «Державна премія в галузі гуманітарної діяльності», причому для вручення Путін сам прибув до нього в Троице-Ликого.
Взагалі, мені здається, варто зараз було б перевидати «Архіпелаг Гулаг» у серії «Пам’ятники Історії» як історичний документ тих років із докладним, але шанобливим коментарем усіх допущених Солженіциним помилок. Не будемо забувати, що реальні документи були в той час, коли писався «Архіпелаг Гулаг», приховані.
Сьогодні його особистість можна розглядати з двох позицій. З одного боку, його явно не поважають. Ледве він приїхав до Росії з США в 1994 році, як відразу ж, виступаючи в Держдумі, засуджу вав «реформаторів». І образ «народного трибуна» в очах «верхівки» дуже потьмянів. Однак остаточно «скинути з п’єдесталу» Солженіцина влада не зважилася. Через те, що саме його твори заклали ідеологічну основу нинішніх «реформ». Адже саме з «Архіпелагу» ми дізналися про цей жахливий в’язничний устрій, який, звичайно, потрібно було зруйнувати. Якщо радянський устрій не був «Гулагівською імперією зла», то для чого потрібно було влаштовувати переділ власності, розвалювати СРСР, прирікати мільйони людей на жебрацьке, часто напівтваринне існування? В ім’я яких високих цілей?
