Останні роки подарували Україні дуже цікавий парадокс. Ліберально-буржуазна за структурою її учасників помаранчева революція йшла під відверто соціалістичними гаслами. Мало того, вона стала основою для різкого зростання популярності соціалістичних ідей і перетворення їх у головний інструмент отримання прихильності електорату.
ГРІШНІ, БАТЕЧКУ
Як наслідок, протягом двох «післяреволюційних» років у головах значного прошарку політиків і чималої частини суспільства сформувалася й розвинулася відносно цілісна політична концепція, що грунтується на необхідності спокутування вітчизняним бізнесом (передусім великим) свого «первородного гріха» шляхом інтенсивної соціалізації економічного розвитку: випереджального зростання заробітної плати, підвищення частки ресурсів, що перерозподіляється на соціальні цілі через фіскальні механізми, а часом і перегляду права власності. Паралельно в суспільній свідомості закріпилося негативне ставлення до самих понять «національний бізнес», «національний капітал».
Слід зауважити, що підстав почуватися не цілком затишно через своє минуле у більшості представників українського бізнесу більш ніж достатньо. Період «дикого капіталізму» 90-х заклав досить хиткі правові основи легітимності багатьох капіталів, які працюють нині в економіці України. На сприятливому грунті, створеному асоціальною поведінкою багатьох представників бізнесу, склалися сприятливі умови для свого роду «соціального шантажу», при якому бізнес ставиться в положення сторони, яка є спочатку винною й змушена «купувати» собі «індульгенцію» за рахунок примусової соціально орієнтованої поведінки.
Сама по собі ідея підвищення соціальної орієнтації економіки, звісно, не просто слушна, а навіть необхідна. Однак від методів її реалізації, що застосовуються сьогодні, дедалі більше віє «більшовизмом» другого десятиліття минулого століття. У політикумі сформувався досить великий шар «ліворадикалів», які в ролі легітимних розглядають лише заходи державної політики, спрямовані на забезпечення соціальних задач, тоді як дії, націлені на підтримку розвитку самого бізнесу, оголошуються явно лобістськими й нелегітимними й можуть реалізовуватися лише тією мірою, якою на них залишаються ресурси після виконання задач соціальної сфери. Але оскільки самі соціальні показники перетворилися на предмет політичної конкуренції, вони досить часто втрачають економічну обгрунтованість, що, в свою чергу, позбавляє сторони можливості вести конструктивний діалог. Досить наочно така суперечність була продемонстрована в процесі формування бюджету-2007, або, наприклад, під час політичних «боїв» навколо комунальних тарифів.
Сформоване в українській політиці на підставі постулатів «первородного гріха» стійке протиставлення задач розвитку й соціального захисту є сьогодні головною перешкодою гармонійному соціально-економічному розвитку України, зокрема і його «соціалізації».
ВІДПОВІДАЛЬНІ ЗА ВСЕ
Поглянувши на це протиставлення політично незаангажованим поглядом, не можна не помітити його контрпродуктивності. Спроби екстраполювати «первородні гріхи» бізнесу на його поточну діяльність і бажати їх «спокутування» за рахунок вилучення ресурсів розвитку підривають передусім здатність компаній до соціально відповідальної поведінки в поточному й наступних періодах — впровадженню сучасних технологій, що підвищують продуктивність, а отже й рівень оплати праці, рентабельність, а отже й податки, що сплачуються, технологічність, а отже — якість умов праці й екологічну безпеку.
Помилково вважати, що повернути бізнес обличчям до його соціальних задач можливо шляхом закликів або навіть репресивних заходів. Соціальні функції бізнесу, які передбачають як виконання його законних соціальних зобов’язань, так і добровільну участь у реалізації соціальних програм, можуть розвиватися повною мірою лише на грунті його прибуткового функціонування й високій конкурентоспроможності. Труд є головним ресурсом економіки, бізнес — засіб продуктивного застосування цього ресурсу, а держава створює умови, в яких сам процес відбувається. Ігнорування цієї азбучної схеми з початкового курсу економіки веде до того, що спроби посилення соціальної спрямованості економічних процесів базуються не на збільшенні виробництва, а на перерозподілі ресурсів. Сплачуючи податок у повному обсязі, компанія не має можливості забезпечувати досить високу заробітну плату. Виплачуючи високу заробітну плату за рахунок зниження прибутку, вона втрачає конкурентоспроможність і здатність до стійкого динамічного розвитку. У таких умовах, пристосовуючись до зростаючого конкурентного тиску, бізнес вимушено скорочує зайнятих, або знижує зарплату, або шукає шляхів уникнення оподаткування. Таким чином, «соціальне питання» спрацьовує сьогодні вже не стільки проти соціально безвідповідального бізнесу, скільки проти національного бізнесу як такого.
Часи, коли бізнес міг досягати успіху на ринку, ігноруючи свої соціальні зобов’язання, невблаганно минають. Якщо виконання бізнесом його соціальних зобов’язань є невід’ємною умовою його існування, ідеологія соціальної відповідальності як добровільного прийняття на себе додаткових соціальних функцій додає компанії додаткових конкурентних переваг. Як зазначається в ухваленій низкою провідних російських підприємств під егідою Російського союзу промисловців і підприємців Соціальній хартії російського бізнесу, «розумна, результативна й збалансована соціальна відповідальність компаній знімає підприємницькі ризики, зміцнює конкурентоспроможність, підвищує ефективність персоналу та лояльність споживачів, поліпшує репутацію підприємців, компаній і співтовариства бізнесу загалом».
Соціальна відповідальність компанії стає все більш важливою складовою формування її позитивного іміджу в очах як економічних партнерів, так і споживачів, що сприяє накопиченню компанією так званого соціального капіталу. Провідні компанії світу вже тривалий час дотримуються принципу, згідно з яким надійними партнерами можуть бути лише фірми, що використовують у своїй діяльності етичні підходи як до суспільства загалом, так і до працівників, поважають їх і створюють для них необхідні умови праці. Таке ставлення цілком економічно обгрунтоване, адже бізнес, який не дотримується вимог ділової й соціальної етики, в сучасному глобалізованому світі стає все більш ризикованим і непередбачуваним.
Збільшення відвертості економіки, конкуренції, ускладнення структури національної економіки призводять до того, що виконання соціальних функцій стає невід’ємною складовою ринкової стійкості бізнесу й в Україні. Усвідомлення цього факту підтверджується тим, що провідними українськими компаніями, як з іноземними інвестиціями, так і з тими, що представляють національний бізнес, здійснюються практичні кроки в напрямку реалізації їхньої соціальної відповідальності: соціального захисту своїх співробітників, розвитку освітніх програм, участі в загальнонаціональних програмах соціальної спрямованості.
Звісно, описані напрямки властиві сьогодні лише «найпросунутішим» з вітчизняних компаній, передусім тим, хто прагне й досягає успіху в отриманні міжнародної конкурентоспроможності. Але не менш очевидне й те, що поширення усвідомленої соціальної відповідальності бізнесу можна досягти лише на основі партнерства й взаємної вигоди.
Для цього від ідеології «соціального шантажу» слід перейти до відкритого діалогу між владою, бізнесом і суспільством. І зрозуміло, що його набагато доречніше починати, позбувшись ремінісценцій про період «первинного накопичення» капіталу й перейшовши до жорсткого сповідання принципів прозорої та законослухняної поведінки бізнесу в сучасному економіко-правовому полі. Звісно, все це може відбуватися тільки тоді, коли бізнес добровільно, з метою зміцнення своїх конкурентних позицій, приймає на себе соціальні зобов’язання, що перевищують законодавчо за ним закріплені.
ПОТРІБНА ВЗАЄМНІСТЬ
Держава й бізнес перебувають в одному соціальному «човні»: бізнес є джерелом добробуту нації, зокрема джерелом фінансів для виконання державою своїх зобов’язань перед власним населенням. Держава є гарантом стабільних і прозорих умов, у яких соціально відповідальний бізнес отримує прибуток і має можливість працювати. Тому поняття соціальної відповідальності бізнесу нерозривне з поняттям відповідальності держави перед бізнесом за створення умов для зміцнення конкурентоспроможності національних компаній, заохочення їх розвитку. Тож бізнес має всі права виступити в ролі ініціатора діалогу з державою з приводу створення сприятливих умов для повноцінної реалізації своєї соціальної відповідальності.
Варто зауважити, що сьогодні практичне невиконання або виконання не в повному обсязі базових соціальних функцій, закріплених за державою, часто змушує компанії брати на себе їхню реалізацію, щоб забезпечити стабільність і розвиток власного бізнесу. Як конкретні приклади такої вимушеної поведінки можна, зокрема, назвати: оплату додаткового медичного страхування працівників (через низьку якість загальнодержавної системи охорони здоров’я), виділення спеціального транспорту для підвезення людей до підприємства (через погану роботу муніципального транспорту), підключення житлових мікрорайонів і соціальної інфраструктури до виробничих комунальних систем (електро-, водо- , теплопостачання), будівництво інфраструктурних об’єктів (доріг, мостів, ліній зв’язку тощо), необхідних для виконання підприємством своїх функцій, однак відкритих для загального користування і т.п. У цьому випадку соціальна відповідальність бізнесу стає, так би мовити, «добровільно-примусовою», й бізнес змушений де-факто двічі платити за соціальні гарантії своїм працівникам і членам їхніх сімей: і до бюджету, і реалізовуючи корпоративні, соціальні й інші програми. На жаль, ні на загальнодержавному, ні на муніципальному рівнях досі не створено механізмів, які могли б компенсувати підприємствам хоча б частину витрат на подібні соціально значущі цілі.
Разом із тим, міжнародний досвід надає цілий спектр інструментів державної політики, що заохочують соціально відповідальний бізнес. Досить поширеними є фіскальні засоби: податкові кредити й відрахування, а також «відсоткові закони» — надання компанії права вибирати, на які потреби може бути витрачена певна частина її податкових зобов’язань. У розвинених країнах фіскальні стимули зазвичай становлять до 5% оподатковуваного податком прибутку підприємств. Такі стимули необхідні передусім, якщо компанія не отримує достатнього виграшу у вигляді соціального капіталу, але виконує соціально значущу роль. Очевидно, насамперед визначати соціальну значущість слід у діалозі бізнесу з органами місцевої влади й місцевими громадами, отже, саме останнім мають бути забезпечені права надавати фіскальні засоби заохочення соціальної відповідальності.
Держава може розділити з бізнесом трансакційні витрати, пов’язані з його діями на ринку праці — пошуком і підготовкою працівників, вивченням кон’юнктури, забезпечити загальну конкурентність і гнучкість цього ринку.
Найдоступнішими з погляду вартості для бюджету можуть бути заходи, спрямовані на інформаційну й методичну підтримку соціально відповідального бізнесу. Держава таким чином зменшує витрати компаній на рекламно-маркетингову діяльність, а також «інвестує» в розвиток їхнього соціального капіталу. Йдеться про пропаганду цінностей і стандартів соціально відповідального бізнесу, підвищення обізнаності про кращі й успішні практики, різного роду рейтинги, конкурси, премії, звання тощо, участь у міжнародних ініціативах.
Значний потенціал має розвиток практики приватно-державного партнерства у вигляді спільного фінансування й здійснення важливих соціальних і екологічних проектів, залучення приватних компаній як «провайдерів» соціально значущих послуг.
Цілком зрозуміло, що конструктивний діалог держави й бізнесу має серйозні політичні «недоліки» порівняно з «соціальним шантажем», оскільки вибиває грунт з-під ніг політичних сил, що уболівають за народ. Але конструктивні політики все ж мають розуміти, що перехід від моделі соціальної поведінки бізнесу, обмеженої формулою «сплата податків і зарплат плюс добродійність» до повномасштабного соціально-економічного партнерства — безальтернативний шлях формування в Україні європейської моделі економіки, що грунтується на ринково-ліберальних принципах організації. І цей перехід має стати основою для співпраці між бізнесом, владою та конструктивною опозицією.
