П’єру Огюстену де Карону — так його звали насправді — у житті пощастило і не пощастило водночас. Мало кого з його сучасників сьогодні так читають, ще менше — ставлять на сцені, при тім розраховуючи на живу увагу глядачів. Ім’я Фігаро, севільського перукаря та життєрадісного шахрая (чи не є його далеким відлунням наш Свирид Петрович Голохвастов, теж, як пригадуєте, «цирульник»?), з часом перетворилося на бренд, символ, міф. А водночас ім’я це витіснило прізвище автора, перетворившись на уособлення веселої звитяги та артистичного нахабства. Ну, скажімо, цілком буржуазна газета «Фігаро» — до речі, улюблений часопис Івана Буніна в еміграції, — саме в ній, не деінде, 20 лютого 1909 року було оприлюднено «Перший маніфест футуризму» Філіпо Томазо Марінентті. Адже деякі монологи Фігаро за рівнем їхньої викличності (як-то про значення англійської лайки) надто вже нагадують футуристичні вибрики… лише ужиті «в мирних цілях».
Або ж ранковий спів спортсмена у вбиральні — саме за голінням власних кінцівок: Фі-іігаро-о, Фігаро ту-ут, Фігаро та-ам (у фільмі «Піти у відрив» Пітера Йєйтса, 1979). Так звеселяють себе хлопці-молодці — не останнім чином завдяки хорошій музиці, а Бомарше поталанило ще й на композиторів, які втілили у звуці дві його славетні п’єси: Моцарт — 1786 року, Росссіні — 1816-го, порушивши хронологічний порядок дії (спочатку — «Одруження», потім — «Цирульника»). А з іншого боку, чи з багатьох опер тієї доби кортить зранку щось таке заспівати? Гайдн теж писав опери — так не співаємо ж. І Сальєрі їх писав — а ми над ним лише глузуємо.
До речі, даремно. Віртуальний отруйник Амадеуса (от вже постарався лихої години Олександр Сергійович!) якось написав у співпраці з тим самим Бомарше (драматург сам замовив йому музику) оперу «Тарар» — факт, добре відомий Пушкіну. Власне у «Моцарті та Сальєрі» якраз і йдеться не так про Моцарта чи його завидющого друга, як про автора Фігаро. Більше того, ця розмова вочевидь підштовхує міфічного Сальєрі до його лихого вчинку — бо він добре намотав на вус моцартову репліку: «Не правда ли, Сальери, что Бомарше кого-то отравил?». І хоч це і брехня, а поштовх до дії стався… Щоправда, читачеві більше запала в пам’яті — моцартова ж — порада (ліки від стану депресії): «Раскупорь шампанского бутылку иль перечти «Женитьбу Фигаро». Почесне уподіблення літературного твору (який узагалі-то треба дивитися і слухати в театрі — читання драматургійний текстів є нонсенсом, якщо це не Бернард Шоу) модному напою не полишає сумніву у високій оцінці творчого спадку Бомарше, якого Пушкін любив не менше за шампан. І не просто любив — знав!
А от ми, збалувані сумнівними вершками iнтернету, чи знаємо ми, що у «Севільського цирульника» та «Одруження Фігаро» було продовження, зване «Злочинна матір»? Байдуже, що Фігаро наш — вже не той, та й трилогія його імені закінчується плаксивою, нуднуватою драмою, з якої дізнаємося, що «в попередній серії» граф Альмавіва не надто помилявся, ревнуючи свою дружину до інфантильного красеня Керубіно. (У російській виставі в цій ролі чудово заграв Міхаїл Ширвіндт, який скретотів зубами і стогнав: «С го-олой ше ей!!» — треба розуміти, юнак неміг лишитися наодинці з заміжньою жінкою, якщо у нього шия не була прикрита якимось шаликом чи комірцем. О часи, о звичаї!). Але саме цей твір зацікавив 1920 року Гастона Равеля, постановника двогодинного фільму «Фігаро». І чого тут тільки немає: інтер’єри, схожі на різьблені пуделка, купання в басейні дівуль-топлес, Керубіно, що вмирає на полі бою, — і Альмавіва, котрого викривають і таврують розпеченим залізом. Усе, крім Фігаро… і, звісно, Бомарше. Замість іскрометних комедій — мильна опера, на щастя, без звуку. Великий Німий, переконуємося, часом бував нікчемно-малим.
Взагалі у кінематографі Бомарше не надто пофортунило — не те, що в театрі (де, скажімо, «Одруження Фігаро» 1946 року поставив Лукіно Вісконті — водночас зі «Злочином і карою» Достоєвського). Хто за нього не брався — але, як у анекдоті: не так, не туди, не тоді, та ще й на хвору голову. Наприклад, ще 1913 року італієць Луїджі Маджі заекранізував дві перші частини трилогії — й без особливого успіху, ще б пак, адже режисер спеціалізувався переважно на місцевому матеріалі (щоправда, і Бомарше переніс своїх героїв до уявної Іспанії — однак лише з цензурних міркувань). 1949- го — молоді митці НДРу, цього разу віддавши перевагу «Одруженню Фігаро». Нарешті під лаштунки Міленіуму було знято фільм про самого творця Фігаро — і знову пальцем у небо, хоч постановником стрічки був знаний комедіограф Едуард Молінаро, автор «Оскара» і «Зануди». Фабріс Лучіні, що часто-густо грає викінчених зануд, з блиском виконав роль авантюриста і афериста, плюс таємного агента, який володіє шпагою не гірше, ніж пером, — що відповідає історичній дійсності. Крім дуелі, на нього тут чекає арешт, буцегарня, розгром друкарні… але про усе це ліпше почитати у книзі серії «ЖЗЛ», або ж у брошурі товариства «Общественная польза», яку перевидали у Пітері десять років тому. Кажучи словами Пушкіна, «иного алкала его (наша) душа».
Як непоштивіше, то вдаліше; несподіваніше, то й краще. Фігаро- Бомарше тільки так і розуміє. Яка різниця, коли 1931-го одну з комедій у нас переклали як «Севільський цилюрик, або Марна обережність»? Зате читали її, гадаю, не зважаючи на хрестоматійний глянець, як сьогодні; читали — і порівнювали з героями революції, як це колись було у Франції, де Фігаро вмить визнали провісником революції власної та Великої. Чи — 68 років потому, в Херсонському театрі — на сцені вистави, не опери, з’явився справдешній оркестр, диригент якого, кажуть, потяг на себе усю ковдру, затьмаривши спритного слугу-холостяка? Зате режисер Олег Натяжний власноруч переклав оте саме «Одруження», начинивши його аріями з опер… італійською мовою! І коли «шпигунський» випуск «Плейбоя» друкує міні-антологію найвизначніших розвідників усіх часів та усюд, включаючи до їхньої спільноти Бомарше, ми можемо тільки порадіти за останнього. Хай вже молодий читач дізнається про нього звідти, а не з вузо-академічного підручника (не рахуючи, звісно, цієї статті).
Фігаро б це припало до смаку. Такий вже він парніша…
