Оскільки Росія повертається спиною до реформ і до Заходу, Сполучені Штати Америки починають шукати шляхи стримування кремлівської агресивності, яка знову дає про себе знати, на території так званого ближнього зарубіжжя.
Очевидно, що нещодавний візит до Вашингтона колишнього прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко дозволив адміністрації Буша сподіватися, що Сполучені Штати знайшли серед найближчих російських сусідів лідера, який має достатню силу волі, аби протистояти діям Володимира Путіна щодо поступового згортання демократії.
Донедавна США покладалися на Президента Віктора Ющенка як на керівника, який здатен захистити незалежність України. Однак, низка катастрофічних за наслідками рішень, прийнятих Ющенком за останній рік, головне з яких — призначення на пост прем’єра Віктора Януковича, який зазнав поразки під час помаранчевої революції, а не Тимошенко, підірвала віру Вашингтона в цю людину, а також лишила бажання надавати йому підтримку. Зараз у Вашингтоні на Ющенка дивляться як на м’якотілого та нецілеспрямованого політика. Такі якості президента не вселяють довіри, особливо коли на нього покладають надії щодо захисту інтересів Заходу проти Путіна.
Для Тимошенко візит до США не міг бути легким. Закордонні поїздки важкі для будь-якого лідера опозиції. Господарі найчастіше намагаються тримати вас на відстані простягнутої руки. А коли вас обіймають, це радше означає, що вони хочуть подати якийсь сигнал вашому опоненту на батьківщині, але аж ніяк не те, що знайшли серед ваших якостей щось глибоко цінне. Саме так сталося з Тимошенко, яка досі не була серед американських улюбленців, адже її сприймають як соціал-демократа, а не як економічного ліберала.
Однак цього разу, зустрівшись з віце-президентом Діком Чейні та держсекретарем Кондоліззою Райс, Тимошенко привезла з Вашингтона наявну американську підтримку свого бачення майбутнього України й ролі цієї країни у забезпеченні європейської політичної та енергетичної безпеки. Схоже, що тепер головним еміссаром країни на Заході буде саме вона, а не Ющенко.
Дякувати за успіх свого візиту Тимошенко має Путіну. Різка промова російського президента щодо ролі Америки у світі, з якою він виступив минулого місяця в Мюнхені, а також загрози високопоставлених російських генералів на адресу Польщі та Чехії, які висловлюють готовність надати свою територію для розміщення американської системи ПРО, змінили тон американських дебатів щодо Путіна, надавши йому відверто негативного відтінку. Надії президента Джорджа Буша на те, що Путін може стати стратегічним партнером у розв’язанні масштабних проблем Євразії, сьогодні здаються менш очевидними.
Несподівано перед Бушем і його командою постала необхідність робити жорсткий вибір: або погодитися на певну форму радянського возз’єднання, або почати рішучі дії щодо блокування Кремля. Це не повинно викликати здивування, враховуючи те, як часто Путін використовує інструменти російського енергетичного тиску на сусідів. Однак, необхідність вибору засмучує. Деякі представники Заходу навіть починають побоюватися, що протистояння з Кремлем може призвести до подальшого посилення агресивності Росії.
Поїздка Тимошенко до Вашингтона ознаменувала собою початок американських зусиль з формування нової Євроатлантичної стратегії у життєво важливому регіоні, який розташований на перетині шляхів Європи, Євразії та Близького Сходу.
Дійсно, чорноморський регіон, в центрі якого знаходиться Україна, є східним кордоном Євроатлантичного співтовариства з розширеним Близьким Сходом. Зміцнення демократії і безпеки в цих прикордонних районах стало нагальною потребою як для США, так і для Євросоюзу.
Америка та Європа поділяють рішучість Тимошенко щодо забезпечення незалежності України, особливо зараз, коли вони намагаються диверсифікувати джерела поставок енергоресурсів, зменшивши в них частку Росії. Чорне море може стати ключовим коридором для транспортування на європейські й інші ринки нафти та природного газу, що не належать ані Росії, ані ОПЕК, ані країнам Персидської затоки. Отже, стабільність чорноморського регіону та його інтеграція із Заходом мають вкрай важливе значення для стратегії ЄС і НАТО щодо забезпечення довгострокової енергетичної безпеки.
Прив’язати ці країни до Заходу буде нелегко. Залишається відкритим питання про те, який буде кінцевий результат: поліпшення відносин чи повна інтеграція з ЄС і НАТО. Але обидві організації мають простягнути цим країнам руку для налагодження відносин. Даний процес потрібно розглядати як черговий етап розширення Європи.
Але, розігруючи лише українську карту, Захід не зможе відстояти свої інтереси в регіонах, які входили до складу чи межували з радянською імперією. Енергетичну й політичну безпеку можна забезпечити лише за рахунок політики взаємодії з Кремлем, що зможе чітко роз’яснити, яку високу ціну йому доведеться платити за свої імперські амбіції і які вигоди може принести перетворення Росії, зрештою, на нормальну країну.
Ніна ХРУЩОВА викладає в Новій школі Нью-Йорка питання міжнародних відносин.
