Ось і прожили ми цей рік. Складний, нестабільний, проте багатий на різного роду події. Умовно 2006-й можна розділити на три етапи: перший — передвиборна спека. Другий — затяжна «коаліціада». Третій етап — «холодна війна» між двома Вікторами, яким, незважаючи на всі домовленості та універсали, так і не вдалося об'єднати зусилля.
Добре, що не єдиною політикою живе людина. Є ще родина, діти, спілкування і, зрештою, робота, яку, незалежно від політичної погоди, потрібно виконувати кожного дня. Український парадокс року, що минає: в той час як наші політики займалися «коаліціадою», у вітчизняній економіці спостерігалося помітне зростання. Очевидно, ми вже не звертаємо уваги на нескінченні політичні ігри з невизначеними правилами та несподіваними результатами. Так і живемо: вони своїм життям, а ми — своїм.
У суботньому числі ми почали підбивати підсумки року, що минає, запропонувавши членам Клубу експертів «Дня», з якими ми, можна сказати, разом випускаємо газету, відповісти на запитання передноворічної анкети:
1. Які основні підсумки 2006 року? Ваш особистий рейтинг: три події зі знаком плюс і три — зі знаком мінус. Як iз класики: хто винен і що робити?
2. Які головні події вашого внутрішнього світу? (Думки, кіно, книги, вчинки etс.)
3. Три речі, які дають вам сили й наповнюють оптимізмом?
Сподіваємося, вам буде цікаво порівняти власні відчуття з думками наших експертів.
Колись молоде серце Європи буде битися в Україні
Оксана ПАХЛЬОВСЬКА:
1. Підсумки? Рік катастрофи. Але катастрофи необхідної. Це мікроскоп, який показав вірус пострадянської чуми в усій його — хай залишковій, — але все ж функціональності. Суспільство тепер має змогу роздивитися його форми — і вирішити шляхи свого порятунку. А також роззирнутися навкруги і пересвідчитись: там, де громадяни цієї країни порятували в 2004-му образ України, там у 2006 му політики втоптали його знову в своєприродне середовище: багно. Словом, суспільство в цілому виявило себе кращим і зрілішим порівняно зі своїм політичним класом. Якщо ця тенденція поглибиться, з'явиться реальний шанс побудувати демократичну Україну. Почну з подій зі знаком мінус. Перша — ганебна насмішка над виборцями у вигляді «універсалу», «коаліціади» та інших лаштунків цього недолугого політичного вертепу. І — як результат — у країни на багато років уперед украдена європейська перспектива. З таким політичним класом Україна як максимум може бути використана для миття верблюдів на цій орвеллівській євразійський «фермі». Друга подія — вбивство Анни Політковської, що означає остаточну фашизацію Росії. Це буде однією з найганебніших подій сучасної російської історії. Третя — поглиблення демографічної та екологічної загроз в Україні. На тлі цих РЕАЛЬНИХ проблем політичне керівництво, яке провокує «боротьбу за російську мову» чи «боротьбу проти НАТО», перетворює країну на «корабель дурнів», що сліпо летить на скелі. До того ж на атомний «корабель дурнів». Перша подія зі знаком плюс — цей рік, нарешті, проминає. Друга — починається, нарешті, рік наступний. Хай Свині, але все ж таки інший. Третя — до севастопольського дельфінарія приплив дельфінчик-сирота і чужа мама-дельфінка прийняла його в свою дельфінячу родину. Хто винен? Винні всі. Як написала якась пані на сайті — російською: «Если нами руководят заведующие овощными базами, это значит, что мы овощи». Інша справа, що не можна мати претензії до «овощей», — такими вони народилися і/чи такими їх виплекала тоталітарна система, — незалежно від того, чи ці «овощі» розкочуються феодосійськими узбережжями, героїчно відбиваючи «атаку» НАТО, чи вони вгрузають у владні крісла. Тому винуваті насамперед ті, хто нібито не належить до суспільної городини і має достатній розум, досвід — і мандат суспільства — для політичних рішень, які б відповідали заявленій суспільству програмі. Гасло «Не зрадь Майдан» — це велика відповідальність. Розіграти її в абсурдній політичній грі означає не знати, що Майдан — це і є справжній Суддя на наступний етап української історії.
А робити що? Освіта, освіта і ще раз освіта. Молодь — супроти цього абсурду. Ми — свідки трагікомедії, в якій висміюється не лише Україна, а й Росія. Яка «друга державна» в цьому «спільному просторі» безкультур'я? Тут спільний СНІД, туберкульоз, алкоголізм, а також медицина і освіта, що відстали на світлові роки від Заходу. І спільні також бритоголові, які кричать: «Росія — все, остальное — ничто». Всі колишні алеати — в черзі перед європейськими дверима. Прабатьківщина православ'я — Болгарія — навіть не озирнулась на своїх «єдиновірних братів», з полегшенням ступаючи на європейський берег. А євразійська Росія тим часом утверджує свою нову-стару ідентичність через нищення саме європейського спадку своєї культури. І вбивця європейської ідентичності Росії — це колективний «шаріков», теж прописаний у «спільному просторі» між Росією та Україною. Це шлях, згубний для Росії і небезпечний для її сусідів. Відтак справжня стратегічна боротьба — це боротьба за вільну європейську молодь. В Україні молодь убивали в різний спосіб — упродовж століть. Інтеґрація в Європу відбудеться не шляхом заяв наших політиків, які говорять у Брюсселі одне, у Вашинґтоні друге, а в Москві третє, а лише шляхом тривалої інтелектуальної інтеґрації волею, знаннями, інтелектуальною енергією молоді в цивілізований світ. Саме так, без надмірної політкоректності. Це не Європа не приймає Україну. Це Україна має вирішити, по який бік кордону цивілізованого світу мають жити її наступні покоління.
2. Відчуття геокультурного перелому. Ніби нераціонально — супроти зашкалювання абсурду в українському політичному житті. Але — побачивши остаточний вищир політичної фауни, раптом зрозуміла: ВОНИ ніколи не переможуть. Бо це радянський «секонд-хенд», який лопотить рукавами по ВР та інших малопристойних владних місцях. Пахне цвіллю, але це ненадовго. Пострадянська російська, українська, євразійська, — як її не назвати, — це за означенням неконкурентоноспроможна реальність, нездатна на фантазію, на творчість, на інновацію. А в сучасному світі питання стоїть жорстко: хто не здатен на конкуренцію, той — приречений, в той чи інший спосіб. Потоне хоч і в морі петродоларів, але потоне. Тому в роботі «головною подією внутрішнього світу» є відчуття європейської України, — ще не консолідованої, суперечливої, фрагментарної. Але це вимір, який є. І який буде — супроти всьому. Книжка — Поль Рікер «Пам'ять, історія, забуття». Книжка про феноменологію прощення — прощення, яке можливе лише завдяки пам'яті і завдяки історії. Щоб пробачити, треба забути, але ВИРІШИТИ ЗАБУТИ можна лише те, що пам'ятаєш. Читаючи цю книжку, з особливою гостротою відчуваєш образливу малість фігурок цієї пострадянської трагікомедії, які говорять про мову, про культуру, про переписування історії, про «гармонізацію» історії... Із жахом розумієш безнадійну відсталість світу, в якому біда не в тому, що ці фігурки розкривають рот і махають руками, а біда в тому, що це називається «політикою». І ще «перманентна» подія — подорож. Через роботу я постійно в дорозі. Перетинаєш кордони. Батьківщину носиш у собі — поетичним рядком, деревом, що росте біля твого дому, заломленим крізь дощ променем сонця. І відчуттям, що ця моя європейська Україна — скрізь вдома в цій Європі. Більше, як у себе на Батьківщині. І відступають концепції, інтерпретації. Чому хочеш такої перспективи для твоєї країни? Щоб людям так само вільно дихалось, як тут. Щоб кордон був не поліційним заслоном, а символічною лінією на мапі. Сьогодні в Європі кажуть: «Молоде серце Європи б'ється в Естонії». Колись молоде серце Європи буде битися в Україні. Тому що людина народжується з «природним правом» на свободу. Наші предки сказали це ще в ХVII ст. І словом, і шаблею.
3. Буду говорити не про «речі», а про ПРИСУТНОСТІ. Додають мені силу насамперед мої рідні і коло найближчих друзів. Потім робота. І ще — людський сенс того, що робиш. Якщо любиш, якщо віриш, якщо вдається щось порятувати, — хаос пручається, але відступає. А слова «оптимізм» не люблю, надто радянське. Та й у сучасному світі, як на мене, навіть дещиця оптимізму — це вже безвідповідальність.
Люблю слово — ВОЛЯ. Бо воно поєднує в собі два поняття — моральну дисципліну і свободу. Шлях до справжньої волі (і демократії також!) пролягає крізь внутрішню волю. Зокрема, й волю до протистояння.
Держава у постійному пошуку: як твій бізнес зруйнувати, а інвестиції привласнити
В'ячеслав ЮТКІН, голова наглядової ради Банку НБР:
1. На жаль, це був рік суцільних розчарувань як у політиці, так і в економіці. До єдиної, на мій погляд, події зі знаком «плюс» я б відніс ухвалу про визнання геноцидом проти українського народу подій 1932—1933 років в Україні, яке далося Верховній Раді нелегко.
Подій зі знаком «мінус», вважаю, було набагато більше трьох, але все ж таки.
Перше: різке падіння в світі інтересу до подій в Україні і до країни загалом. Дуже великою виявилася прірва між очікуваннями і реальністю. Зачарованість Україною 2004—2005 змінилася відвертим розчаруванням 2006 р.
Друге: повна й беззастережна поразка команди помаранчевих, лідери яких у боротьбі за посади й владні повноваження начисто забули про свої обіцянки на Майдані.
Третє: розквіт корупції в Україні. Гадаю, 2006 рік побив усі українські рекорди з поширення цього явища в нашому житті.
Багато в чому винен Президент. Даний йому народом кредит довіри розтрачено даремно, основні обіцянки не виконано; роль і авторитет Президента в суспільстві ніколи не перебувала на таких низьких позначках. Часом здається, що він паралізований.
Момент ейфорії після закінчення помаранчевої революції створив ілюзію гармонії. Зміни в суспільстві були неминучими, прогрес — ні.
Що робити? Скоріше звільнитися з полону ілюзій і в повній мірі скористатися змінами, які сталися в суспільстві.
2. Внутрішній світ був дуже тісно пов'язаний із подіями в країні. Ніяк не вдавалося простежити логіку дій Президента: він призначав кращих своїх соратників на відповідальні державні пости, особисто представляв їх, а за місяць-два звільняв. А вони подавали на нього до суду (глави облдержадміністрацій Київщини, Сумщини та інші).
Тривога за бізнес, за долю інвестицій — щоденні думки навіть на відпочинку. Держава в особі контролюючих і перевіряючих органів у постійному пошуку: як твій бізнес зруйнувати, а інвестиції привласнити. Десятки судових позовів за рік і повна профанація ролі держави як захисника підприємництва і гаранта справедливості.
Нарешті прочитав цього року чудову книгу Самюеля Гантінгтона «Зіткнення цивілізацій». Рідкісний за повнотою і глибиною аналізу погляд на наш світ із поясненнями подій, до яких не завжди сам доходиш.
З дуже особистого і що я, безумовно, відношу до вчинків — другий шлюб. Для мене це головна подія мого внутрішнього світу в році, що спливає.
3. 1. Любов рідних і близьких — нескороминущі цінності.
2. Щастя в новому шлюбі.
3. Успіхи дітей, які обрали свій шлях у цьому житті і впевнено ним ідуть.
Дуже повільно, але громадянське суспільство розвивається
Cергій ТРИМБАЧ, кінокритик:
1. У мене відчуття того, що дуже повільно, але все-таки громадянське суспільство в Україні розвивається. Воно ще як таке не сформувалося, але все менше людей байдужих і пасивних. Другий позитив — те, що кінематографічне середовище насичується дедалі більшою кількістю кінематографічних текстів, що освітченність пересічних споживачів кінематографічної продукції підвищується, принаймні, умови для цього створені — ринок насичений: відео, DVD, ігри... Тішить, що розвиваються інтернет- видання, тобто інформованість українців підвищується на порядок. Власне, це є запорука того, що нас складніше обдурювати, хоча, можливо, це моя ілюзія. Очевидно, що вповні ми усвідомимо, що відбулося в 2006 р., років через п'ять-шість. Третій позитив, на мою думку, — українське телебачення потроху розуміє, що треба робити програми, які не суть не тільки руйнівний пафос і подають негативний образ України, а програмують якісь добрі позитивні почуття. У цьому, до речі, вбачається певна схильність до голівудської естетики. Наприклад, той же телепроект «Танці з зірками». Хоча деструктивне все-таки залишається — доволі часто це ще виглядає так, ніби Україна — чинайгірша країна для життя. Телебачення як найпотужніший ресурс впливу на масову свідомість повинен утримувати баланс реалізму та ідеалізму. Подія мінус один — те, що результати виборів у Верховну Раду ніби ствердили оцю розколотість України. Ситуація вже наче б починала змінюватися. Але ми знову опинилися у стані холодної громадської війни. Друга (це, сказати б, і не подія 2006 року) — проблеми з переосмисленням минулого. Якщо дебатуємо відносто того, чи був геноцидом голод в Україні в 1932—1933 рр., це означає, що значна частина суспільства, а головним чином політичної еліти, так і нічого не усвідомила... Третя негативна подія для мене як кінематографіста — державні чиновники продовжують ховати український кінематограф. Бюджетне фінансування не виконано. Введені в дію нові ідіотичні умови тендеру, який вибудовує стіну перед реалізацією проектів. Більшість коштів не реалізовано, хоча віце-прем'єр з гуманнітарних питань Дмитро Табачник стверджує, що кінематографісти не зуміли освоїти ті гроші. Це обман. Насправді гроші не надходять із різних причин. Між іншим, нехтували цим питання і два «помаранчевих» уряди, за винятком В'ячеслава Кириленка, який, як на мене, єдиний гуманітарний віце-прем'єр за усі роки української новітньої влади виявияв справжню зацікавленність в тому, щоби українське кіно було. І це стосується, на жаль, не тільки кіно.
2. Я впродовж року доопрацьовував свою книжку, присвячену життю і творчості Олександра Довженка. Взагалі, Довженко — мій улюблений культурний герой і, думаю, він буде продовжувати надалі визначати багато що в моєму духовному житті. Також робота над кількома сценаріями. До слова, з Довженком пов'язаний і мій сценарій «Довженко починається» (про початок його творчої кар'єри в кіно), але, на жаль, так і не почалася реалізація проекту. Роллан Сергієнко закінчив роботу над фільмом про Миколу Вінграновського, де я — співсценарист.
3. По-перше, передусім спілкування з моїм внуком Микитою. Він — головний герой, можна сказати, моїх історій — розказую велику кількість історій про нього. По-друге, я — фанат- трудоголік — люблю свою роботу, кіно, культуру загалом. Не розумію, як без цього можна жити, тому мені дуже шкода людей, які не знайшли себе. По-третє, любов до життя в широкому розумінні цього слова.
4. Мені іноді згадується Богдан Ступка, як він розказував в Москві один анекдот, власне, український. І відомий актор Гафт відреагував цікаво — він сказав: «Гоголь жив». От Гоголь живий! І наше сьогоднішнє українське життя таке сюрреальне, часом дурнувате, але разом із тим і гоголівське, тобто тут все у цьому житті — багато смішного, карнавального, живого...
Основний підсумок 2006-го настільки хороший, наскільки і поганий
Євген ГОЛОВАХА, соціолог:
1. Україна — держава в якій жодну подію не можна оцінювати однозначно — позитивно чи негативно. Потепління відносин із Заходом — добре й погано одночасно. Добре, бо Захід — це цілком тепле місце для України, але до гарячих обіймів Євросоюзу — дуже далеко, а до холодної реакції з боку Росії — набагато ближче. Добре, що вибори до Верховної Ради пройшли, на думку спостерігачів і переможців, цілком демократично, але погано, що при владі опинився вельми дивний тріумвірат із колишніх «помаранчевих» революціонерів і колишніх «біло-блакитних» жертв чи то революційних месників, чи то власних фальсифікацій. Добре, що громадяни України відчувають себе більш вільними і незалежними від влади, аніж при старому режимі, але погано, що вони вже встигли розчаруватися в новому режимі, який зробив їх більш вільнішими і незалежнішими в їхніх же критичних судженнях. Так що основний підсумок 2006 року для України та українців настільки ж добрий, наскільки й поганий. З одного боку, дуже добрий. Адже одна половина нашого суспільства хотіла, щоб владу отримав Віктор Ющенко, а інша не менш натхненно жадала Віктора Януковича. І ось зараз саме ці два політики з захопленням ділять владні повноваження. У колірному спектрі нинішньої влади знайшлося місце і «рожевому» Олександрові Морозу, що зайняв на президентських виборах 2004 року почесне третє місце. Крім владного «класичного трикутника», у нас на чолі опозиції опинилася (щоправда, не зовсім зі своєї волі) Юлія Тимошенко — кращий із можливих кандидатів на роль полум'яної Пасіонарії. Якщо з погляду формальної логіки, незадоволених взагалі не повинно бути! Адже народ України 2006 року має мало не ідеальне представництво своїх різновекторних прагнень. У владі знайшли відображення основні суспільні настрої: і прагнення до європейських цінностей, і вимога зберегти добрі відносини з Росією і, одночасно, низькі ціни на бензин, і прозора приватизація, і багато що інше, що відрізняє нинішню владу від тієї, яка влаштувала собі революцію. З іншого боку, незважаючи на всеохоплюючу репрезентацію у владній еліті інтересів народу, більшість громадян України цією владою незадоволено, причому незадоволені й «помаранчеві», і «біло-блакитні», і навіть рожеві виборці. Можливо, в Новому році вони спробують обрати собі що- небудь ще краще, ніж мають у тому, що минає, а можливо, погодяться ще не один рік жити в мирі та злагоді з владним союзом лідерів революції та контрреволюції. У будь-якому випадкові, Україна не вперше продемонструє світові свою унікальну толерантність — здатність з'єднати на Олімпі ярих антагоністів. Останній раз подібне співіснування спостерігалося, хіба що, в стародавньогрецькому політеїстичному пантеоні.
2. Тепер про особисте. Для мене рік, що минає — це рік смерті моєї дружини, кращого соціолога України — Наталі Паніної. Це не лише для мене трагедія — для всього соціологічного співтовариства, для української науки, для суспільства, яке набувало можливість адекватного самопізнання в наукових і публіцистичних працях Наталі Паніної. Я вдячний колегам, які знайшли гідні шляхи увічнення пам'яті видатного вченого й унікальної за своїми етичними рисами людини. Вчена рада Інституту соціології НАНУ одноголосно вирішила назвати інститут ім'ям Н.В. Паніної. Соціологічна асоціація України прийняла ухвалу про створення спеціального фонду для щорічного вручення премії та медалі Наталі Паніної кращому молодому соціологу року. У газетах і на популярних сайтах з'явилися статті про Наталю Паніну. Не залишився в стороні й «День». Полеміка між соціологом Володимиром Паніотто і журналістом Валерієм Зайцевим багато в чому стосувалася діяльності Н. Паніної як голови комісії з професійної етики Соціологічної асоціації України та експерта екзит-полів, проведених під час останніх президентських виборів. Оскільки в полеміці згадали й мене, вважаю своїм обов'язком висловити особисту думку в зв'язку з тим, що В. Паніотто і В. Зайцев мають різні погляди на роль соціологів у проведенні електоральних опитувань. Валерій Зайцев у статті «Далекі обрії Наталі Паніної», опублікованій у газеті «Грані+», запідозрив соціологів, які проводять екзит-поли, в фальсифікації даних; В. Паніотто в «Дні» не погодився з цими підозрами, В. Зайцев опублікував відповідь, у якій відстоював свій погляд. Я з повагою і симпатією ставлюся до обох полемістів. Вважаю, що вони в своєму протистоянні по- своєму мали рацію обидва. В. Паніотто має рацію в тому, що Наталя Паніна не вважала, що він брав участь у будь-яких фальсифікаціях. Якщо у Н. Паніної як експерта й були якісь сумніви такого плану, то вони могли стосуватися кого завгодно, але тільки не В. Паніотто. У його компетентності й чесності вона не мала сумніву. Про це я можу висловитися публічно в будь-якому місці і в будь-який час. В. Зайцев має рацію в тому, що статтю з підозрами в фальсифікації даних електоральних опитувань він писав, виходячи з логіки, яку ми, соціологи, самі йому нав'язали. Після того як всі учасники екзит-полів звинуватили один одного в фальсифікації, некомпетентності та ангажованості, журналісти дістали моральне право ставитися до соціологів без поваги. Я знав, що так і буде, і Наталя Паніна знала, тому ми домагалися лише одного — не виносити до інтернету внутрішні професійні з'ясування. На жаль! А логіка Валерія Зайцева проста й зрозуміла: «Якщо ви, учасники електоральних опитувань (хто правий, хто винен, вирішуйте самі), себе не поважаєте, то і я вас не поважаю, підозрюю в усіх гріхах. Якщо ви сфальсифікували дані 2004 року, про що самі твердите на кожному розі, то чому не могли це робити й раніше, тим більше, що є відомості про те, що влада вимагала фальсифікацій на місцях». У своїй статті В. Зайцев говорив про соціологічне співтовариство загалом, не називав ні імен, ні організацій. Я не бачив у цій статті нічого більшого, аніж відображення сумніву журналістів у реноме соціологів, яке самі ж соціологи й породили своїми сварками. Більше за все я жалкую, що саме Володимир Паніотто особисто постраждав від ситуації, яку породили інші. Гадаю, що В. Паніотто відгукнувся на підозри журналіста саме тому, що він найбільш компетентний і, як виявилося, найменш байдужий з усіх, хто проводив електоральні опитування.
3. Не речі, а люди: 1) які безкорисливо допомагають мені зберегти пам'ять про Наталю Паніну як вченого і людину; 2) які небайдужі до всього, що стосується їхньої професійної та людської гідності; 3) які зберігають надію, що в новому році буде краще, ніж у тому, що минає.
«Коаліціада» показала суть нашого політикуму — його дурість, жадібність і зраду
Ірина БЕКЕШКІНА, соціолог:
1. Загалом підсумки 2006 року (от Cобака!) не надихають оптимізмом. Після виборів електоральна масовка розпущена, народ ще раз упевнився, що у міжвиборчий період він стає зайвим, і рішення приймають за щільно закритими дверима. Країну зняли з голки дешевого газу, і зараз усі перебувають у передчутті постнаркотичної ломки.
Три події зі знаком мінус назвати, звісно, легше.
1. Післявиборчі «коаліціади», які дуже добре показали населенню суть нашого політикуму — його дурість, жадібність і зрадництво.
2. Непідйомне для більшості населення підняття тарифів, яке ставить людей у залежність від чиновників і істотно вплине не лише на матеріальний стан людей, а й матиме далекосяжні зміни: у структурі бюджету сімей — зменшення коштів на задоволення духовних потреб (книги, газети, кіно, туризм), на моральність суспільства (приховування прибутків, зростання тіньової економіки у вигляді «конвертних» зарплат тощо) До речі, де дешевий природний газ вітчизняного видобутку, який мав іти у комунальне господарство? Хтось дуже добре нагрів на цьому руки, і ця афера пройшла тихо й непомітно. Афера, бо хочу нагадати, що надра ніхто поки що не націоналізував, отже, український газ — це народне добро.
3. Для соціологів негативні події — відхід метрів соціології: Юрія Олександровича Левади у Росії, який стояв у джерел сучасної соціології на пострадянському просторі, Наталії Паніної в Україні, яка була найкращим українським методологом і започаткувала моніторинг «Українське суспільство», подібного якому не має чимало країн значно багатших, ніж Україна.
Із позитивними подіями спробую, проте це — складніше.
1. Невідмова нової влади від західного вектору розвитку України, просування до СОТ.
2. Висунення Євгена Захарова на посаду омбудсмана громадськими організаціями, підтримка його кандидатури фракціями «Наша Україна» і БЮТ і, головне, рекомендація профільного комітету Верховної Ради. Ця негучна подія доводить, що громадянське суспільство вже досягло в Україні того рівня, що з ним починають рахуватися і політики, і не лише під час Майданів. Цілком очевидно (це було очевидно вже після помаранчевої революції), що саме гідні люди з громадянського сектору можуть врятувати нашу політику.
3. Невеликі перемоги громадянського суспільства у різних кінцях країни — припинення сумнівних будівництв (як-то у Києві на розі Хмельницького і Пушкінської), відміна під тиском громадян незаконних розпоряджень тощо.
2. Із внутрішнім світом складно, коли дуже багато зовнішньої активності. Увесь час мечуся між нагальними зобов'язаннями і вимогами «вічності»; перші, на жаль, перемагають, бо персоніфіковані у людях, яких не можна підводити, а «вічність» — це зобов'язання радше перед собою, а нас надто довго вчили не бути егоїстами... На книжки часу практично немає, кінофільми для душі — іноді на видику («Аромат жінки», «Людина дощу» та аналогічні). Щодо вчинків — можу втішатися тим, що ніколи й нізащо не роблю того, в чому не переконана.
3. Три речи, що надихають оптимізмом:
1. Моя робота, яка, власне, і є моє життя. Коли прості люди на вулиці чи в метро кажуть мені, що вдячні за мою роботу і навіть іноді пишуть листи на робочу адресу, це розчулює до сліз і надихає оптимізмом.
2. Близькі мені люди, без підтримки яких було б дуже важко іноді оклигати від «сюрпризів» нашого українського соціуму.
3. Власне внутрішнє Я, яке, мені здається, часом живе своїм життям, часом дрімає, але коли треба — може влаштувати такого прочухана, а особливо не любить воно песимізму й лінощів. А, головне, час від часу воно нагадує, що вже час подумати про щось вічне чи принаймні, довготривале (на жаль, тут від нього постійно відмахуються — «Та відстань ти!»)
4. Емоційний характер року, що минув — розчарованість, розгубленість і відчуття більшої атомізованості.
Життя — це не лише дії політиків, треба якось «страхуватися» й самому
Юрій БОЖИЧ, Рубіжне, Луганська область:
1. Три події зі знаком плюс:
— світоглядна: частина суспільства вже усвідомила, що життя — це не тільки дії Президента, Верховної Ради або уряду, від яких ти в повній залежності; треба якось «страхуватися» й самому; на думку спадають слова Рональда Рейгана: «Не треба думати, що уряд вирішить усі наші проблеми, уряд і є наша головна проблема» (коли ще це було сказано — а як доречно!);
— політико-економічна: законодавче оформлення готовності України до вступу в СОТ;
— спортивна: збірна України з футболу — одна з восьми кращих футбольних команд планети.
Три події зі знаком мінус:
— світоглядна (не подія, а шкідлива константа): українство, як і на початку року, поділено на своїх і чужих;
— економічна: ціна на газ, яка зафіксована урядом Януковича;
— соціальна: підписання Президентом бюджету в тому вигляді, в якому він не гарантує навіть мінімальних соціальних стандартів.
Хто винен? Я б так сказав: ситуація, що склалася в країні після виборів-2004. Саме тоді було закладено «бомбу повільної дії» під владні інститути. Тактичне подолання протистояння, з'ясувалося, не рятує від стратегічних проблем. Що робити? М'який алгоритм: на рівні держави вдосконалювати систему влади. Жорсткий: добиватися перегляду положень конституційної реформи. Але жодним чином не треба всіх цих «вистав» з підписанням паперів, які нічого не значать.
2. Нещодавно прочитав у Артуро Переса-Реверте наступне (цитую мовою перекладу): «Газеты больше не предлагают новых идей и не требуют их у политиков. От них все равно ничего не добьешься, кроме глупости и клеветы. Вместо того, чтобы составлять программы и искать решения, отцы нации ночи напролет бьются над колкостями, которые, как им кажется, украсят завтрашнюю речь. Из тактического приема оскорбление превратилось в главный, а то и единственный аргумент спора… политические дискуссии давно превратились в портовые драки, отвратительные свалки, ни одна противоборствующая сторона не вызывает ни малейшей симпатии. Все демонстрируют одинаковую глупость и подлость». Це Іспанія, 99-й рік. І це заспокоює: ми — не виняток. І цей іноземний негатив навіть спонукає до оптимізму. Що до вчинків — їх небагато. Написана п'єса, трагіфарс. Ото б ще хто-небудь її поставив…
3. Люди, люди, люди (інколи вже померлі, які живуть лише у книгах, картинах або кінострічках).
4. Холерик з початку, всередині — сангвінік, наприкінці — меланхолік.
Нам необхідні нові вибори, але нікого обирати
Раїса КРАВЧЕНКО, виконавчий директор Всеукраїнської громадської організації «Коаліція захисту прав інвалідів та осіб з інтелектуальною недостатністю»:
1. Перший плюс цього року — в тому, що нарешті почалася практична робота у нашому міні-гуртожитку для інвалідів. Другий позитив тісно з цим пов'язаний: нам подарували будинок транзитного перебування інвалідів, який так потрібен людям із інтелектуальною недостатністю. Третій плюс — це, напевно, проведення громадських слухань за програмою професійної реабілітації наших підопічних. Негативів було більше. Для мене великим мінусом 2006 року стали вибори — як до Верховної Ради, так і до органів місцевого самоврядування. Діяльність наших обранців уже зараз негативно позначилася на нашій роботі. По-перше, було прийнято чимало нормативних документів стосовно інвалідів із розумовою відсталістю, і в цих документах, в нових нормах і правилах нам не вдалося відстояти свої інтереси.
Хто в цьому винен? Усі ми. Наше суспільство ніби зробило крок назад. Ті, кого ми обрали, кому повірили, тепер не озираються на наші потреби й вимоги. Нам би треба нові вибори, але нема з кого вибирати. Наша влада байдужа до наших інтересів, а ми цього вчасно не побачили.
Від нового року хочеться чекати змін. Днями прочитала свій гороскоп на 2007 рік — пишуть, він буде складним і важким. У мене і цей рік видався надзвичайно важким, а наступний стане ще важчим? Найскладніше в моїй роботі — політика оплати праці соціального працівника, яка не відповідає вже ніяким нормам. Я була приголомшена, коли почула статистику середніх київських зарплат: соціальні працівники отримують в чотири рази менше! Тим часом відбулося засідання парламентського комітету по законопроекту про соціальну роботу — буде визначено статус цього фаху. Тоді, можливо, мова піде про цивілізоване навчання, перепідготовку, про гідні зарплати для такої тяжкої роботи.
2-3. Сил у роботі додають теж три прості речі. Насамперед, незважаючи на політику, у нас є наші діти. Вони є, ми їм потрібні, і для них треба працювати. По-друге, незважаючи на всі негаразди, наш колектив щиро відданий своїй праці. І нарешті — те, що все минає. Ми витримаємо це випробування, оберемо собі президента, який не буде ні з ким торгуватися; владу, яка чутиме свій народ. Рік був бурхливий і нестабільний. Нам довелося розраховувати тільки на власні сили. Ми не чекали нічого надзвичайного, нічого такого занадто позитивного. Все минає, і цей рік мине. А нинішні тимчасові негаразди відійдуть у минуле.
У національних невдачах не відчувається впливу чиєїсь «руки»
Володимир СЕМИНОЖЕНКО:
1. Подією року зі знаком плюс, безумовно, став вдалий дебют української збірної з футболу на Чемпіонаті світу. Україна у чвертьфіналі світового футболу, але, на жаль, в офсайді світової політики.
Другим позитивним результатом року, що минає, на мій погляд, є відносно мирне вирішення коаліційної епопеї за підсумками парламентських виборів. Усе-таки Україні вдалося уникнути небажаних сценаріїв, пов'язаних з розпуском Верховної Ради, ескалацією тліючих політичних конфліктів, загальною дестабілізацією. Хоч, як ми пам'ятаємо, все це було дуже можливим. Безпосередньо парламентські вибори до позитивних подій року я віднести не можу — ні нових персоналій, ні принципово нових ідей, ні нової якості політики вони так і не привнесли.
Позитивним акордом 2006 року став візит Президента РФ В. Путіна в Україну. Хоча проблем у двосторонніх відносинах не поменшало, змову мовчання президентів двох великих країн-сусідів — України і Росії, — яка тривала два роки, було подолано. Значить, російсько-український діалог має майбутнє.
До негативних подій 2006 року я віднесу газові колізії або «газову війну». Енергетичне співробітництво стало більш жорстким для України, але не більш прозорим і здоровим, як сподівалося. Російський газ ще довго буде важливим чинником політики України. По-друге, країна пройшла через безумовно негативний досвід виборів за пропорційною системою. На рівні Верховної Ради України це призвело до того, що парламент усе більше набуває рис замкненої на власних інтересах партійно-політико-економічної корпорації. На місцевому рівні ситуація взагалі катастрофічна: довір'я до місцевої влади впало до критичної позначки, механізмів відповідальності народних обранців перед виборцями, фактично своїми сусідами, немає ніякої. По-третє, провал року — це не використаний шанс об'єднати країну в єдине ціле працюючим тандемом Президент Ющенко — прем'єр-міністр Янукович. Тандем не працює, а суперничає за владу.
Класичні запитання «хто винен» і «що робити» мають класично просту відповідь: 2006 рік — перший в історії незалежної України, коли в національних невдачах не вiдчувається впливу чиєїсь «руки». Ми не можемо самозаспокоюватися тим, що винен Кучма або Путін, або Буш. Цей рік зроблений нами і тільки нами. Тому і відповідальність за всі перемоги і поразки лежить усередині України. Відповідь на запитання «що робити?» очевидна: працювати на совість і на національні інтереси.
2. Для мене цей рік цінний тим, що нарешті реалізувалася ідея «Український форум» — загальнонаціональний експертний і дискусійний майданчик для відкритого, глибокого і професійного обговорення найгостріших проблем порядку денного. Ця ідея одночасно прийшла в голову декільком людям. Ми нарешті зустрілися і разом зробили те, про що кожний думав окремо. Акції Українського форуму виявилися досить резонансними, і ми з оптимізмом дивимося в новий, 2007 рік.
У 2006-му мені вдалося отримати ще 10 патентів у сфері нових матеріалів і біотехнології. Команда вчених, технологів, виробничників, до якої я маю честь належати, — це гордість. Моя особисто, і, впевнений, України загалом.
Ще один потішний особистий рекорд року: посилена увага колег з Академії мистецтв до мого живопису. Щось, очевидно, трапилося з моїм відчуттям кольору і форми — я почав писати абсолютно по-новому.
3. Спорт, любов, гармонія.
Потрібно вчитися жити без патерналізму держави
Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук:
1. По-моєму, Талейран свого часу зазначив, що обережність, тобто мистецтво показувати лише частину свого життя, своїх думок і почуттів, — якнайважливіше з усіх рис людини з розумом. Тому в мене все буде коротко. Всі три, як ви висловилися, події «зі знаком мінус» 2006 року для мене звелися до однієї глобальної: повернення наелектризованої атмосфери в суспільство. Почалося протистояння політичних імітаторів та імпотентів (які бездарно провалили, окрім усього іншого, ідею створення Інституту національної пам'яті), з одного боку, і реваншистів, які вирішили, що вони спроможні «творчо» поєднати найдикіший капіталізм зі «світлими ідеалами» позавчорашнього дня, і які влаштовують нам періодично політико-ідеологічне deja vu. Що робити? Потрібно продовжувати вчитися жити без патерналізму держави, пам'ятати паролі свободи, потрібно відстоювати незалежні ЗМІ, потрібно не боятися говорити королям, що з одежинкою (незважаючи на відомі бренди) у них не вийшло й узагалі сповідати принцип «Політика дуже серйозна річ, щоб довіряти її лише політикам». Словом, потрібно будувати, пишномовно висловлюючись, громадянське суспільство. Тут і вклад вашої газети тяжко переоцінити.
2. Минулого року інститутське начальство додало мені турбот, призначивши завідувати відділом етнополітології. Це додаткова відповідальність, час, контакти з людьми, з якими не завжди хочеться спілкуватися. Але нічого. Така ситуація ще більше дисциплінує. Я радий, що минулого року в мене вийшла книга «Доля як історія», в якій я сповідав просту загалом думку: на великі і просто події треба дивитися через долі конкретних людей. І хоча видавництво не виконало деякі зобов'язання щодо книги, я радий, що вона з'явилася. Радий також появі хороших книг своїх колег по цеху (я, на відміну від багатьох, людина незаздрісна, і дійсно радію успіхам інших, а не сповідаю канони академічного серпентарію). Оптимізм минулого року пов'язано і з виходом книг молодих українських письменників, за творчістю яких стежу та знаходжу багато цікавого (Любко Дереш, Таня Малярчук, Софія Андрухович), з виходом нової книги Віктора Пелевіна, якого я читаю й шаную. Я вдячний кінорежисерові Олесю Саніну за його фільм «День сьомий», а також із задоволенням згадую багато що побачене в кіно минулого року. Своєрідним «кіно» стали й поїздки до інших країн, які у мене почалися буквально за декілька днів після 1 січня 2006 р., а також поїздки Україною, яких також було чимало. Мандрівки це завжди драйв, стимул, відчуття перспективи. А все це знадобиться майбутнього року, оскільки я затіваю нові проекти, незважаючи на заздрісних дурнів і інтриганів.
3. Для мене це не три речі, а, власне, одна (або три в одній). Сформулюю за допомогою одного письменника, якого зараз мало читають, а він колись вклав у вуста свого героя чудові слова: «Потрібно жити і потрібно виконувати свої обов'язки». Такий простий стимул. Його, щоправда, не завжди легко дотримуватися, але — повірте мені! — він ефективний. Перевірив на собі і всім розсудливим у наступному році раджу.
«Ми все-таки станемо кращими, терпимішими й мудрішими»
Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук, проректор з наукової роботи Національного університету «Острозька академія»:
1. «Плюсові» події:
— Певно, чи не єдиним успіхом України (українців) за минулий рік стало міжнародне визнання Юрія Андруховича, який протягом року отримав дві престижні літературні премії в Німеччині та Польщі.
— Вибори до Верховної Ради. При всіх мінусах цієї події, вона стала важливим кроком у політичній структуралізації українського суспільства.
— Реальне наближення України до вступу в СОТ. Хоча зробити це треба було набагато раніше.
«Мінусові» події:
— Багатомісячна «коаліціада».
— Універсал національної єдності, який став мертвонародженим дитям.
— «Холодна війна» між Президентом та прем'єром за владу, повноваження.
Хто винен? За великим рахунком — особливості української ментальності. Точніше — наша безалаберність, завищені самооцінки, самозакоханість, брак дисципліни, невміння знаходити порозуміння зі своїми опонентами.
Що робити? Вчитись, вчитись і ще раз вчитись. Передусім — у тих народів, які досягли успіху у різних життєвих сферах. І не лише у європейців — у азіатів (вони ж різні) теж є чого повчитися.
2. Не розчарувався, слава Богу, в «Дні». Як-не-як, старий друг краще нових двох. Але радий, що знайшов нового друга — журнал «Київська Русь». Читаю його від початку до кінця — не лише «заборонену зону». Загалом же цей рік був для мене вдалим у плані літературних відкриттів: у цьому році мав змогу неформально («без краваток») спілкуватися з Дмитром Стусом, Юрієм Андруховичем, Сергієм Жаданом. А ще майже два літні місяці провів з Олександром Іранцем. Здається, почав краще розуміти їх та їхнi творіння.
3. По-перше, віра в свою націю, в те, що вона навіть у найжахливіших умовах зможе вижити. По-друге, надія на те, що ми все-таки станемо кращими, терпимішими й мудрішими. (Розуму на дурниці та інтриги у нас і так вистачає). По-третє, любов. А як же без неї? Вона ж «рухає Сонце і світила»! Це не я сказав. Данте!
Почекати кінця весни
Олена ОЛІЄВА, підприємець, Одеса:
1. «-» «Помаранчеві» виявилися не здатні керувати державою.
«-» Своєчасно не вирішено питання і, більше того, погіршено і затягнуто, а так само втрачено наші надії на вступ України до СОТ, ЄС, НАТО.
«-» Невиправдано високе підвищення тарифів на комунальні послуги та інше.
«-»Міський голова Києва шкодить іміджеві столиці України та держави.
«+» Народився внук у мого близького друга !!!
«+» Усі позитивні дії, які сталися, незначні за своїм змістом.
Винна влада і особливо Президент.
Що робити: почекати кінця весни, побачити й пересвідчитися, чи спроможна нова влада продемонструвати можливість виправити існуючі проблеми і, якщо нездатна, необхідно її розігнати!
2. Знайомство і дружба з дуже цікавими людьми — Ларисою Івшиною та Євгеном Марчуком.
3. — Успішні результати роботи,
— Відсутність негативного впливу влади на діяльність.
— Здоров'я, Кохання і розуміння близьких.
4. Розчарування народу в помаранчевій революції.
Ігор СЛІСАРЕНКО, ведучий програм «Час новин», «Час за Грінвичем», «5 канал»:
1. Події зі знаком плюс:
1) політична реформа, внаслідок якої Президент позбавлений можливості узурпувати владу а-ля Кучма.
2) зміцнення альтернативного неоліберальної моделі шляху соціально- економічного розвитку: переобрання президентом Уго Чавеса в Венесуелі, обрання президентом Болівії Моралеса, Ортеги — в Нікарагуа...
3) подальша руйнація однополюсного світу: відродження Руху країн неприєднання, структуризація інших подібних організацій («Група-79», «Конференція молодих або відновлених демократій»).
Події зі знаком мінус:
1) повне політичне і моральне банкрутство Президента Ющенка, відкочування до стану 2004 року, коли «верхи не можуть, а низи не хочуть, але ще ладні почекати»;
2) парламентсько-президентська форма правління спотворена внаслідок виборів за партійними списками — партії у нас хронічно рахітичні, вожді недолугі і корисливі. Звідси маємо не демократію, а електократію — купку людей, що легко змінюють власні переконання й політичну афіліацію та спокушають виборців обіцянками заради потрапляння в парламент. Відмова кількох обраних мерів обласних міст від посади на користь депутатського місця в Верховній Раді — яскрава ілюстрація саме електократії;
3) шизофренократія як тип влади у Києві. За столицю дуже прикро.
Що робити? Лаяти владу, гуртуватися за інтересами і переконаннями, влаштовувати акції демократичного опору, не купитися знову...
2. Нарешті визріла монографія «Політична комунікація у глобальному вимірі» — зібраний величезний матеріал уже осмислений і систематизований. Сподіваюся, зацікавлені її зустрінуть з інтересом. А для душі пишу щось у забутому жанрі «радянського виробничого роману». На тлі історичних подій кінця 1940 х — початку1950 х, пов'язаних ізСталіним та його оточенням, Труменом, Мао, Тіто (початок холодної війни, «ленінградська справа», війна в Кореї і за Суецький канал, «бебі- бум» і «полювання на відьом» у США тощо), живуть своїм життям маленькі радянські громадяни — обліковець Ющенко, якому шкода людей за неоплачені трудодні і соромно надсилати липові звіти в район, комсорг Тимошенко, яка викриває партійних «переродженців» і таємно шиє собі сукню за побаченим фото Грети Гарбо в американському журналі «Лайф», начальник автоколони Янукович, який бореться за виконання виробничого плану усіма дозволеними і трохи не дозволеними засобами, неповнолітній хуліган Червоненко, що краде мотоцикл у Ющенка, лаборант Пінчук, який ненавидить радянську владу, але ретельно готується зробити в ній кар'єру та інші. Кульмінації та розв'язки ще не придумав...
Захоплююся прекрасною глибокою політичною публіцистикою, яка дедалі гуртується на альтернативних (як їх грубо визначають, «антиглобалістських») інтернет-сайтах — американські, британські, південноамериканські, ізраїльські, арабські автори, розумні і сміливі. Вони, в свою чергу, додають сміливості ораторам на традиційних трибунах — в університетах і поки що поодиноких виступах у ЗМІ. Реакція (в прямому і переносному розумінні) у відповідь теж не бариться — прикладом тому масштабна кампанія дифамації і цькування, розгорнута в США проти екс-президента і Нобелівського лауреата Джиммі Картера за його книгу «Палестина: мир, а не апартеїд».
Для розуміння українського становища вельми корисною видалося перечитування «Чорної ради» Пантелеймона Куліша. Роман Бориса Савенкова «Кінь блідий» — прекрасна російська мова і ключ для розуміння причин сучасного сплеску тероризму у світі.
3. Сім'я. Віра... І чорний гумор.
Богдан СТУПКА, художній керівник Театру ім. І. Франка:
1. На це запитання я відповім словами Віталія Коротича: «Жлоб — істота небезпечна саме своїм агресивним незнанням, постійною впевненістю в правоті. Коли в суспільстві виникає ситуація, яка дозволяє жлобам не соромитися своєї дикості, суспільство стає небезпечним».
2. Фільм Кіри Муратової «Два в одному».
б). Найвища незалежна премія Росії «Тріумф» — за видатні заслуги в галузі літератури та мистецтва.
в). Орден Ярослава Мудрого V ступеня. г). Книжка Ростислава Коломійця «Пристрасті за Богдана».
д). Уперше в житті я набрав акторський експериментальний курс при Театрі ім. І. Франка (Національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого).
3. а ). Боже! Невже мені 65 років?
б). Не втілив деякі п'єси на сцені Театру ім. І. Франка, які задумав.
в). Не вдалося запросити для постановки до Театру ім. І. Франка Еймутаса Някрошюса та Петра Фоменка.
Cергій АРХИПЧУК, режисер:
1. Очевидними є результати маніпулятивних технологій, соціально-політичного лінивства в країні, наступу на українську мову, культуру і пам'ять, примітивне нехтування українським телебаченням потреб культурної людини і зубожіла орієнтація на російський та американський телепродукт. На жаль, такі підсумки року, що минає.
a). По-перше, мистецька акція «Слухай вічність», започаткована дирекцією Національного симфонічного оркестру України для популяризації світової та української музичної спадщини. По-друге, акція на вшанування трагічної загибелі Симона Петлюри «Ця золотом цвяхована блакить». По- третє, концерт «Сміються, плачуть солов'ї...» зірок опери, які працюють за межами України.
б). Ініціативи деяких місцевих рад щодо привілегійованого статусу російської мови. А також знищення українських пам'яток на Харківщині. І, врешті-решт, повернення на посадові місця чиновників, що урядували до 2004 року.
2. Олеся, менша донька, зацікавилася режисурою. В Уляни, старшої доньки, з'явилися легкість, гумор та дотепні манери.
Ретроспектива фільмів Л. Вісконті на кінофестивалі «Молодість», Львівський форум видавців, мистецька акція «Слухай вічність».
Мої мандрівки містечками, селами, хуторами Кіровоградщини, Чернігівщини, Донеччини, Закарпаття, Прикарпаття, Рівненщини і Полтавщини.
3. Це моя співпраця з відомими співаками, музикантами, поетами, художниками, продюсерами, скульпторами, діячами культури, зокрема, Вікторією Лук'янець, Андрієм Шкурганом, Кирилом Карабицем, Енвером та Лініє Ізмайловими, Анатолієм Гайдамакою, Василем Василенком, Миколою Кульчицьким, Олександром Горностаєм, Андрієм Приходьком, Олесем Донієм, Сергієм Жаданом, Іваном Малковичем, Василем Герасим'юком...
4. Я сказав би, що гіркота від очевидної несправедливості.
Борис КЛИМЕНКО, кореспондент «Радіо Франс Інтернасьональ», російська служба:
1. Головним підсумком року є те, що українська політична нація нарешті одержала могутнього демократичного стусана. Обидві її половини, персоніфікувавши свої очікування у двох Вікторах — Ющенку та Януковичу, — переживають випробування розчаруванням. Ще гірше почувають себе ті, хто був зраджений Морозом і Симоненком. Штучні протистояння попередніх виборів, типу — між Кучмою і Симоненком, оскільки тоді ніхто не мав ніяких ілюзій, не давали можливості здійснитися тому катарсичному очищенню, яке відбувається з людиною внаслідок втрати ілюзій. Тепер же, і про це свідчать результати соціологічних опитувань, розчарування стає дуже глибоким (щоправда, це зовсім не гарантує, що втрата ілюзій осмислюється на такому ж рівні), отже, у наступні вибори народ, сподіваюся, увійде із набагато тверезішим поглядом на тих, хто претендуватиме на роль державних керманичів.
Винувата, як і в усі попередні роки, «п'ята колона», яка, не буваючи ніде в Російській Федерації, крім Москви чи Санкт- Петербурга, не знаючи і не люблячи її багатонаціональний народ, пнеться у захисники дружби із цим народом. Ще гірше ця «п'ята колона» знає стан свідомості тих громадян України, які вважають себе етнічними росіянами. Але найбільшим злочином цієї «п'ятої колони» є те, що вона зраджує тих, кого встигає обдурити. Одні кримські бабусі та дідусі (які, мабуть, як колишні військовослужбовці одержують пенсію з Росії), прогнавши натовський корабель, не дали заробити на туристах не тільки іншими кримським бабусям і дідусям, а й молоді, яка хотіла б розвивати туристичний бізнес в Криму. Держава має жорсткіше ставитися до повзучої мєшковщини. Єдність народу, країни і держави має стати запорукою процвітання України, а не позірні багатовекторні «дружби».
Події:
— зі знаком плюс: демократичні парламентські вибори; прийняття парламентом закону про визнання Голодомору геноцидом українського народу; вихід української збірної у чвертьфінал чемпіонату світу з футболу;
— зі знаком мінус: зрада О.Морозом «помаранчевої» коаліції; створення так званої антикризової коаліції; діяльність «п'ятої колони», очолюваної Симоненком.
2. Прочитав «Картезіанські роздуми» Мераба Мамардашвілі. Це спонукає перечитати початок і дочитати до кінця «У пошуках утраченого часу» Марселя Пруста. Благо, що цей геніальний твір тепер завдяки перекладу Анатоля Перепаді й підтримці Посольства Франції в Україні можна читати українською.
3. Віра у свій волелюбний народ, любов до Батьківщини, гени свободи.
4. Рік втрачених народом ілюзій: як щодо політиків, так і щодо самого себе. Як важко народу впізнавати самого себе не в тих, хто пнеться в еліту, а в тих, хто поряд з тобою голосував за те ж саме, що й ти, і так же, як і ти, «лопухнувся». Міцніше будемо.
Микола ВАСЬКІВ, доцент Кам'янець-Подільського державного університету:
1. У плані загальнодержавному 2006 рік мені видається роком розчарувань і надій, які не справдилися. Найбільше розчарування — постійні чвари між «помаранчевими», які не припинилися й досі, навіть під загрозою повної їхньої поразки. Політичні, економічні й соціальні наслідки цього року ми відчуємо повною мірою, очевидно, вже в році наступному. Це дасться взнаки в зарплатах, комунальних витратах, зростанні прірви між дуже «крутими», які отримають бюджетні «інвестиції», й рештою населення (на жаль, це стосується не тільки найбідніших, але й так званого середнього класу і малого бізнесу). Чітким дотриманням законності не страждав і 2005 рік, 2006-й підтвердив, що правоохоронні структури і закон у нас мають вибірковий характер. Страшно думати, чого ж чекати в наступному році? Твердження, що «в Європі нас ніхто не чекає», на кінець року видається справедливими. Частково. Бо так ми в Європу хотіли. Тому антинатовські й антиєвропейські випади «кризовиків» є словоблуддям, замість якого бажано б робити кроки до європейського рівня соціальних стандартів, дотримання прав людини тощо. Натомість цей рік дав тривожні сигнали про ймовірне згортання свобод, насамперед — свободи слова.
Хотілося б знайти когось одного чи декількох винуватців у тому, що відбувається, але винуваті, за великим рахунком, ми всі. Винуваті в тому, що були демократами на час, помайданили, а потім традиційно передоручили все «доброму цареві» (чи багатьом «добрим батюшкам»), що суті справи не міняє. І забули, що будь-яка влада розбещує, а влада безконтрольна (з нашого, народного, боку) безконтрольно ж і розбещується. Найбільше ж розчарування року в тому, що зараз не видно жодної політичної сили, яка могла б стати променем світла на майбутнє, не була б заплямована фінансовою залежністю від олігархів, дріб'язковими чварами за посади, перерозподіл майна, посадовими зловживаннями. Вплинути якось, щоб змінити ситуацію на краще, ми, пересічні українці, на жаль, майже не можемо, що тільки посилює всезагальне розчарування.
Життя, однак, на цьому не припиняється. Є ж безліч справ на рівні «маленькому»: професійні, громадські, сімейні, особисті... Загалом, роботи і завдань чимало. І хай це звучить дуже патетично, але треба кожному на своєму місці «перти плуга» й «плекати наш сад».
До найважливіших подій минулого року (позитивних) хочеться зарахувати дуже вдале проведення в нашому університеті конференції, присвяченої творчості Володимира Свідзінського, відкриття пам'ятника цьому поетові, що дало підстави констатувати нарешті остаточне повернення в «широкий обіг» вітчизняної культури цієї унікальної постаті. А далі — певна розгубленість, бо важко згадати ще якісь визначні позитивні події року. Можливо, це цілий ряд подій, які зміцнили статус України у світі (підписання угоди зі США щодо вступу в СОТ, візові угоди з ЄС, прийняття пакета сотівських законів тощо). Незабутніми подіями року також стали знайомства з дуже цікавими людьми, які завжди вміли стояти над суєтністю «текущего момента»: Михайлиною Коцюбинською та членами Української гельсінської групи — учасниками конференції до 30-річчя УГГ.
Із негативного характеру подіями за цей рік значно легше: тільки встигай вибирати. На першому місці — безрезультатна коаліціада «помаранчевих», яка породила цілу моду на безкінечні процеси на зразок з'їзду «Нашої України» (виявляється, не тільки у революції нема закінчення). Друга неприємна подія року є продовженням першої. Мається на увазі «зміна пріоритетів» (багато хто схильний цю завуальовану форму називати зрадою) з боку Соціалістичної партії, яка за принципом «влада змінюється» швидко вивернула шапку потрібним кольором. Третій неприємний удар року — суттєве підвищення комунальних платежів. Не десь там у столиці, а безпосередньо в Кам'янці-Подільському, не з 1 грудня, як у Києві, а ще з 1 липня. Дивно, що при однаковій ціні на газ, електроенергію, запчастини, при вищій столичній зарплаті деякі наші провінційні тарифи чомусь перевищують київські. Дуже добре, що інтереси киян відстоює опозиція. Приємно також слухати твердження Юлії Володимирівни, що в жодному регіоні БЮТ не голосував за підвищення комунальних платежів. Прикро тільки, що їй не повідомили про ситуацію в Кам'янці, де й мер, і більшість — від блоку її імені.
2. У ході підготовки конференції й відкриття пам'ятника В.Свідзінському зустрів цілу когорту однодумців і помічників, які часто не мали уявлення про цього поета, але постійно йшли назустріч, виявляли несподівану турботу за справу, яка їх безпосередньо ніби й не стосується. Відкрив для себе творчість Івана Чендея, далекого родича дружини. Прикро, але сталося це цілком у дусі українських традицій — після смерті митця. Через знайомство з кам'янецькими художниками й краєзнавцями раптово поринув у дуже цікавий світ живопису, архітектури. Чергові поїздки переконали в тому, що дійсно Україна унікальна, що «удивительное рядом» і, головне, воно «не запрещено», а ми на нього чомусь мало звертаємо уваги. Зрештою, якось несподівано й раптово перетворився в експерта «Дня», що теж стало важливою особистою подією, адже завжди цікаво друкуватися в розумній газеті.
3. Велика кількість друзів, товаришів, однодумців, які переконані в тому, що нічого не було намарне і що жити й працювати — варто. А ще позитивні тектонічні зрушення у свідомості українців (особливо це стосується молоді, чого раніше не спостерігалося), які дають підстави твердити, що громадська думка в Україні перебуває на стадії активного становлення. І, безперечно, література — цілий окремий світ, безмежний і прекрасний, в який би хотів поринути з головою, але...
Мене радує молода генерація кримських татар
Володимир ПРИТУЛА, голова Комітету з моніторингу свободи преси в Криму:
1. Мені здається, що головна подія року — це прогрес України по шляху інтеграції у світову систему демократії. Отже перша головна подія зі знаком плюс — це парламентські вибори в Україні, які вперше в її незалежній історії пройшли на більш-менш демократичних засадах, коли з боку центральних органів влади тиску на виборців не було зовсім, а вплив місцевих органів на вибір громадян був зведений до мінімуму. Друга позитивна подія — це повернення до влади виключно демократичним шляхом Партії регіонів, оскільки перебування її в опозиції загрожувало багатьма важкими конфліктами. Третя позитивна тенденція року полягає в тому, що маючи в післявиборний період значний потенціал для конфлікту, Крим, його органи влади та громадські організації зуміли уникнути значного загострення обстановки та звести потенційну конфліктогенність ситуації до мінімуму. І це має тим більше значення, що і в самому Криму, і в Україні, а тим більше за межами України є велика кількість людей та структур, які зацікавлені в загостренні ситуації в Криму та навіть в розпалюваннi конфлікту. Кримській Верховній Раді, Раді Міністрів, громадським організаціям вдалося не піти цим шляхом.
Серед подій зі знаком мінус я б, по-перше, відзначив той спосіб, у який була створена «антикризова» коаліція більшості в Верховній Раді України. Це зрада Мороза, приниження помаранчевих ідей, розчарування тих, хто вірив у демократичну коаліцію. На другому місці — ситуація довкола Феодосії стосовно спільних навчань з американцями, яку допустили органи української влади, що, власне, випустили ситуацію з-під контролю, адже саме в той же час аналогічні навчання проводилися і в Росії, й не було ніяких протестів. Це значно знизило міжнародний авторитет України. Це мало великі негативні наслідки — ріст ксенофобських настроїв в Криму і в Україні, провал курортного сезону тощо. Третя негативна тенденція — це практика політреформи, яка вже показала, що зміни до Конституції призвели лише до конфронтації між гілками влади, до непорозумінь, до дисбалансу влади, до втрати управління в державі.
2. Я щасливий, що минулого року мені вдалося посадити кілька фруктових дерев, яблунь, які, як запевняють мене мої родичі-садівники, наступного року вже дадуть перший урожай. По-друге, я радію, що, незважаючи на страшний мороз минулої зими, мій виноград вижив і дав порівняно непоганий врожай. По- третє, мене радують зміни на книжковому ринку України. Якщо колись, приїжджаючи до Києва, я не міг знайти якісної української книжки, то тепер в книгарнях «Сяйво», «Знання» та інших з'явилась значна кількість якісних українських книжок, і кожного разу, повертаючись зі столиці, я везу добрий оберемок книг. Якщо колись мені не було чого почитати для душі, то тепер мої полиці вставлені новими книгами і єдина проблема — знайти час, щоб насолоджуватись та читати їх. Трохи замучує, звичайно, ціна, українські книжки дуже дорогі, й інколи навіть недоступні, і для людей це створює велику проблему в нинішній ринковій ситуації, однак я думаю, що українці вже почали багатіти, і далі будуть мати більші можливості.
3. По-перше, це моя рідня, яка працює не покладаючи рук не втрачаючи оптимізму та надії в майбутнє України, як і багато інших українців. Я думаю, що саме це врятує Україну.
По-друге, це насолода спостерігати, як активною працею кримські татари відроджують все, що мали до депортації — культуру, мечеті, національну економіку. Мене радує молода генерація кримських татар: енергійна, реалістична, прагматична, вміє працювати та всього досягати своїми силами. По-третє, я загалом досить скептично ставлюсь до політиків, однак мене радує, коли я бачу, як такі різні фігури, як Віктор Ющенко і Віктор Янукович шукають порозуміння заради України та раніше зовсім не маючи цього досвіду, тепер навчаються все краще керувати країною, опановують майстерність та глибини демократії. Я думаю, що якщо і надалі Віктор Янукович буде прислухатися до своїх американських радників та виконувати їхнi рекомендації, то все в нашій країні піде досить непоганим шляхом.
Неготовність суспільства для критичного мислення
Олесь ДОНІЙ, політолог:
1. Це був ще один рік української державності, а значить, ще менше шансів у недругів України цю державність зруйнувати. Час працює на Україну.
Який був негатив? Це вибори до Верховної Ради України та органів місцевого саморядування. Теза, про те, що ці вибори стали супердемократичними — не відповідає реальності. Фальсифікації були масовими, до того ж стало зрозуміло, що до фальсифікацій вдавалися політичні сили незалежно від кольору: біло- блакитного чи помаранчевого. А найгірше, що партії в момент свого піднесення внаслідок пропорційних виборів не усвідомили своєї відповідальності перед суспільством. Внутрішньопартійні бюрократії зайнялися збагачуванням шляхом продажу місць у списках. Таким чином, була спотворена воля виборців, які голосували за партійні бренди. Прикро, але мені особисто довелося голосувати на цих виборах у графі «Проти всіх».
Друга негативна подія. Неспроможність «Нашої України», БЮТ та СПУ утворити «помаранчеву коаліцію» у Верховній Раді. Колись, у 2000 році, я першим написав статтю про «політичний тріумвірат» як запоруку перемоги політичної опозиції, та вивів формулу, де Ющенко мав бути Президентом, Тимошенко — прем'єром, а Мороз — головою Верховної Ради. Ці три політики за шість років так і не змогли домовитися про цю формулу.
І ще один аспект. Неготовність суспільства для критичного мислення. Вкотре політична еліта надурила українське суспільство, а суспільство так і не спромоглося народити контреліту, яка базувалася б на інших моральних цінностях.
Хто винен? Занадто легко все скидати на політиків, еліту і. т.п. Україна втратила свій шанс просуватися до Європи не у 2004—2006 роках, а набагато раніше. У 1990 році старші націонал-демократи не зрозуміли студентське гасло багатопартійних перевиборів, і можливість відсунути радянську номенклатуру була втрачена. Це був головний втрачений шанс для України. Після того радянська номенклатура дала народження новому класу бізнес-нуворішiв, які на сьогодні і відображають реальне політичне обличчя України. Але реальні винуватці цього дійства — всі ми разом, тобто український народ, якому не вистачає сил, розуму, натхнення і ресурсів змінити ситуацію.
Що робити? Кожному на своєму місці — працювати. Найгірше — це плакатися і опускати руки.
2. Українське суспільство занадто політизоване. Потрібно менше як на лідерів озиратися на політиків та державних мужів і більше звертати увагу на інші прояви активності, зокрема на мистецтво. В цьому плані мені щастить, що значну частину свого часу я присвячую мистецькому об'єднанню «Остання барикада», яке якраз і займається проведенням різноманітних мистецьких акцій. До найбiльш вдалих своїх акцій в цьому році я відношу «день Незалежності з Махном», яке «Остання барикада» зорганізувала в Гуляйполі Запорізької області. Ми запросили просто грандіозний склад літераторів і музикантів: Подерв'янський, Жадан, Покальчук, Поваляєва, Пантюк, Скиба, Федорак, Лазуткін, Едуард Драч, «Вій», «От вінта», «Мертвий півень», «Перкалаба», «Вася клаб» та решту, які виступали, їздили на тачанках, веселилися і створювали ауру незвичайного відірваного фесту.
Щодо книжок, то порадів за Сергія Жадана, який видав свій «Капіталіще». Хоча я всі його речі вже перед тим і читав, але приємно, що така вагома «цеглина» привернула додаткову увагу до цього видатного письменника.
Щодо подій року, то вважаю, що «літературні четверги», які самовіддано роблять Микола Кравченко та Елеонора Сімонова з «Нори друк», пожвавлюють життя Києва (та дещо посилюють мою ностальгію по схожих вечорах в клубі «Остання барикада»).
Щодо фільмів, то український кінематограф не вразив. Як політизовані фільми типу «Помаранчевого неба», так і екологічна «Аврора» Оксани Байрак необхідні суто заради просвітницької місії, але з художньої точки зору відверто слабкуваті. Позитивне враження залишив повнометражний данський мультиплікаційний фільм жахів «Таркель і халепа» з прикольним українським перекладом.
3. Поки є здатність продукувати ідеї, значить, «далі буде». На початок року «Мистецьке об'єднання «Остання барикада» планує: Меланку на Франківщині, презентацію українського сучасного мистецтва в Москві, «Забойні читання» в Донецьку, «літературний автопробіг» по Лівобережжю. А ще слід не забути випустити диск і фотоальбом по попередньому «Дню Незалежності з Махном» і почати підготовку до наступного. Вистачило б лише часу для всіх планів.
