Про рівень інтересу до України з-за кордону я стежу за активністю мого мобільного телефону.
З осені 2004 по січень 2005 року на нього неможливо було додзвонитися — протягом півроку я чув у динаміку свого мобільника запитання від усіх моїх закордонних друзів і тисяч бодай трохи знайомих мені людей.
Трохи згодом кількість людей, що телефонують, стала зменшуватися. Зараз тільки зрідка, коли черговий скандал за участю українського політикуму знову потрапляє у всесвітні випуски новин, телефон ненадовго оживає.
Голоси звучать без колишнього оптимізму. Останні кілька місяців мій телефон практично мовчить — світ втратив інтерес до політичних подій в Україні.
Причина тому — розчарування, що прийшло слідом за купою внутрішніх проблем, які ми несподівано вивалили на довірливих європейських буржуа.
І тепер за кордоном мене якщо й запитують про Україну, то тільки в контексті «коли це закінчиться?».
Ставили мені ці вічні для просторів «від Сяну до Дону» запитання і на Всесвітньому економічному форумі в Давосі.
Описуючи внутрішньополітичну ситуацію, я відповідав просто: Україна за 15 років незалежності прискореними темпами проходить процеси, на які європейці витрачали десятиліття.
Дійсно, якщо розглядати ситуацію філософськи, поза конкретними персоналіями та політичними іграми, сьогодні наша країна визначається з формою державного правління.
Це шлях, який рано чи пізно проходять усі країни.
Деякі — по декілька разів, як, наприклад, повоєнна Франція, де повноваження президента то розширювалися, то обмежувалися — залежно від вимог розвитку країни.
Сьогодні в Україні розгорнулася серйозна боротьба за сфери впливу між Президентом, Верховною Радою та Кабміном.
Причому останні, згідно з новою Конституцією та теорією дарвінізму, є природними союзниками. З погляду на політичну еволюцію, рано чи пізно цей процес прийде до логічного кінця — у політиці порожнин не буває.
Президентом, Верховною Радою з Кабміном або окремо, але ці порожнечі будуть заповнені. Питання в іншому — яку ціну доведеться заплатити за це суспільству?
Адже та ж Франція запам’яталася не тільки сильним Шарлем де Голлем, але й масовими студентськими заворушеннями.
З іншого боку — будь-який відхід у філософію анітрохи не применшує помилки вітчизняних політиків.
Що змушує цих розумних, досвідчених людей ставати на затоптані чужими ногами граблі?
Чому будь-який найменший виклик у нас перетворюється на кризу?
Чому заради задоволення амбіцій номінальні слуги народу кидають у пил міжнародний авторитет України, коли на нашого міністра закордонних справ його ж колеги мало не пальцями показують?
Словом, хто винен і що робити?
На мою думку, перманентне, до розірваних швів, натягування ковдри на себе — наслідок відсутності cтратегії розвитку України. Точніше — розуміння, що це таке. Ми всі вчилися у радянських школах.
Усі читали про Ярослава Мудрого, княгиню Ольгу, Петра I та Катерину II.
Їхні дії найчастіше були незрозумілі підлеглим, реформи викликали тихі ремствування та криваві бунти, але всі вони мали дар стратегічного мислення.
Війни за виходи до морів, будування нових міст, переселення сотень тисяч людей, розвиток металургії та інвестування засобів у освіту — всі їхні починання підкорялися одному, цілісному планові.
Вони не прагнули заробити дешеву популярність, а потом і кров’ю будували світле майбутнє. Саме тому вони були лідерами. Тому вони увійшли в історію.
Є й більш свіжі приклади. Хоча б хто як ставився до більшовиків, стратегічним баченням вони володіли. Тому й змогли взяти верх у тій революційній чехарді 1917 року.
«Воєнний комунізм», хоч і не приніс очікуваних радісних проривів, допоміг вивести з піке економіку, що зірвалася в штопор. НЕП, колективізація, електрифікація, індустріалізація — все це були реалізовані (з різним ступенем успішності) стратегії, привселюдно виголошені радянським керівництвом.
Можливо, саме такий підхід допоміг економіці Радянського Союзу вистояти навіть після того, як під час Другої світової вся європейська частина країни була окупована Німеччиною.
План Маршалла, реформи Маргарет Тетчер, польська «шокова терапія» — усе це були привселюдно задекларовані стратегії, що втілювалися завзято та послідовно.
А як поводимося ми?
У розмові з тими ж європейцями ми озвучуємо розумні слова, що не несуть жодного смислового навантаження. Навіщо вимовляти «євроінтеграція», коли ми навіть не знаємо, що це таке?
Проблема в тому, що політики не пропонують, а виборці не вимагають стратегічного бачення розвитку України. Суспільство живе в режимі кругової поруки, замкнутого циклу за системою «обіцянки — продуктовий пайок — голос».
Максимум, що може розповісти практично будь-який політик про Україну за 10—20 років — «ми будемо жити краще».
Не менше за політиків винне й суспільство, що готове голосувати тут і зараз за 50-гривневу подачку.
Якщо наш вибір — крупа, у якої закінчився термін придатності, то на такий самий вибір ми прирікаємо наших дітей та онуків.
І все через те, що ми не завдали собі клопоту запитати — з якою стратегією йде у владу той або інший політик. І як вони збираються її втілювати.
Саме тому європейським політикам нецікаво розмовляти з українськими колегами.
Тому що ми все міряємо вічними віртуальними обіцянками: поліпшенням майбутнього вже сьогодні, переможною весною, «незрадою» Майдану, будівництвом Європи, пайками, «печивом», «каруселями», відкатами та розкладами.
Ми, з погляду європейців, не те, що на іншій планеті — знаходимося в іншій Галактиці.
Але ж, якщо розібратися, Україні є що запропонувати тому ж таки Євросоюзу. Європі вкрай необхідно розширюватися. Причому зі східним вектором, оскільки тільки таке розширення наблизить Євросоюз до крові та лімфи сучасної економіки — нафти і газу.
Зараз на енергетичному ринку панує хитка стабільність.
Але, як у «ефекті доміно», будь-який випадок, будь-яка безглуздість можуть перетворити цю стабільність на хаос. Україна як транзитна країна є найсильнішим чинником впливу на ситуацію.
Тому і Росія, і Європа зацікавлені в нашій стабільності.
Європі можна запропонувати максимальну диверсифікованість надходження енергоресурсів в Україну, будівництво нових транзитних шляхів, орієнтованих на Азію. Енергетично незалежна Україна стане максимально комфортним і надійним транзитником.
Причому європейцям необов’язково займатися прямими інвестиціями — достатньо було б готових технічних рішень і лобіювання. В Україні багато хто розуміє ситуацію, але робити нічого не бажає.
У кращому випадку, політики обмежуються деклараціями. У результаті і Росія, і Європа просто махають на нас рукою та йдуть геть — прокладати трубу через Балтійське море.
Проте енергетика — тільки частина необхідної для країни цілісної стратегії.
Адже суспільство дотепер не може отримати відповідь на запитання: «яку економіку ми будуємо?», «за рахунок чого Україна може стати на одному рівні зі світовими лідерами?», « чи йдемо ми в Євросоюз і навіщо?», «чи створюємо ми союз із Росією і навіщо?».
Освічені українські голови постійно говорять про відсутність національної ідеї, що здатна згуртувати суспільство. Може — і не потрібно нічого придумувати? Достатньо просто озвучити суспільству стратегію, переконати, запалити загальними цінностями?
Але всього цього немає. Українські політики занадто захопилися з’ясуванням відносин, щоб думати про стратегічні речі.
Звертаючись до метафор, закордонну політику можна порівняти з боксом, де виграє більш технічний, більш підготовлений, більш розумний.
Той, хто може підійти до окремо взятого бою з окремо взятою стратегією. Українська ж політика більше нагадує бійку шпани, де головне — вибити зуб, принизити, розтоптати. Але в жодному разі — визначити найсильнішого.
На що сподіватися в даній ситуації? Насамперед — на нове, молоде покоління політиків, що виросли на зовсім інших цінностях. Я вірю в людей, для яких ідеали вищі за посади.
Це покоління вже народилося і наполегливо стукає в двері нашої візантійської політики.
Майбутнє — за людьми, що самостійно досягли успіху. Тому що вони нікому нічого не винні.
Я вірю в Україну. Тому що рано чи пізно вона таки вибереться з нинішньої ями. І в наших силах зробити це «рано» якомога раніше.
