Будь-який новий прем'єр-міністр передусім думає про найнагальніші проблеми внутрішньої політики. Що й зрозуміло. Проте іноді — і Тоні Блеру доведеться з тугою в серці це визнати — міжнародні проблеми можуть виявитися складнішими, а їх наслідки — потенційно більш руйнівними. Є серед них такі, що, як, наприклад, події 11 вересня 2001 року, налітають, немов грім серед ясного неба, і вимагають відповіді тут і зараз. Є й ті, що збираються довго і довго поширюють поперед себе, за висловом Черчилля, «відчуття грози».
Про те, що за кордоном його чекає чимало труднощів, Гордону Брауну напевно відомо. Це й Ірак, і всім набридле питання конституції ЄС, і розвиток взаємовідносин із Вашингтоном, і конфлікт в Афганістані, й амбіції майбутнього прем'єра в Африці. Не всі з них, звичайно, виявляться такими страшними, якими їх малювали. Однак будуть і такі, небезпека яких згодом виявиться більшою, ніж передбачається. Судячи з останніх подій, відносини з Росією, найвірогідніше, увійдуть у другий список.
Про самміт Росія—ЄС, що відбувся днями в «Волжском Утесе», навряд чи можна сказати, що він став продуктом повної згоди сторін. З боку Європейського Союзу було висловлено стурбованість з приводу обраного Росією напряму, з боку президента Путіна — безкомпромісну відмову враховувати будь-яку критику на свою адресу. Розбіжності виявилися з якнайширшого кола проблем — від придушення супротивників Путіна всередині країни і неприкрито російського «кібернападу» на Естонію до жорстокої сварки між Москвою та Варшавою щодо подальшої долі польського м'яса. Ще кілька років тому з цього приводу можна було б жалкувати, проте ані Велика Британія, ані ЄС не взяли б це близько до серця. Однак сьогодні, коли Союз просунувся на схід, відсторонюватися від цих проблем більше неможливо.
Не можна заперечувати, що Росія має всі підстави займати в нинішніх міжнародних відносинах набагато серйозніші позиції, ніж за часів Єльцина, коли її зірка цілком зайшла. Завдяки відродженню економіки й рішучості діяти в руслі традиційного російського націоналізму Путін надзвичайно популярний у себе в країні. Та й жити поруч із дуже слабкою Росією нікому б, природно, не хотілося.
Та все ж останні події не можуть не вселяти неспокою. Створюється враження, що Росія, по-перше, сама сповзає до авторитаризму і, по-друге, прагне цілеспрямовано дестабілізувати ситуацію в сусідніх країнах — що значно небезпечніше, оскільки Росія має більше сусідів, ніж будь- яка інша країна світу. На обрії вже майже вимальовується повернення до «холодної війни»; при цьому в прихід нового «холодного миру» ніхто, за великим рахунком, не вірить. Саме ця теза, якщо читати між рядками, прозвучала у виступі на саміті канцлера Німеччини Ангели Меркель.
На початку наступного року Путін має залишити свою посаду. Якщо він, на порушення чинної російської Конституції, не зробить цього, то тим самим остаточно продемонструє світу, що демократичний експеримент в Росії закінчено. Але навіть якщо він, що ймовірніше, піде у відставку, тільки найпростодушніші повірять, що його наступник займатиме більш дружні позиції. Всерйоз боротися за місце в Кремлі можуть лише ті, хто досяг прихильності самого Путіна, і наступний президент Росії в будь-якому випадку вважатиме, що шлях до популярності лежить на дорозі, второваній Путіним.
Міра непристойності, якої при цьому може сягнути поведінка Росії, залежатиме від того, наскільки жорсткої реакції новий президент чекатиме від інших європейських лідерів, в тому числі й від Брауна. Якщо Велика Британія почне вагатись у своєму ставленні до дій Росії, то Москва, найвірогідніше, перетвориться для нас на ще напористішого й агресивнішого «партнера». А це вже стане приводом для посилення відчуженості з боку багатьох членів Європейського Союзу, думку яких Брауну ще доведеться питати і щодо нового «міні-договору» замість конституції ЄС, і з багатьох інших питань.
Кандидат у прем'єри вже заявив, що першою проблемою, за рішення якої він візьметься після вступу на посаду, стане реформа системи охорони здоров'я. Проте в реальному житті все може виявитися далеко не так просто.
