Фестиваль нового грузинського кіно, який нині завершується в кінотеатрі «Жовтень», проводиться у нас уже другий рік. Нинішня програма ще більш широка: українському глядачеві хочуть показати все краще і з сучасного, і з минулого.
Минуле репрезентоване просто прекрасно: знаменитою трилогією Тенгіза Абуладзе, фільмами-притчами «Древо бажання», «Благання» і «Покаяння». А в основній програмі фестивалю солідна добірка короткометражок, у яких грузини були завжди сильними, доповнюється помітними повними метрами. Серед останніх особливо варто відзначити 60-хвилинний «Мій літак» (2006). Його режисер, Георгій Мгеладзе, свого часу приголомшив Київський кінофестиваль «Молодість» своєю короткометражкою «Ні, друже!», за яку був відзначений Гран-прі. У «Літаку» він розповідає про чотирьох молодих друзів, які змушені обирати свою долю під час війни 1990-х. Один із них вирішує стати ченцем, інші два їдуть на передбачену війну, а головним героєм стає Тіто, який відправляється через Амстердам до Антверпена в пошуках дівчини, яку колись кохав, а може, кохає й донині. Фільм знято мінімальними коштами — кажуть, що через труднощі, які виникли, режисер дознімав картину своїм мобільним телефоном. У будь-якому випадку вийшла доволі проста й зворушлива історія, втілена у формі псевдодокументального репортажу.
«Прогулянка до Карабаху» (2005 р., режисер — Леван Тутберідзе), що отримала минулого року Гран-прі фестивалю «Кіношок», також є фільмом-мандрівкою. Знову той же Тбілісі початку дев'яностих, і герої знову молоді й неприкаяні. Відправившись до Айзербайджану за наркотиками, Гіо (Леван Доборджинідзе) і Гогліко (Міша Месхі — він зіграв головну роль у сенсаційному франко-грузинському трилері «Тринадцять») опиняються в Карабаху, в самому серці конфлікту між Вірменією та Азербайджаном. Але «Прогулянка...» — не кримінальна драма, і навіть не історія про людей на війні. Скоріше, це свого роду роман виховання чи дорослішання. Гіо в екстремальній ситуації полону знаходить рівновагу насамперед усередині себе...
У «Тбілісі, Тбілісі» (Леван Закарейшвілі, 2005р.) головного героя — молодого режисера — прохають зробити фільм про красивий й привітний Тбілісі, але в героя вийде зовсім інше кіно. Про колись улюблене місто, де все раптом стало чужим. Про жорстокість вулиць. Про біженців. Про дітей, які втратили батьків і живуть у вагонах. Про професорів, змушених торгувати маргарином на ринку, а в свої дисертації загортати насіння. При всьому драматизмі і депресивності, цей фільм є одним із найцікавіших у програмі фестивалю. Так само, як «Реверс» (Діто Цинцадзе, 2006 р.), дія у якому починається цілком тривіально — у типовому помешканні в Тбілісі, четверо парубків грають у покер — перетворюється на справжню фантасмагорію з вторгненням світу фантазій до звичної реальності.
Що ж до короткометражок, то вони так само різноманітні, наскільки різні таланти режисерів, які їх зняли. Винахідливо зроблено комедію «Два Хевсура» (Заза Колелішвілі, 13 хв., 2006 р.) — стилізована під німе кіно історія про сутичку старого, але непримиренного послідовника стародавніх гірських традицій і молодого безтурботного нігіліста. Перемагає, звичайно, дружба, а головним героєм несподівано виявляється тапер, який озвучував усю цю сміховинну непримиренність. Несподівано інфернальним виявляється фінал «Маленького міста» (Давид Іашвілі, 9 хв., 2006 р.), — сюрреалістичної казки про офісного клерка, якому вдається силою уяви переміститися до міста зі світлини на його стіні. «Комплекс» (Коте Такіашвілі, 24 хв., 2006 р.) розповідає про самогубство, проте це, скоріше, трагікомедія, погляд на проблему суїциду, повний похмурої іронії. «Графіті» (Вано Бурдулі, 24 хв., 2006 р.) знято за мотивами оповідання Хуліо Кортасара. Стрічку зроблено просто й динамічно, в ній — і любовна історія, і пафос боротьби за свободу, і маса найкрасивіших графіті-малюнків на стінах. «Забутий портрет у інтер'єрі» (Вахтанг Кунцев-Габашвілі, 20 хв.) — фільм-монолог про немолоду жінку, яка твердить, що вона — легендарна французька акторка Симона Синьоре. Режисер поволі розкриває цей незвичайний образ, і зрештою починаєш розуміти, що «Симона Синьоре» — не міська божевільна, а справжній митець, головним витвором якої є саме її життя...
Це далеко не повний перелік робіт, показаних на фестивалі. Проте, один висновок напрошується сам собою. За останні півтора десятки років Грузія пережила дві страшні, руйнівні війни й найглибшу, багаторічну економічну кризу. Значна частина її території — під іноземною окупацією, причому держава-окупант ще й запроваджує транспортну блокаду. І при всьому цьому — там не розучилися знімати кіно. Нехай із меншою інтенсивністю, нехай із невеселими сюжетами — але продовжують свою кінематографічну традицію. Задумують фільми, знаходять на них гроші, отримують призи на фестивалях.
В Україні за той же період не було ні війни, ні окупації, ні блокади, ні такого провалу економіки. А ось кіно... Далебі! Питання риторичне.
