Останні заяви президента Білорусі Олександра Лукашенка свідчать про несподіваний крен у бік Заходу. Причини такого інтересу до зближення, безсумнівно, коріняться в останній суперечці навколо енергоносіїв з Росією, її ключовим союзником. Зважаючи на такий стан енергетичних відносин і на загрозу, яку для білоруської економіки становить підвищення цін на енергоносії, Лукашенко хоче, щоб у нього з’явилися нові варіанти. Але неможливо уявити, що він піде хоча б на мінімум політичної відвертості, якої вимагає ЄС. Замість цього він вичікує, сподіваючись, що його останній гамбіт гарантує йому деякі поступки Заходу і посилить важелі впливу на Росію, більш сприятливі обставини після зміни керівництва цієї країни в 2008 р.
Останні заяви Лукашенка, який роками засуджував агресію й подвійні стандарти Заходу, дійсно, дещо несподівані. Бувало так, що він висловлював бажання поліпшити відносини з Заходом, але ніколи не заходив так далеко — президент Білорусі та його чиновники останнім часом неодноразово заявляли про інтерес до співробітництва з Заходом і навіть виявили намір стати «зразковим учнем Німеччини» й увійти в зону євро.
Очевидно, що поштовхом до зміни курсу стало недавнє загострення відносин з Росією в галузі енергетики. Минулого року Лукашенко зрозумів, що його країна, незважаючи на лояльність у відношенні Росії й обопільне бажання будувати єдину державу, більше не буде винятком серед інших пострадянських держав, отримуючи російський газ за пільговою ціною. Це стало серйозною загрозою для білоруського керівництва, яке підтримує функціонування своєї економіки завдяки дотаційним цінам на енергоносії. Тому в грудні й січні між двома країнами точилася суперечка навколо цін на російський газ і вимог Росії ділитися величезними прибутками, які Білорусь отримує від переробки й експорту на Захід дешевої російської нафти.
Зрештою дві сторони досягли компромісної угоди. Білорусь уникнула найгіршого сценарію, хоча й платить за газ набагато більше, ніж раніше, і прийняла російське експортне мито на нафту. Проте атмосфера залишається напруженою. Адміністрація Лукашенка намагається компенсувати втрати, підвищуючи оплату за військові бази, що орендуються Росією, й мито на транзит російського експорту територією Білорусі, тоді як російські ЗМІ говорять про зацікавленість Путіна щодо заміни невигідного партнера кимсь більш поступливим.
Посилення політики Росії примусило Лукашенка шукати нові варіанти. Насамперед він скористався самою енергетичною суперечкою, заприсягнувшись «ніколи не забути» підтримку й порядність, виявлені США та Європою в розпал газового протистояння. Однак він в жодному разі не готовий до фундаментальної зміни курсу. Насправді він намагається змінити невигідний статус-кво, прагнучи поліпшити своє становище. Тому він випробовує готовність Європи до поновлення співробітництва, сподіваючись водночас посилити важелі тиску на Росію. Він хоче, щоб його російський колега побачив, що лояльність Білорусі не є беззастережною, і що сила Білорусі та її перспективи полягають в її стратегічному положенні країни — транзиту енергоносіїв.
ЗАХІД ЗАМИСЛИВСЯ
Лукашенко вдало підібрав час. Його риторичне звертання до Європи відбувається на фоні переусвідомлення Заходом його колишньої політики щодо ізоляції Білорусі. Через цей підхід Захід розгубив усі потенційні важелі, не зумівши при цьому приборкати авторитаризм Лукашенка. Тому наприкінці минулого року ЄС виступив з новою ініціативою, обіцяючи білоруському керівництву економічне співробітництво й фінансову підтримку в обмін на політичну лібералізацію. Тепер до розширення взаємодії готова й Рада Європи. У середині січня 2007 р. голова її Парламентської Асамблеї Рене Ван дер Лінден, який відвідав Мінськ з групою офіційних осіб (чим викликав нарікання критиків), наголосив на готовності до більш тісного співробітництва.
Прихильники розширення взаємодії наголошують тепер на ще одному обнадійливому факті. Наприкінці січня білоруський Гельсінський комітет, який раніше був позбавлений приміщень, здобув перемогу в битві за поновлення оренди. Перепочинок для комітету явно був поступкою для Заходу, але його не варто розглядати у відриві від інших подій. Він співпав з відмовою в реєстрації групі пенсіонерів на підтримку демократії й ознаками того, що держава все ще сподівається розпустити одну з основних опозиційних партій — Партію комуністів Білорусі. Тим часом один із кандидатів опозиції на торішніх президентських виборах, як і раніше, — у в’язниці, відбуваючи п’ятирічний термін позбавлення волі. У в’язницях перебувають і деякі інші критики режиму.
ВЗАЄМНІ ПРОРАХУНКИ
Імовірно, і ЄС, і адміністрація Лукашенка пам’ятають приклад Молдови. Президент цієї країни Володимир Воронін, який завжди був русофілом, в 2003 р. посварився з Росією й відтоді провадить у своїй країні реформи, що підтримуються ЄС, в обмін на економічні й політичні «пряники», які пропонуються Брюсселем. У грудні 2006 р. міжнародні донори розпочали реалізацію розрахованої на три роки програми фінансової допомоги для Молдови, що еквівалентна третині її ВВП.
Імовірно, гнучкість, проявлена ЄС щодо Молдови, слугує джерелом надії для Лукашенка. Воронін — не природжений демократ, і періодичні напади на опозиційні партії і ЗМІ Молдови тривають. Однак Вороніна в жодному разі не можна поставити на один щабель з його авторитарним колегою з Мінська. Найголовніше, що для Вороніна політичний контроль ніколи не був пов’язаний з тим, що він тримав залізною хваткою економіку й політику своєї країни або обдаровував виборців щедрими субсидіями. Тому Воронін порівняно легко довів свою відповідність основним вимогам ЄС, що стосуються відносного плюралізму в політиці й ЗМІ і, принаймні, поступових структурних економічних реформ.
Тим часом Лукашенко ризикне перейти до такої політики, лише опинившись в абсолютно безвихідному становищі. Він краще, ніж абихто, знає, наскільки міцність його режиму залежить від маргіналізації всієї опозиції і незалежних ЗМІ, наповнення електронних ЗМІ пропагандою, і заспокоєння населення не лише субсидіями, а й гарантіями зайнятості на застарілих державних підприємствах. Ці субсидії й робочі місця існують лише тому, що його лояльність по відношенню до Росії приносила мільярди доларів негласної підтримки.
ЄС вимагає від нього руйнування всієї цієї машини в якості попередньої умови розгляду хоча б якихось поступок, навіть у віддаленій перспективі. Лукашенко ніколи не ризикне піти на таку трансформацію й найбільше, на що від нього можна очікувати, це — її імітація. Можливо, він сподівається на те, що деяких символічних жестів — незначного збільшення свободи для маргінальної незалежної преси й навіть амністії для арештованих опонентів — буде достатньо, аби налагодити діалог із Заходом. Деякі поступки, як засвідчила ситуація з Гельсінським комітетом, дійсно можливі, особливо, враховуючи те, що позиція Лукашенка в країні відносно міцна: опозиція не має значної підтримки населення, а останні суперечки в її лавах завдали їй більших збитків, аніж міг би завдати режим. Більш того, після місцевих виборів, що відбулися нещодавно, наступний шанс мобілізуватися під час виборчої кампанії опозиція отримає нескоро.
СТОЯТИ ДО КІНЦЯ
Але навіть помірна політична лібералізація малоймовірна. Це частково пов’язано саме з характером системи. Успіх Лукашенка пов’язаний з багаторічною «демонізацією» опозиціонерів і впровадженням культу власного лідерства. У таких рамках складно щось зробити. Лукашенко, схоже, переконаний в тому, що білоруські трубопроводи дають йому важливі важелі впливу на ЄС (недавно він заявив, що гарантувати енергетичну безпеку в Європі «неможливо» без Білорусі). Спостерігаючи, що Захід готовий до співробітництва з такими недемократичними країнами, як Азербайджан і Казахстан, без особливих умов, він намагається домогтися подібного ставлення й до себе.
Урешті-решт, Лукашенко, радше за все, не вважає свою ситуацію абсолютно безнадійною. Завдяки угоді, укладеній з Росією в середині січня, на нього спрямовується значно менший тиск, ніж передбачалося раніше, а адміністрація Путіна ще має сформувати кандидата, який міг би прийти йому на зміну. Найголовніше — Лукашенко, мабуть, сподівається на те, що президент Росії, обраний в 2008 р., виявиться більш поступливим.
Питання полягає в тому, чи витримає білоруська економіка так довго. За регіональними стандартами країна домоглася вигідної угоди, але порівняно з минулим роком ціни на газ зросли вдвічі, а бюджет втратить значну частину нафтових надприбутків. Білоруським виробникам, які втратили конкурентноздатність у результаті багаторічного недоінвестування, регульованого державою підвищення заробітної плати і недостатнього реформування, буде нелегко за умов високих цін на енергоносії. На допомогу вони можуть розраховувати лише від держави, якій доведеться замислитися над тим, як при зниженні прибутків продовжувати субсидувати і споживачів, і підприємців.
Оскільки потурань з боку Росії, радше за все, вже не буде, стійкість білоруської економічної моделі ставиться під сумнів. Поки що Лукашенку, ймовірно, нічого не загрожує. Навіть попри те, що в 2007 р. макроекономічні показники будуть більш хиткими, ніж в минулі роки, Лукашенко може представлятися захисником суверенітету Білорусі й скаржитися на тиск з боку Росії, зберігаючи, таким чином, щонайменше критичну масу підтримки. Але рано чи пізно перед ним постане важкий вибір: розпочати лібералізацію, без якої неможливо пристосувати його економіку до нових реалій і заручитися істотною підтримкою Заходу, чи повернутися під заступництво Росії. Знаючи характер режиму Лукашенка, набагато логічніше передбачити, що він вибере другий варіант.
