Винайдення колеса радикально вплинуло на розвиток людської цивілізації. Відтоді й почалися переміщення людей на величезних обширах Євразії. Більшість дослідників зараз погоджуються, що місцем народження транспортних засобів, запряжених кіньми, і батьківщиною верхової їзди на конях були степи України.
Але задовго до цього давні люди ходили пішки. І доходили навіть до Північної Америки. Про це говорять знайдені в липні 1996 року залишки скелета європейського чоловіка середнього віку, на які натрапили двоє студентів, що переходили бродом річку Колумбія, що в Кенневіку, штат Вашингтон. Спочатку антропологи припустили, що знайшли піонера, який помер в кінці 1800 х. Але радіовуглецевийметод датування показав, що скелету було 9300 років.
«Кенневікський чоловік» — останній зі знахідок давніх скелетів, які дають підстави говорити про те, що деякі найдавніші поселенці Північної Америки були європейцями. Вони мігрували з Євразійського континенту через наземний міст Берінгового моря приблизно в кінці останнього льодовикового періоду — близько 12 тисяч років тому. І це є важливим доповненням д о зростаючої кількості доказів, згідно з якими протягом періоду Верхнього палеоліту, близько 10 — 35 тисячоліть тому, білі люди заселяли величезні простори Північної Азії аж до Тихого океану. В Сибіру та інших східних регіонах їх врешті-решт витіснили або поглинули монголоїди, хоча і до сьогодні в Північній Азії вижили відокремлені зони європейських генів (наприклад, расово змішаний японський народ айну).
Марк Дівін (Mark Deavin) у своїй статті «Арійці: культурне преміщення в Китай. Нові докази давньоєвропейської міграції на Схід» пише, що вірогідність цієї теорії суттєво зміцнилася за останні роки завдяки видатному відкриттю в басейні Тарім, що в Західному Китаї. Там знайшли більше сотні природно муміфікованих тіл європейців, яким від 2400 до 4000 років. Чудово збережені завдяки посушливому клімату цієї території, мумії демонструють людей з розвинутою культурою, які розкішно вбрані в кольоровий одяг: штани, чоботи, панчохи, пальта і капелюхи. В одній великій могилі були знайдені тіла трьох жінок і одного чоловіка. Чоловікові на момент смерті було 55 років, він був близько шести футів зросту (182 см. — О.К. ), мав жовтувато-коричневе волосся, що почало сивіти. Одна з краще збережених жінок була на зріст також близько шести футів, з жовтувато- коричневим волоссям, укладеним в косу.
Серед речей, що знайдені разом з тілами, були шуби, шкіряні рукавички, орнаментоване дзеркало. У жінки в руках були сумки, в яких — ножі і трави, що, ймовірно, використовувалися в медицині. В Черчен — на південній межі Такламаканської пустелі — було знайдене муміфіковане тіло дитини, якій було не більше трьох місяців на момент смерті. Дитина була загорнута в коричневу вовняну тканину, а її очі накриті маленькими плоскими камінцями. Поряд з головою була чашка, зроблена з бичачого рогу, і давня «дитяча пляшечка», зроблена з овечого соска, яке було відрізане і зашите таким чином, що могло тримати молоко. У одної мумії чоловічої статі на шиї були сліди хірургічної операції, а розріз був зашитий кінським волосом.
Декілька мумій європейців уже були знайдені на території долини Тарім на початку цього століття. Одна з них нагадувала шотландську або ірландську жінку, а інша — міську жительку Богемії. Всі були вбрані в гарний одяг, що включав стильні капелюхи з пір’ям, які мають дивовижну подібність до тих альпійських головних уборів, які й сьогодні все ще носять в Західній Європі.
Марк Дівін дивується, що ці відкриття були відкинуті як такі, що не мали культурного та історичного значення, а розглядалися лише як тіла окремих європейців, що раптом заблукали на цій території.
Дійсно, сучасні учені, що дотримуються моди на політкоректність, мають тенденцію ігнорувати свідчення будь- якої ранньої торгівлі чи контактів між Китаєм і Заходом протягом цього періоду, розглядаючи Китайську цивілізацію як суто доморощену, що була захищена сімома замками від зовнішніх впливів. Більш того, чомусь вважається, що поширення людей і культури відбувалося зі Сходу на Захід, і що в Європу цивілізація прийшла з Китаю. Дуже поважний історик Гордон Чайлд, наприклад, в 1958 році підсумував європейську праісторію як історію «осяяння європейського варварства Східною цивілізацією».
Але знахідки останніх мумій в регіоні басейну Тарім є настільки чисельними, настільки давніми і показовими, що їх уже неможливо ігнорувати, як раніше. Найважливішим є те, що вони допомогли поновити полеміку про роль, яку вiдіграли європейці у витоках давньої цивілізації Китаю. Деякі археологи знову почали говорити про те, що давні європейці могли бути відповідальними за впровадження в Китаї таких базових речей, як колесо і перші металеві предмети.
Ці теорії, фактично, знову підтверджуються; вони мали прихильників ще на початку минулого століття, але врешті-решт були поховані під лавиною політкоректності. В 1912 році, наприклад, визначний кембріджський вчений А. Хеддон в «Мандрах народів» вказав на можливість того, що прогресивний елемент давньої Китайської цивілізації мав місце завдяки міграції культури людей із заходу.
Антрополог Пекінського інституту археології Хан Кангксін (Han Kangxin) погоджується, що оті кістяки і мумії чітко вказують на те, що найдавніші мешканці регіону басейну Тарім були білими людьми кроманьонського типу палеолітичної Європи. Його підтримав доктор Віктор Меєр, спеціаліст з давніх азійських мов і культур університету з Пенсільванії. Саме він стимулював найголовніші дослідження, що призвели до знайдення мумій.
Доктор Меєр виступив головним захисником теорії, згідно з якою великі групи європейців були присутніми в басейні Тарім задовго до теперішніх мешканців цієї території. Він припускає, що тюркомовні народи не приходили на цю територію приблизно до VIII століття до н.е. Отже, вважає він, новоприбулі витіснили європейців. Хоча й сьогодні головна етнічна група цієї території — уйгури — включає людей зі світлими волоссям і кольором обличчя.
У Центральній Азії довго проживали тохари — це давньогрецька назва вимерлого індоєвропейського народу, спорідненого із санскритськими і давньоперськими аріями. «Арійський» перекладається як «благородний» чи «достойний». Їхня мова, яка має подібність з кельтською і германською гілкою індоєвропейського дерева, записана в манускриптах, датованих VII— VIII століттями н. е., а беззаперечний доказ її існування можна знайти ще в третьому столітті.
Незважаючи на те, що тохарійські манускрипти були знайдені тільки в пізніший період, лінгвісти виокремили деякі тохарійські слова, вставлені в манускрипт. Вони були написані на гандарійському практиті — північно- західному простонародному діалекті, що слугував адміністративною мовою населення басейну Тарім протягом III—V століть. Тохари були ще відомі як юечжі — народ «великого клану Ю». Це їхня китайська назва, що відповідає імені, яке їм дали давні греки. Перед своєю міграцією в Бактрію, а потім у Південну Азію, де вони сформували Кушанську імперію, тохари проживали в посушливих степах Тарімського басейну.
Давні китайські історики тривалий час називали їх «місячними людьми», аби якось визначити це плем’я протягом всіх його міграцій — відтоді, коли вони проживали на сході Тарімського басейну (VII— II століття до н.е.) і до того, як вони керували Кушанською імперією в Індії (I — IV ст. н.е.). Цей народ також називали індо-скіфами, і про нього вперше згадано в китайських джерелах на початку II століття до н. е. як про мандрівників, що мешкали тоді на північному заході Китаю.
Тохари зображені в давніх настінних картинах пещерних храмів Кізіл і Кумтура, що поблизу сучасного китайського міста Кю-Че — в горах Тянь Шань. Ми можемо побачити європейців-аристократів — з рудим чи білявим волоссям, що акуратно розділене посередині, довгими носами, блакитними чи зеленими очима на вузькому обличчі та високими на зрiст. Iз I ст. до н. е. тохари-юечжі також зображалися як європейці — з довгими носами, тонкими обличчями, світлим волоссям, рожевою шкірою і яскраво- блакитними очима — в чудово виконаних статуях з городища Халчаян (це захід річки Сурхан в давній Бактрії, що тепер на території Узбекистану).
З історичних джерел відомо, що протягом другого століття до н.е. тохари рушили з північно-західного Китаю до Фергани і Бактрії, які лежали на далекому схилі Паміру. Звідти вони пішли на південь: через Гіндукуш в Афганістан і в північну частину Індії, де і заснували могутню імперію Кушан.
Гіпотеза, що здобуває все більшу підтримку, говорить про те, що міграція цих індоєвропейців почалася з винайдення ними колісних возів. Працюючи з російськими археологами, доктор Девід Ентоні, антрополог коледжу Хартвік, що в Нью-Йорку, виявив сліди коліс возів в поховальних курганах 5-тисячолітньої давнини в степах південної Росії і Казахстану. Це дослідження прямим чином стосується європейських мумій в Китаї, тому що трискладові дископодібні колеса, схожі в своїй будові на ті, що знайдені в західній Азії і Європі протягом III і II тисячоліть до н.е., знайшли в пустелі Гобі і північно-східній частині Тарімського басейну. Подібні колеса зі спицями, вставленими в них, датовані початком II тисячоліття до н.е., були розкопані неподалік.
Більшість дослідників зараз погоджуються, що місцем народження транспортних засобів, запряжених кіньми, і верхової їзди на конях були степи України, а не Китай чи Близький Схід. Доктор Ентоні та його колеги вивчили під мікроскопом зуби давнього коня і показали, що на території України 6 тис. років тому вже запрягали коней. Також було показано, що на цій самій території близько 2000 р. до н. е. з’явилися дерев’яні колісниці з ретельно зробленими колесами, що мали спиці. Для порівняння — колісниці з’явилися в Китаї не раніше, ніж через 800 років. В Тарімському басейні розкопали ритуальне поховання коня, подібне до тих, які були в Україні, а також залишки коліс воза, зроблених скріпленням шпонками разом трьох обрізаних паралельних дерев’яних дощок. Вози з майже ідентичними колесами відомі на рівнинах України ще в III тисячолітті до н.е.
Серед чисельних артефактів з поховань мумій Тарімського басейну — дерев’яні вудила, шкіряні вуздечки, батіг, що складається з єдиної довгої стрічки шкіри, до якої додається дерев’яна ручка, дерев’яні шори зі шкіряними ременями, оббите шкірою сідло вишуканої майстерності. Скидається на те, що мумії належали до рухливої культури верхової їзди, яка прийшла з рівнин Східної Європи. Це також підтримує зростаючі переконання археологів у тому, що розповсюдження індоєвропейських генів, культури і мови може бути пов’язане з поступовим поширенням верхової їзди і технології запрягання коней у засоби перевезення. І все це йшло з території їхнього виникнення шiсть тисячоліть тому.
Ці відкриття мають надзвичайно важливі наслідки для розуміння виникнення Китайської цивілізації, оскільки колісниця з’явилася в Китаї тільки близько середини II тисячоліття до н. е. — за грубими підрахунками, в той самий час, коли тут досягли свого розвитку бронзова металургія і письмо. Вози і колісниці були впроваджені в Китай із Заходу індоєвропейцями.
Європейське проникнення в Китай не почалося з відкриттям трансконтинентального шовкового шляху — торгового маршруту, який історичні книжки зазвичай відносять до II століття до н.е. Воно почалося принаймні на 2 тис. років раніше — коли бронзовий вік змінив неолітичний, коли вся Євразія стала культурно і технологічно взаємопов’язаною завдяки міграціям європейців.
Дійсно, ще в 1951 році німецький археолог Роберт Гайне-Гельдерн знайшов і показав подібності металургії Європи і Китаю близько 800 року до н.е. Його докази включали кінські пристосування, мечі з обома загостреними сторонами, сокири, наконечники для списів, які, на його думку, мали походження з Гальштатського і Кавказького металургійних центрів. Він припустив, що культуру Донгсон (південь Китаю) найкраще можна пояснити як результат впливів, привнесених з Європи протягом IX—VIII століть до н.е.
Через два роки відомий радянський археолог С. І. Руденко звернув увагу на існування мумій з європейськими рисами в королівських курганах Пазирик, що в Алтайських горах, які датовані V— IV століттями до н.е. До цього свідчення пізніше додав свою думку Джон Гаскінс з університету Пітсбурга, який доводив, що юечжі (давня китайська назва тохарів) з регіону Пазирик могли мати відношення до кельтів континентальної Європи.
Едвін Палібленк (Edwin Pulleyblank) з університету Британської Колумбії нещодавно довів, що європейський вплив міг стати важливим фактором в об’єднанні Китайських держав і встановленні першої централізованої Китайської імперії Чін Ші Хуанді в 221 р. до н.е. Він згадав про прибуття до західного кордону Китайських степів чужоземців, які володіли військовою технікою вершників- лучників. Уперше про них побіжно згадано в Китайських джерелах 307 р. до н.е.
Ці вершники-лучники з’явилися разом зі скіфами, які мали близьке відношення до кельтів і які вперше згадані в близькосхідних джерелах близько 800 р. до н. е. Палібленк дав зрозуміти, що та європейська військова технологія була скопійована китайцями і потім обернулася проти своїх первинних винахідників.
У найдавніших відомих шарах сінітських мов можна знайти і багато слів індоєвропейського походження: кінь, слід, стежка, віз, підвода, колесо, корова. На думку Палібленка, ці речі також принесли в Китай європейці.
Із Заходу в Китай потрапило і ткацтво, адже в могилах Тарімського басейну були знайдені зразки тканин кінця II тисячоліття до н.е.! Один шматочок тканини був з вовняного твілу, витканий в шотландському стилі. А це вимагало ткацьких верстатів, яких не було в Китаї чи Центральній Азії в такі ранні часи. Ірен Гуд, спеціаліст з археології тканин університету з Пенсильванії, підтвердила, що тканини-шотландки були насправді стилістично і технічно тотожні зі шматочками тканин, знайдених в Австрії і Німеччині на місцях розкопок трохи пізнішого періоду.
Доктор Елізабет Барбер, лінгвіст і археолог з коледжу Оксідентал з Лос-Анджелеса та автор «Праісторичних тканин» (Princeton University Press, 1991), підтверджує, що китайці не використовували і навіть не знали слова твіл, а отримали знання про ткацтво із заходу, і тільки після епохи Хань.
Наостанок про символи та знаки, які були характерні для тодішніх індоєвропейців і які поширилися по всій Євразії принаймні 4 тис. років тому. Це спіралі-безкінечники, свастики і узори в звіриному стилі. Вони знайдені на території, що простягається від Європи до Китаю, включаючи Іран. Релігії та вірування народів цих територій, включаючи скіфів, є сонцепоклонницькими, а їхній головний солярний символ — свастика в різних варіаціях. Трьох- і чотирьохкінцеві свастики — неодмінний елемент давнього індоєвропейського мистецтва. Всім відомі сварги на трипільських горщиках, на індійських статуях, храмах та ужиткових предметах, на месопотамській кераміці. З покоління в покоління декількатисячолітні свастичні узори малювалися на українських писанках, вишивалися на сорочках і ткалися на килимах. І ці узори навіть дійшли до наших часів.
Так само і європейці Тарімського басейну демонстрували свою прихильність до солярних символів, малюючи їх на своїх обличчях і викарбовуючи на вуздечках та інших обладунках своїх коней. Саме вони надали предкам китайців потужний культурний, державотворчий та технологічний імпульс. І це дозволяє впевнено стверджувати про європейське корiння китайської культури.
ВІД ВЕДУЧОГО РУБРИКИ «ІСТОРІЯ ТА «Я»
Найдавніша історія людства — а надто народів, які мешкали багато тисячоліть тому на безкраїх просторах Євразії — це предмет, винятково нелегкий для ретельних досліджень: достовірних джерел, м’яко кажучи, обмаль, фактів, які можна вважати доведеними — ще менше... Саме через це в цій сфері спостерігаємо таку силу-силенну версій, гіпотез, припущень (різної міри обгрунтованості — від задовільної до нульової).
До свого роду сучасних «гіпотез» можна віднести і матеріал журналістки Олени Каганець. Звичайно, не всі положення цієї статті є однаково доведеними, є серед них і такі, з котрими просто важко погодитися (так, складається враження, що автор явно перебільшує культурний, господарський і взагалі цивілізаційний вплив індоєвропейців на історію Китаю, дещо дивує та категоричність, з якою Олена Каганець пише про «близькі відносини» скіфів та кельтів — багато науковців дотримуються тут іншої точки зору; нарешті, жорстке протиставлення «принесених з Європи впливів» та досягнень самих китайців не завжди є коректним).
І все ж таки, думається, читач ознайомиться з цією статтею не без користі для себе. По-перше, тут в незвичному, цікавому контексті висвітлена прадавня історія України (не будемо тут торкатися «трипільської» проблеми — занадто багато міфів існує навколо неї). І, по-друге, «День» не так часто друкує на своїй історичній сторінці матеріали з такої далекої «глибини віків». Очевидно, завдання таких статей — будити думку, ба навіть викликати на заперечення. Це і є метою даної публікації.
