Комплекс пам’яток aрхітектурного ансамблю Києво- Печерської лаври за рішенням 14 ї сесії Міжнародногокомітету ЮНЕСКО в грудні 1990 року внесено до списку всесвітньої культурної спадщини.
Позавчора в Українському товаристві охорони пам’яток історії та культури відбувся круглий стіл, де обговорювалися проблеми Києво-Печерської лаври — краси і гордості українського народу. Організували обговорення дві інституції — Центр соціогуманітарних досліджень ім. Липинського та Українське товариство охорони пам’яток історії та культури. Зустріч пройшла під чорним гаслом: «Києво-Печерська лавра: загроза остаточної втрати». Ці слова віддзеркалюють думку багатьох спеціалістів, зокрема, керівництва заповідника, розташованого (з радянських часів) на території Лаври. На думку науковців заповідника, більша частина пам’яток Лаври перебуває сьогодні в незадовільному стані, а п’ять із них у травні 2007 року визнано аварійними (Церква Спаса на Берестові, дзвіниця Успенського собору, Трапезна церква, підпірна стіна Верхньої лаври та Малярна. Щоправда, не було сказано, хто виніс такий вердикт.) Вельми тривожить науковців та суспільство й те, що духовне керівництво Лаври (як відомо, Лавра перебуває у використанні Української православної церкви Московського патріархату — УПЦ МП) практикує «хаотичне відведення земель на ту чи іншу забудову». На превеликий жаль, серед учасників круглого столу не було представників «другої сторони» — духовенства Києво-Печерської лаври.
Вельми суттєвим негативним фактором є й складна структура підпорядкування і власності об’єктів Лаври. По- перше, вона — Лавра — є власністю територіальної громади міста Києва; по-друге, вона передана (як цілісний майновий комплекс) Міністерству культури і туризму України, а до того — формально перебуває в оперативному управлінні заповідника, який адміністративно підпорядкований Державній службі з питань національної культурної спадщини! Зрозуміло, що за такої ситуації кожен суб’єкт, причетний до Лаври, може робити практично все, що хоче.
Ситуацію ускладнює й та обставина, що світське керівництво заповідника, з одного боку, і священноначаліє Києво-Печерської лаври — з іншого, перебувають в умовах перманентної конфронтації й мало коли приходять до якогось консенсусу. Постійні взаємні звинувачення та небажання вислухати аргументи іншої сторони аж ніяк не сприяють спільній праці заради спасіння Лаври. Зокрема, одним із постійних звинувачень духовного керівництва Лаври є те, що лаврське свяшенноначалиє нехтує науковими методами і підходами, конче необхідними для зберігання старожитностей. Але, як з’ясувалося під час обговорення, це не зовсім так — у аварійних випадках адміністрація монастиря звертається до науковців за консультацією і керуються їхніми порадами. Зважаючи, однак, на неоціненність багатьох історичних об’єктів Лаври, з одного боку, та на дуже складні геологічні умови, з іншого, УПЦ МП не збідніла б, якби постійно утримувала спеціальний підрозділ спеціалістів-науковців. Сьогодні ж збереження будівель Києво-Печерської лаври зовсім не завжди відповідає значенню цього об’єкта.
Але справа не тільки у цьому. Як розповів Сергій Кролівець (генеральній директор Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника, член національної комісії України в справах ЮНЕСКО), значна частина будівель на території Лаври — у користуванні не тільки УПЦ МП, а й різних світських (у тому числі — комерційних) організацій-орендарів. Більше того, за словами пана Кролівця, «хаотичне відведення земель під ту чи іншу забудову призводить до руйнації автентичності унікального ландшафту і може навіть призвести до вилучення Лаври із списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО». На думку С. Кролівця, покращити ситуацію могли б такі заходи, як прийняття на державному рівні концепції розвитку території Києво-Печерської лаври; ця концепція повинна обов’язково включати список засад співіснування Церкви і заповідника на одній території. Важливим фактором було б і внесення відповідних змін до чинного законодавства, а також узгодження норм різних законів та підзаконних актів, які діють сьогодні у сфері охорони пам’яток. Дуже важливим є також встановлення прозорого механізму державного контролю за об’єктами культурної спадщини, яка передається у використання релігійним організаціям. Сьогодні такого механізму, на жаль, немає.
Віталій Бабенко (головний консультант комітету з питань культури і духовності ВР України) вважає, що теперішня криза, пов’язана з використанням Києво-Печерської лаври, є результатом двох факторів. По-перше, це не вирішена проблема користування майном, яке є на території Києво- Печерської лаври, а, по-друге, — загальна відсутність управлінської та технічної культури. Саме ця «відсутність управлінської культури» породила колись розподіл території Лаври на Нижню — духовну та Верхню — світську, що й призвело до сьогоденного перманентного конфлікту. Несприятливим (для обох користувачів давніми монастирськими землями) є також комерційний фактор: як заповідник, так і монастир приймають натовпи туристів, проводять екскурсії. Статистика ж свідчить про те, що «провідати» Лавру щорічно приходять і приїжджають понад мільйон паломників та туристів. Ні заповідник, ні монастир не роблять це безкоштовно. Пан Бабенко подає такі цифри — загальна щорічна виручка на території Лаври складає близько чотирьох мільйонів доларів — виходить, що Лаврі та заповіднику є за що «воювати». (Не тільки в політиці, а й у Лаврі вочевидь всім керують гроші!)
У той час, коли заповідник і монастир «чубляться» за розподіл територій та повноважень, значна частина (42%) будівель історичних лаврських приміщень опинилися в руках орендарів, які вже давно мали бути звідти виселені, — як із територій монастиря, так і заповідника. Найбільш несумісною і навіть обурливою виглядає на території Лаври Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, яка займає найбільшу частину орендованих територій Верхньої лаври. Там є все — танцювальні класи, жіночі гуртожитки (і це в чоловічій Лаврі!), неоковирні рекламні скульптури (в православному монастирі!), якісь незграбні рожеві прикраси тощо. Але попри все це, пан Бабенко переконаний, що нормативно-правова база охорони культурної спадщини в цілому, включно з Києво-Печерською лаврою, є в країні достатньою (!). Чого бракує — так це правової культури.
Однак інші причетні до справ Лаври фахівці, як, наприклад, Тимур Бобровський (Міністерство культури і туризму України) мають сумніви щодо достатності чинної нормативно-правової бази. Почати з того, що державна політика стосовно пам’яток всесвітньої спадщини навіть не задекларована на рівні нормативно-правової бази. Пан Бобровський переконаний, що саме відсутність чіткої державної позиції є чи найголовнішою проблемою для нормального функціонування таких об’єктів, як Лавра. Він звернув увагу також на той дивний факт, що сьогодні статус національного має, згідно з Державним реєстром, лише Києво-Печерський історико- культурний заповідник. Нижня ж територія Свято-Успенської Києво-Печерської лаври, включно з Дальніми печерами, такого статусу не має! Доповідач підкреслив і те, що протистояння двох інституцій (Лаври і заповідника) найгіршим чином відбивається на утриманні пам’ятки. Конкуренція і суперництво між заповідником і монастирем у питаннях користування територією та спорудами або організації туристичного відвідування не можуть не позначатися найгіршим чином на загальному стані історичної пам’ятки. Тимур Бобровський навів такий приклад — коли в 2005 році трапився обвал у Ближніх печерах, то через тривалі суперечки аварію було ліквідовано тільки через рік (на сам ремонт пішло лише два місяці). Для того, аби покласти край конфронтації, необхідні термінова розробка і втілення у практику спеціального державного директивного документа. (Може, достатньо буде замінити на посадах керівників Нижньої й Верхньої лаври?)
Підкреслимо ще один знаковий, хоча й очікуваний факт, — на обговоренні за круглим столом такої важливої не тільки для заповідника, а й для Церкви теми, як подальша доля давньої Київської лаври, не була присутня жодна особа, яка б представляла духовну адміністрацію Києво-Печерської лаври. Думаю, що це не зовсім нормально — працювати поряд, мати одні й ті самі турботи, спрямовані на збереження Лаври, і при цьому ворогувати. Ворогувати так, що жодна актуальна для обох сторін тема не вирішується миром. Чи не повинна тут подати приклад Церква — заради блага Лаври і згідно із Євангельськими заповідями? Адже з теперішньою розстановкою «сил» можна ворогувати до Другого пришестя! Лавра ж тим часом занепадає. А загалом, проблема, що розглядалася, яскраво висвітлила нездатність наших законодавців та адміністрацій розробити відповідні правила «гри», які були б прийнятні для обох сторін і відхилення від яких мало б каратися наперед відомими санкціями.
По ходу дискусії мимоволі починало здаватися, що все, що було сказане присутніми спеціалістами, нагадує — як дві краплі води — те, що діється в політиці, що бачимо на екранах ТБ. Все те саме — небажання розуміти одне одного, нездатність дотримуватися хоча б мінімальних правил гри, нехіть шукати разом із «ворогами» — за будь-яких обставин — виходу з кризи. Схожими з політичними були й розповіді про апеляції до суду, які неодноразово подавав заповідник — розгляд цих апеляцій ніколи не сягав судових засідань, не згадуючи вже про якісь вироки, попередження тощо. Між тим несмачне протистояння Лаври і заповідника тягнеться вже багато років, і кінця йому, судячи з виступів деяких учасників круглого столу, не видно. Слухаючи патетичні саги багаторічного протистояння двох сторін (Української православної церкві — втілення смирення і самообмеження та рафінованих науковців і громадських діячів), важко збагнути, хто тут більше винний і хто є істинним християнином? Однак чому учасники цього конфлікту повинні мати в голові більше здорового глузду, ніж наші політики, наші парламентарії?
Ще дозволю собі підкреслити, що попри постійну небезпеку зсувів, які можуть призвести до необоротних нищень на території заповідника і Лаври, досі не проведено (науковими інституціями) серйозних систематичних наукових досліджень і не розроблено генеральний проект, який охоплював би всі необхідні укріплення і зміни на кожному дорогоцінному квадратному метрі пам’ятки. І який був би апробований нашими й іноземними фаховими авторитетами у цій справі. Доки такого апробованого проекту немає, ніякі протести, пропозиції чи погрози Лаврі не допоможуть. До речі, під час обговорення проблеми було чути багато критики в адресу дій адміністрації Лаври, дій, які ведуть до катастрофи, однак майже нічого конкретного не було сказано про науково-виважені альтернативи. Досі це — погляди окремих науковців.
Ще нагадаємо, що протистояння заповідника та Києво-Печерської лаври у складі Московського патріархату певними чином підживлюється політичними мотивами — воно не може бути не пов’язаним із тою політичною проросійською позицією, яку зайняло керівництво Лаври, особливо в останні роки. Українське суспільство переконане, що це керівництво робить ставку на повне витіснення заповідника з історичної території Лаври і тільки на цьому може заспокоїтися. А не всім українцям це подобається.
