Росія постійно зловживає своїм енергетичним впливом; у цьому немає нічого доброго ні для її громадян, ні для сусідніх країн, ні для всього світу.
Вже більше десяти років Royal Dutch Shell разом зі своїми японськими партнерами Mitsui та Mitsubishi намагаються налагодити видобуток нафти й газу в морях біля острова Сахалін на російському Далекому Сході. У ході здійснення проекту вони зіткнулися з протестами екологів; його вартість зросла вдвічі, досягши 20 мільярдів доларів, а термін завершення довелося перенести. Але сьогодні все вже майже готове до початку видобутку. Здавалося б зараз, коли ціни на нафту й газ високі, а прибуток вже не за горами, три корпорації ні за що б не погодилися поступитися частиною активів проекту. Проте, саме так вони вчинили на минулому тижні, запропонувавши продати більшу частину акцій фірми, що виконує проект, російському державному газовому гіганту «Газпрому».
Кремлівські власники «Газпрому» не роблять таємниці зі свого прагнення зробити так, щоб великі енергетичні проекти, так би мовити, не йшли на сторону. Російські чиновники долають учасників консорціуму погрозами жорстких санкцій за незначні екологічні порушення. Судячи з усього, акціонери, пам’ятаючи про долю «ЮКОСа» — великої російської нафтової компанії, яку довели до банкрутства занадто завзяті податкові інспектори, зрозуміли: «Газпром», як казав дон Корлеоне, робить їм пропозицію, від якої вони не зможуть відмовитися.
ЗАЛЯКУВАННЯ СУСІДІВ
У енергетичній сфері путінська Росія часто «грає не за правилами», незважаючи на всі заяви Москви про те, який вона надійний партнер. Крім розгрому «ЮКОСа» вона шантажує сусідні країни погрозами перекрити поставки нафти й газу. У цьому році, коли Литва насмілилася продати свій нафтопереробний завод не російській, а польській фірмі, на трубопроводі, по якому це підприємство забезпечується російською сировиною, з’явилися загадкові «технічні неполадки». Минулої зими «Газпром» через цінову суперечку з Україною перервав газові поставки в цю країну, судячи з усього, маючи намір залякати її новий прозахідний уряд. Цей епізод налякав усю Європу: 25% споживаного газу вона отримує від «Газпрому». А тепер у залежність від нього потрапляє й Японія, куди буде постачатися більша частина «блакитного палива», що видобувається на Сахаліні.
Звичайно, не тільки російський уряд намагається збільшити надходження в скарбницю в умовах зростання цін на нафту й газ: британська влада, наприклад, нещодавно підвищила податок на видобуток енергоносіїв у Північному морі. Крім того, Росія має багато стимулів для зміни правил гри: у 90-ті рр., не маючи грошей для розробки родовищ своїми силами й намагаючись будь-якими способами залучити іноземні інвестиції, вона надавала надзвичайно вигідні умови учасникам енергетичних проектів на зразок сахалінського. Однак її груба тактика може виявитися контрпродуктивною. Наступного разу, коли ціни на енергоносії впадуть і скарбниця спорожніє, їй, можливо, доведеться йти на ще більші поступки, щоб повернути в країну іноземні нафтові компанії. Крім того, Росія ризикує відстрашити всіх зарубіжних інвесторів, та й потенційних покупців її нафти й газу.
Більш того, Росія як і раніше потребує технологій і знань іноземних компаній. «Газпром» і його «колега» з нафтової галузі — державна компанія «Роснефть», не в змозі збільшити видобуток в інший спосіб, окрім скупки задешево активів інших фірм. Тому прагнення російської держави розробляти нафтогазові ресурси країни самостійно не обіцяє нічого доброго не тільки акціонерам Shell, Mitsubishi та Mitsui. Постраждають і прості росіяни — адже в іншому випадку експортні надходження в скарбницю, а значить і їхні прибутки, були б вищими.
Чим пояснюється настільки контрпродуктивна політика? Передусім тим, що пан Путін розглядає енергоресурси країни як знаряддя відновлення минулої величі СРСР. Росії вже не потрібно оббивати пороги західних столиць із простягнутою рукою, як це було в єльцинські роки. Тепер вона знову може диктувати свої умови, і не в останню чергу сусіднім пострадянським державам, з «втратою» яких багато хто в Москві так і не змирився. Якщо якась із цих країн починає зближуватися з Заходом, а тим більше висловлює бажання приєднатися до таких міжнародних «клубів» як НАТО або ЄС, Росія реагує на це з надзвичайним роздратуванням, як, наприклад, у цьому році, коли вона ввела торгове ембарго проти Грузії й Молдови.
ІЗ РОСІЇ З ПОЛОНІЄМ
Використання паном Путіним енергоносіїв як політичної зброї є лише одним з проявів наполегливості Москви, яка сьогодні вже, схоже, граничить з гангстеризмом. Найбільш наглядним прикладом в цьому відношенні стало нещодавнє вбивство в Лондоні колишнього російського агента Олександра Літвиненка. Неясно, чи дійсно наказ про це виходив з Кремля, але вже сам факт, що таке вважається можливим, є вельми красномовним свідченням про внутрішньополітичну ситуацію в Росії. В умовах, коли парламент було позбавлено більшості реальних повноважень, телебачення поставлене під контроль держави, вільній пресі затикають рот, а в регіонів, що мали раніше чималу свободу дій, зв’язані руки й ноги, президент і його адміністрація набули неймовірного впливу. Саме Кремль все частіше вирішує питання про те, хто має керувати російськими компаніями й фінансовими структурами. Чергові президентські вибори мають відбутися в 2008 р., але переможе на них, швидше за все, наступник, підібраний паном Путіним.
Цей авторитарний стиль управління, як і «брязкання» енергетичною зброєю, частково зумовлений слабкістю, а не силою. Російська армія охоплена хаосом, населення країни зменшується, а її економіка потрапила в небезпечну залежність від сировинних галузей. Саме тому пан Путін так старається зосередити в своїх руках всю владу; з тієї ж причини він вважає таким важливим зберегти за Росією місце в світовій «президії» — не тільки в Раді Безпеки ООН, але й в складі «великої вісімки» багатих країн.
Якщо Росія й далі буде рухатися в цьому напрямі — й особливо якщо пан Путін змінить конституцію, щоб залишитися при владі на третій термін — вона не заслуговує на членство у «вісімці». Слід також відмітити, що самі росіяни, їхні сусіди, яких Москва третирує, й акціонери сахалінського проекту не єдині, хто може постраждати від подібних зловживань у керівництві російською економікою й політичним процесом. Наполегливе прагнення російської держави самостійно займатися розробкою нафтогазових ресурсів здатне викликати вельми негативні наслідки для переважної більшості споживачів палива й електроенергії в усьому світі.
На початку нинішнього десятиріччя зростання поставок нафти й газу на світовий ринок забезпечувалося в основному за рахунок збільшення видобутку в країнах колишнього СРСР. Однак після початку кампанії пана Путіна за контроль над російськими енергоресурсами зростання видобутку сповільнилося, причому саме в той момент, коли попит на енергоносії в Китаї різко збільшився. Результатом стало нинішнє підвищення цін на нафту й газ. Враховуючи, що на Заході родовища енергоносіїв виснажуються, а учасники Організації країн-експортерів нафти не бажають нарощувати видобуток, Росія є єдиною державою, яка може забезпечити зростання пропозиції на світовому нафтовому ринку; якщо, звичайно, пан Путін відмовиться від нинішніх грубих методів.
