У Всеволода Речицького, конституційного експерта Харківської правозахисної групи є вислів: «Переписана невдахами Конституція є нелегітимною. Це зовсім не той документ, який ми повинні захищати». Не можна не погодитися з думкою шанованого експерта. Але, на жаль, на цьому наша з ним одностайність закінчується. Отримавши послання від Венеціанської комісії та інших європейських структур, українські правозахисники майже одностайно засудили імперативний мандат.
Але чи тримають європейці руку на пульсі українських реалій? Чи усвідомлюють вони рівень нашої фінансової й політичної корупції? Чи знають вони про те, що половина електорату Януковича — це люди комуністичних переконань? У 2002 році за комуністів голосували 20%. У 2006-му — 3%; 17% — перейшли до Януковича. Європейські країни не мають такої важкої комунобільшовистської ментальності. І це не провина наших людей. Це наша трагічна історія. Абсолютної істини не буває. Завдання журналістики — розглядати різні позицiї.
У чому суперечність позиції експерта Речицького? Він, наприклад, незадоволений «кризою економічного розриву між багатими й бідними» (в Європі — це більш м’якше) і «кризою морально-етичних цінностей нардепів». Але чи може він указати конкретних винуватців цього стану речей при мажоритарній або змішаній системі виборів? Ні він, ні будь-який інший виборець не зможе прослідкувати дії окремо взятого нардепа. Тут вигода лише в олігархату, який може безкарно «скуповувати» нардепів-одинаків.
Виходить, не все так погано в політреформі, і чиста «пропорційка» в цьому випадку — благо, бо виборець може простежувати дії своєї фракції. Тому, на мою думку, не витримують ніякої критики наступні сентенції експерта: «згідно із законом, народ на входження депутатів до складу коаліції або опозиції впливати не може й не зобов’язаний» (навіщо тоді вибори?!!), «народ вибирає нардепів не безпосередньо в коаліцію або опозицію, а в парламент» (у виборчій кабіні кожний голосує за свою партію, що має партійну лінію), «сучасна передвиборна програма — це декларація про наміри, а не вартовий статут»...
Останнє твердження — не що інше, як індульгенція на обман виборця, а все інше — порушення ст. 83-ї Конституції (виключно партійний спосіб формування коаліцій) і ст. 5-а: «єдиним джерелом влади є народ». Свобода — це право на помилку. Тоталітаризм не дає можливості виправити її. Демократія дає цей шанс. Нинішня політична криза — це результат суперечливого й незрозумілого конституційного тексту, що простежується і в нашій дискусії.
Мій візаві, по суті, орієнтується лише на 80 устаттю Конституції: «голосування депутатів… індивідуальне». Адже саме ця стаття «переписана невдахами» у «кучмістів» і грубо суперечить ст. 5-й, 81-й і 83-й. Чи може Венеціанська комісія скасувати їх? Ні! Це суто українська справа! Якби не саботаж 81-ї ст., то й указу не було б, не було б і розпуску парламенту!
Намітилися дві антагоністичні тенденції. Вирішується гамлетівське питання: кого тримати «в чорному тілі»? Політичну еліту чи виборців? Експерт передбачає «європейськість».
Ми що — Європа? Як казав Олександр Блок: «Ми скіфи! Азіати ми з косоокими й жадібними очима...» Ні, це не стосується працелюбного, невибагливого й пограбованого народу України. Це стосується лише українського політичного бомонду.
Якщо полічити грубо, то на одного нардепа випадає приблизно 50 тисяч українських виборців! Навіть одна фальсифікація кримінальна. А тут 50 тисяч потрібно помножити на число перебіжчиків... Експерт справедливо пише: «Надмірна консолідація влади може призвести до згубних наслідків загальнонаціонального масштабу». Як Кучма, так і Янукович нам дали урок авторитаризму в президентському, а другий — у парламентському варіантах.
Тому можливим виходом у новій Конституції може стати українська «родзинка»: влада, крім розділення на три гілки, може поділятися у виконавчій частині на дві підгілки: господарсько-економічну (її очолює прем’єр), а також зовнішньополітичну й силову (причому включаючи МВС) — під керівництвом Президента.
Конфлікту, як це трапилося, не буде, якщо повноваження не будуть перетинатися. Формула проста: у Президента є сила (включаючи МВС), але немає грошей. У прем’єра — бюджет, але немає прямого впливу на силові структури.
Викликає здивування спосіб обрання прем’єра. У нинішніх умовах, по суті, господарем становища виявляється власник «золотої» акції, лідер дрібної політичної фракції. Адже проблему могли б вирішити прості правила: той, хто займає в коаліції перше місце (за кількістю набраних голосів) — стає прем’єром, другий призер — спікером, а посаду віце-спікера отримує опозиціонер. І ще — щоб не ганьбитися на всю Європу, потрібно вдвічі скоротити терміни формування владних структур: коаліції — до двох тижнiв, уряду — до місяця.
Як продемонструвала практика, можливість п’ятирічної парламентської каденції розслабила нардепів. Вони перестали «боятися» виборця.
Є ще варіант: спрощена схема проміжних виборів — рейтингове голосування в середині терміну (без нових виборів у повному розумінні цього слова, однак, внаслідок цього, опозиція і влада можуть помінятися місцями).
Звичайно, вдосконалити можна багато що. Ну, наприклад, навіщо при пропорційній системі виборів мати 450 депутатів? Можна зекономити величезні бюджетні кошти. Але це тема для окремої розмови...
За твердженням Всеволода Речицького, «лідери фракцій несуть основну відповідальність за перебіжчиків...» Експерт не самотній. Цю тезу постійно експлуатує в численних телевиступах регіонал Тарас Чорновіл. Чистої води демагогія. Ніяка людина, у тому числі й лідер фракції, не може бути провидцем. Ми — срібні призери чемпіонату світу з корупції. У нас багато бідних людей.
Події весни 2007-го продемонстрували, що блакитно-рожево-червоні здійснили підступний демагогічний політичний трюк. Ліквідацію конституційного перевороту вони обізвали державним переворотом, використовуючи слабкість конституційного тексту.
Але чи є державним злочином звернення до волі народу?!!
Адже народ і є, згідно з ст. 5-ю Конституції, «єдиним джерелом влади»!
