У Росії за минулий рік у результаті нападів на підставі національної ненависті постраждали понад 500 осіб, 53 з яких загинули. Такі підсумки досліджень, проведених Інформаційно-аналітичним центром «СОВА». Напади, до яких в більшості випадків причетні скінхеди, зафіксовані в 40 районах РФ, а невтішними «лідерами» стали Москва і Санкт-Петербург. За словами заступника директора цього центру Галини Кожевникової, зараз в Росії налічується понад 60 тисяч скінхедів.
Правозахисники зазначають, що осінь 2006 року ознаменувалася найрізноманітнішими проявами ксенофобії — це і расистське насильство, і безладдя в карельському місті Кондопога, і державна антигрузинська кампанія. Факти свідчать про те, що ситуація в цій області стрімко погіршується. Крім того, статистика не відображає тих злочинів, які вчинені з корисливих мотивів, хоч для «маскування» нападів скінхеди не гребують і грабіжом. Часто подібні злочини кваліфікуються як просте хуліганство. Проте останнім часом тут намітилися позитивні тенденції. Юристи все частіше оцінюють такого роду напади, як злочин на грунті етнічної неприязні. Та, на жаль, це чи не єдина позитивна тенденція. Не сприяє поліпшенню ситуації і замовчування фактів про напади в російських ЗМІ. Крім того, незрозумілою залишається позиція держави. Наприклад, на події в Кондопозі, коли городяни вигнали своїх сусідів «неслов’янської зовнішності» з міста, не було ніякої реакції з боку державних органів.
КОМЕНТАР
Марія ЛІПМАН, головний редактор журналу Pro et Contra:
— Можна дивитися на тенденції до розвитку націоналізму окремо в суспільстві і в діяльності радикальних угруповань. За свідченням російських соціологів, націоналістичні настрої в суспільстві, хоч і залишаються досить високими, та не зростають, а навіть дещо падають. Інша справа, що кількість нападів і агресивних дій очевидно зросла. У даному випадку, як на мене, істотніше звернути увагу саме на зростання готовності до агресії. І питання в тому, яке саме ставлення у суспільства до такого роду угруповань і наскільки ефективно держава і її правоохоронні органи готові боротися з цим явищем. Тут звичайно виникають проблеми. Люди легко дозволяють собі расистське висловлювання. Мова йде саме про расизм, який в цьому випадку можна сприймати як неприязнь на основі зовнішньої несхожості. Страждають люди, які просто мають «не такий» вигляд. Тут жертвами стають, частіше за інших, люди із Середньої Азії, Кавказу, Китаю, В’єтнаму, африканські студенти — тобто ті, яких легше усього визначити за зовнішнім виглядом. Друга причина коріниться в надто неефективній реакції державних структур на це. Тут серйозна проблема, адже правоохоронні органи самі не цураються такого роду переконань, настроєні надто расистськи і нетерпимо. Але найбільш неприємна і тривожна тенденція останнім часом це спроби держави взяти ці настрої під контроль, замість того, щоб безпосередньо боротися з ними. Бажання уникнути будь-яких позадержавних джерел популярності відповідає загалом прагненню держави контролювати політичне життя і по можливості маргіналізувати й нейтралізувати ті угруповання, які нею не контролюються. Це стосується як ліберальних демократичних угруповань, так і націоналістичних. Ці спроби заходять навіть в законодавче середовище. Мова йде про термінологію, що вперше з’явилася торік: корінне і некорінне населення. Досить лукаве й двозначне формулювання, яке громадяни легко і охоче сприймають як наші/не наші, місцеві/не місцеві, слов’яни/не слов’яни. І наступне — це антигрузинська кампанія, коли вже з вуст високопоставлених, офіційних осіб країни звучать цілком націоналістичні, расистські висловлювання, відбувається кваліфікація людей за національною ознакою, їх відносять до більш злочинних або більш приємних на основі їхнього етнічного походження.
