«За що я Вкраїну люблю? Чи варта вона огня святого?..» Далеко не тільки ці слова Т. Шевченка свідчать про його постійні роздуми над характерними особливостями своїх земляків у справі національного державотворення. Очікуючи українського «Вашингтона з новим і праведним законом», поет неодноразово дорікав національній еліті. Ці ж проблеми раціонального управління, використання творчої енергії мас залишаються актуальними донині.
Ситуація, що склалася тепер в країні, свідчить, що ні політологічними дослідженнями про різноманітність у ментальності населення окремих регіонів держави, ні заклинаннями про відсутність таких відмінностей справі не зарадиш. Шевченко не тільки ясно усвідомлював свою роль національного будителя; більше того — доля берегла його від багатьох спокус «щасливого» життя задля можливості пророчого бачення найбільш суттєвих речей. Доля відібрала у нього пензель художника, перо літератора чи вченого, але дала можливість писати «погані віршики», бо саме так у ті часи він міг бути почутим серед рабів, які мали назватися вільним народом. Це тільки нам іноді здається, що ми розмірковуємо над великими проблемами національного творення вперше.
Чому його не дуже хвилював чинник кількості українських земель на політичній (як тепер звично казати) карті світу? Тому, що цілісність держави визначається в решті-решт не кордонами, а тими високими ідеалами, які мусить ставити, підносити і повсякчас підтримувати еліта перед власним народом.
Безумовно, в історії майже кожної країни був період, коли формування території ставало надзавданням, котре іноді домінує в ментальності деяких громадян і деяких країн до сьогодні. Інші країни увійшли в новий час з ідеєю свободи особистості й плідно її розвивають, збагачуючи сучасним, національним змістом. Тому такі держави самоцінні за своєю суттю, вони легко знаходять союзників, маючи спільний духовний простір.
Чи може Україна просто скопіювати якісь ідеали? Ні, українцям дано занадто багато на Землі, щоб побиратися. Не можна увійти в чужу хату зі словами: «Я хочу так, як у вас, проте сам нічого нового не несу. Прийміть мене, бо я під старість зрозумів, що у вас добре».
Візьмемо просту і актуальну нині для України річ: повноваження президента, політичні баталії з цього приводу. Навіть за часів Кучми ця посада не надавала аж занадто багато повноважень з огляду на історичні реалії та традиції. Просто різні сили боялися, що при відсутності загальновизнаних національних ідеалів, котрі жоден політик не може порушувати, президент може фатально повернути справу на користь однієї непримиримої політичної сили чи навіть клану. Тому актуальною стала ідея слабкого президента на шкоду розвитку держави. При наявності ж означених сучасних ідеалів страх зникає, можливість імпічменту президента однозначна, не викликає суперечок — сильний президент духовно об'єднує сильну націю.
І тут наші патріоти скажуть, що вони весь час послідовно формували ту величну ідею і плекають духовність нації, а інші не розуміють цінностей українського. І знову не все так просто.
Наша патріотична еліта пішла простим та традиційним шляхом минулих епох, шляхом наслідування досвіду гіршого з можливих варіантів так званої «концепції держави політичної нації», копіюючи традиції Росії, забуваючи, що фактично вже в Радянському Союзі на фоні екстенсивного загального розвитку ставилася досить демократична на свій час мета створення держави політичної нації.Проте це привело, з одного боку, до формальної відмови державному етносу у праві створення низки загальнодержавних установ (у тому числі й наукових), з іншого — до притиснення (знищення) творчого потенціалу тих етносів, котрі мали історично зумовлені інші можливості та бажання.
Отже, як наслідок, та країна перестала існувати. Але головне: по своїй суті концепція політичної нації показує, що українство може бути частиною іншої політичної нації, історично більш успішної. Відтак, нова концепція поступово стала слугувати прикриттям зародків українського шовінізму: українське гарне тому, що ця територія належить тепер українській державі. Забулося, як «демократичні» політологи ще з 1985 року навчали, що людина має жити так, як їй вигідно, що маємо ліквідувати заідеологізоване суспільство. Не звертали також увагу на слова демократів- кримських татар: Україна тільки з 1991 року стала незалежною державою. Ми підтримували її незалежність. Чому ж не може бути незалежної кримськотатарської держави?
Отже, та найбільш загальна ідеологема державотворення, яку намагаємося пристосувати для своїх потреб, не просто обмежена, але й суперечить реаліям національного творення. У XIX ст. говорили, що Україна є пробірним каменем російської демократії. Українська демократія теж має такий камінь, або навіть дарунок Божий, який можна використати, а можна змарнувати.
Протягом 1990-х рр. поступово йшов важкий пошук можливості врахування державотворчого потенціалу кримськотатарського народу, при Президенті України діяла Нарада представників цього народу, які фактично входили також до складу меджлісу (національної ради). У 2005 році в Криму новий Президент країни попрохав керівників Меджлісу відмовитись від декларації II Курултаю про те, що природні ресурси Криму є основою формування кримськотатарського народу, його власністю, себто від ідеї, яка вивела цей народ з «азійського рабства». Можна дискутувати з приводу неоднозначності того рішення курултаю, прийнятого ще в червні 1991 р. до проголошення Україною незалежності, проте, зрозуміло, що в 2005 році не були продовжені започатковані в 90-х рр. традиції, було перервано тонкий взаємозв'язок подій і явищ, що формувався поступово і до певної міри продуктивно. Сьогодні замість використання потенціалу прагнення до свободи кримськотатарського народу як частини нашої національної духовності, в країні починається маргіналізація цього народу, особливо молодшого його покоління.
У країні, соціумі розірваних історико-політичних традицій не може повноцінно створюватися нова сучасна, сформована на рівні громадянського суспільства національна ідея. І виписуючи концепцію етнонаціональної єдності країни не варто забувати, що ще в 1845 р. Шевченко в «Посланії...» нинішнім і майбутнім поколінням ставив у прямий зв'язок досягнення свободи для заплаканої матері-України зі здатністю йти назустріч потребам «найменшого брата». Якби патріотична еліта була б послідовною, то не тільки б навчила Європу дечому такому, чого там немає, але й силою високої ідеї давно зняла б роздратування, що українська держава порушує свободи іншого, великого етносу в Україні на догоду конаючій, «бідній» культурі кримських татар чи самих українців. Нашим демократам здавалося, що варто прийти їм до влади, впадуть бар'єри інформаційної блокади, і вони наочно можуть показати народу наскільки традиції західної демократії важливі для України. Але Україна тільки тоді буде повноцінним членом співдружності європейських країн, коли зможе їй запропонувати не свої кількісні, а якісні досягнення в розвитку європейської демократії, громадянського суспільства. Якщо такого не трапиться, наша держава буде в поганому відображенні тільки копіювати як західних своїх, так і східних сусідів, буде залишатися на вічному роздоріжжі. У нормальному ж стані розвитку демократії таке роздоріжжя могло б стати умовою до розуміння особливої ролі України в Євразійському просторі, умовою продукування самодостатності. Згадаємо, як провідні політики світу намагалися в 1990 х рр. показатиУкраїні її шлях (З. Бжезинський, Б. Єльцин). Та неможливо створити себе на чужому досвіді та на чужих підказках.
Саме це я намагався сказати в 2003 році Борису Тарасюку на засіданні кримських НГО. Проте поважний гість не став на цю тему спілкуватись, бо власна місія бачилась йому в іншому. Результат сьогодні відомий, і реагують на нього критики української соборності відповідно. Політолог, доцент Таврійського національного університету в переддень свята соборності в телепередачі заявив: «Це свято українських націоналістів... ми до нього ніякого відношення не маємо, ...ну, може, лише ті, хто за посадою зберуться на офіційні збори». Етнічний росіянин, що не має українських коренів, ніколи не сприйме українську ідею, якщо не побачить в ній ту високу мету, що може висвітити шлях у сучасному суперечливому розвитку не тільки українцям, а, як мінімум, східнослов'янській тисячолітній культурі. Чи можливо таке? Можливо, і так воно буде. Питання тільки — коли, і скільки у східних слов'ян до цього залишиться наснаги після спустошливих вивержень взаємної ненависті. Ті росіяни (вчені, політики, політологи), хто щиро, підкреслю, ненавидить національну (будемо сподіватися, що й свою) обмеженість, усе ж в роки піднесення незалежної України зверталися до можливості розвитку ідеології соборності країни і особливого її значення серед східних слов'ян. Що маємо з боку нашої національно-української еліти?
У жовтні 2005 року під час телемосту за участю Президента країни студентка з м. Донецька задала питання, чому вона, етнічна росіянка, не може реалізувати своє право користуватися російською мовою. Відповідь Президента була такою: як демократ, він стоїть на позиції розвитку всіх мов, що ними користуються в країні. Щодо російської мови, то потрібного рішення не прийме Верховна Рада. Ось причина.
Така відповідь свідчить, що в державі, на рівні управлінської еліти немає достатнього розуміння значення розвитку української мови, відсутній концепт значення етнонаціонального, як культурного явища у цілому, далі — української культури у сучасному світі та серед слов'янських культур Східної Європи. Отже, звернення Президента до меджлісу з проханням скасувати рішення Курултаю було не випадковим. А звідси — невміння еліти у цілому спертися на той фундамент української національної духовності, який вже існує. У науковому монографічному виданні Національного інституту стратегічних досліджень «Проблеми формування національно самосвідомості в Україні» (автори: П.К. Ситник, А.П. Дербак; Київ, 2004) є розділ «Духовні засади формування національної самосвідомості», є дослідження внеску в проблематику Аристотеля, Е. Канта, І. Франка (мимохідь) та ін., проте, немає аналізу ідей Т.Шевченка. Автори обмежилися епіграфом із Шевченка та декількома цитатами, щоб проілюструвати «байдужість...громадськості» (!) до величних ідей «Кобзаря» (заключний розділ). Як могло трапитись, що ім'я і геній того, хто відродив ім'я України, дав наснагу до духовного життя її народу стали непотрібні у предметному, спеціальному дослідженні інституту такого рангу, що його рекомендаціями послуговується Президент країни, вищі посадові особи? Повірте, шановні читачі, що таких прикладів, сьогодні достатньо, як це не прикро, і мова далеко не про це окреме видання, автори якого, я певен, є достойниками нашої духовності.
І наостанок, не менш цікаве. А чи є економічне підґрунття для українських претензій соборності? Я дав на це відповідь у науковій монографії «Демографічний вимір історії» (Київ: Арістей, 2005). Проте все ж візьмемо питання енергозабезпечення країни та її економіки як окремішність. У світі існує чітка закономірність: ті країни, де поки що є вдосталь традиційних ресурсів (і людських у тому числі), відзначаються більш чи менш стійкими характеристиками тоталітарно-феодального управління з відповідним ігноруванням прав людини. Перед Україною в 2004—2005 рр. була поставлена проблема знайти новітні ресурси і вибороти свободу, підтвердити на новому рівні соборність. У певних і вирішальних відсотках такі новітні для країни ресурси могла б надати електроенергетика, її подальший розвиток. Якби керівництво нашої країни дійсно було хоча б духовно незалежним від традицій минулого (наприклад, у поставках газу), від зваб «щасливого життя», то використання газу в промисловості давно було б зведене до мінімуму. Навіть такий нонсенс, як радянські тоталітарні житлово-комунальні контори, допоміг би у найкоротші терміни змінити систему використання природного газу населенням, а сучасне наукове забезпечення проблеми енергоресурсів дозволило б показати приклад також Білорусі та іншим державам. Потрібна воля до свободи. Інакше та стара система звернення до традиційних ресурсів буде завжди перемагати, бо так простіше, так середньостатистичному громадянину зрозуміліше.
Історики добре знають як окремий не узагальнений факт, що розвитку капіталізму в Україні в XVII—XIX ст. «заважала» відносно добра родючість української землі. Використовуючи цей традиційний ресурс екстенсивно, поміщики нещадно експлуатували селян-кріпаків, оббираючи не тільки їх, але й майбутнє країни. Там, де землі не вистачало, де вона була неякісна, селяни отримували відносну чи повну свободу, мусили йти в місто, розвивати капіталізм. Доля дала дуже багато сучасній Україні, ще більше Росії, що і використовує управлінська еліта кожної з цих країн, не особливо піклуючись про майбутнє, розводячи наївних патріотів до стану, коли ті з задоволенням чубляться. Деякі з них при цьому, як той політолог, що згаданий вище, мають за честь хизуватися, що їм, бачите, дісталося менше стусанів та більше об'їдків з «високого» столу. «Нащо здалися вам псарі? Ви ж таки люди, не собаки...» Проте... це лише шевченків поетичний образ.
