Сьогодні в засобах масової інформації (в т.ч. і російських) намітилася тенденція стверджувати про повний розкол держави України. Насправді ж розколена не держава, а українська державна влада, яка хоч і є одним з найважливіших компонентів держави, але — не єдиним. Інший компонент — це народ, що мешкає на її території. Так, в ньому посіяні зерна ворожнечі; так, в ньому існують екстремістськи налаштовані групи, але все ж переважна маса населення, що зросла в умовах добросусідства і згоди, не готова до такої радикальної розв’язки. Це засвідчують і соцопитування: багато людей голосують «проти» лідерів тієї або іншої партії, ніж «за». Мало хто готовий повністю спиратися на ту або іншу політичну силу і її лідера, бо відчувають, що в цій шаленій боротьбі еліт пальму першості не можна віддавати нікому. Адже цілковита перемога одного блоку (однієї еліти) може призвести або до встановлення найжорстокішої диктатури (помаранчевої чи блакитної), або до дійсного розколу держави. Ані той, ані інший варіант не може влаштувати розважливого мешканця України, бо в цьому випадку з ідеєю побудови суверенної і сильної демократичної держави можна буде розпрощатися на багато років.
Цей стримуючий чинник — настрій основної маси населення України на користь її єдності — треба берегти як зіницю ока! Але що роблять наші політики? Вони, навпаки, роблять все, щоб вивітрити з голів своїх виборців цю рятівну ідею, переважно керуючись корпоративними і особистими інтересами, а не інтересами народу. Чому? Та тому що сьогоднішньому політичному функціонеру (і не тільки українському) набагато простіше і швидше набрати дивіденди у населення, підштовхуючи його до війни з їхнiми політичними опонентами, а не до миру.
У західних країнах до цього звикли. Там мають перманентний громадянський конфлікт — показник демократії. Але там — сильні державні інститути (і передусім — правові), які не дають конфлікту перерости у відкрите громадянське протистояння. А у нас?.. В Україні демократичних інститутів поки бракує, але демократія «вже є»... Це дуже небезпечна гра. Все ж варто врахувати: що прийнятно на Заході, з його багатовіковими традиціями і налагодженим державним механізмом, неприйнятно на пострадянському просторі. І сьогодні ми спостерігаємо парадоксальну ситуацію: коли люди, нехай навіть щиро прагнучі демократичних змін, насправді рухаються в протилежний бік — у бік найбільш оскаженілої диктатури.
Найяскравіший тому приклад — блок Юлії Тимошенко. Вся політична кар’єра його лідерки вибудована на найбільш завзятому запереченні протилежного табору, який малюють в очах громадськості цілковитим зосередженням зла: оплотом олігархії, мафії, корупції, бандитизму і т. ін. Тобто — із західного погляду вона «демократка на всі сто»! Але, якщо розглядати це явище глибше, то в Юлії Тимошенко ми можемо побачити звичайного диктатора, чиї дії спрямовані зовсім не проти мафіозних кланів, а проти власного ж народу. У таборі БЮТ мало кому спадає на думку, що їх стріли, спрямовані на «акул» злочинного світу, насправді пролітають вище їх голів і потрапляють прямо в звичайних законослухняних громадян — мешканців сходу і півдня України, що віддали свої голоси не за «бандитів» і «корупціонерів», а за своє бачення життя, відмінне від бачення Леді Ю.
Саме так політики «заводять» натовпи, саме так зривають собі дивіденди, саме так сіють ворожнечу між різними регіонами країни. А потім, сидячи перед телекамерами, твердять про свою любов до України, про прихильність до ідеалів демократії, про неподільність двох берегів Дніпра тощо. У більш спокійній обстановці таку суперечність було б видно кожному, а в тім-то і річ, що самі політики не зацікавлені в спокійному плині процесу. Адже передусім вони роблять ШОУ! Де люблять не мудрих, але яскравих. Такий закон жанру, що прийшов до нас з Заходу — як обов’язковий доважок до того, що раніше у них, а тепер і у нас, розуміють під словом «демократія».
Як ми бачимо, демократія — річ підступна. Скоріше, підступні шляхи, на які легко стають особливо завзяті її ідеологи. Адже головне питання не в тому — «демократ» ти чи «недемократ», а в тому — як далеко ти можеш зайти в утвердженні своїх ідеалів, утискуючи при цьому права іншої — незгодної з тобою частини населення? Скільки коштуватиме твоя «демократія», якщо триматиметься вона не на силі права, не на злагоді громадян, а на примусу і насильстві? Чи варта «демократія» цілісності держави? Ці та інші аналогічні питання є ключовими для розв’язання політичної кризи в Україні. Але чомусь саме вони і не обговорюються... Не обговорюються питання, пов’язані з механізмом народовладдя, з роллю державних інститутів в процесі демократизації, з економічними, релігійними і культурними особливостями різних регіонів країни. Не обговорюються головні питання — натомість мусуються другорядні, в основному пов’язані з внутрішньо- і міжфракційними скандалами. Але чи можна при цьому розраховувати на поступ? Питання риторичне.
Тепер головне. Майбутні вибори, на яких наполягає Президент, за великим рахунком нічого не змінять. По-перше, соцопитування свідчать, що розклад політичних сил приблизно збережеться. По- друге, будь-яка перевага, навіть якщо вона і зміниться, буде мінімальною. Так на що ж розраховують «демократи» В. Ющенко і Ю. Тимошенко? Схоже на те, що «вкидаючи кістки» знову і знову, при цьому майстерно граючи на настроях свого народу, вони і досягнуть лише тієї мінімальної, але все ж переваги над опонентом. Захоплююче шоу з перетягування канату триває... Адже «канат» не такий вже міцний! І його можна розірвати.
Ні, Україна не розпалася. Розкол у владних структурах може і не вилитися в розкол держави. Запас здорового глузду у населення ще є. І ми сподіваємося, що після садо- мазохистських експериментів щодо впровадження «готових моделей» західної демократії, у нього прокинеться інстинкт самозбереження і він дасть стусана всім тим, хто веде країну до повного розвалу. Нам здається, що справжній патріот сьогодні має готуватися не до виборів, а до якісної зміні діалогу між різними політичними силами. Ті ж «гравці», які не готові до такого повороту подій, мають піти з політичної арени.
