19 та 20 грудня у Києві, у Центрі театрального мистецтва ім. Леся Курбаса, пройдуть гастролі Львівського театру ім. Леся Курбаса
На цей раз «курбасівці» привозять одну зі своїх найпопулярніших вистав, яка здобула широкий глядацький резонанс, а також значну кількість позитивних відгуків театральної критики — «Чекаючи на Годо» за С. Беккетом (художній керівник Театру ім. Леся Курбаса — лауреат Шевченківської премії Володимир Кучинський).
Прийоми театру абсурду сьогодні користуються неабияким попитом, і деякі режисери намагаються за допомогою цієї досить оригінальної естетики та її форм донести до глядача свої та авторські філософські сентенції. Саме тому і київськi колективи —«Ательє 16» та театр «Сузір’я» й інші — не байдужі до цих свідомо алогічних, тонких та полісемантичних текстів. Адже в них — усі ті враження і відчуття, особливості світоглядної сфери людини, а зокрема митця, котрий перебуває на межі століть i, користуючись мовою абсурдистів, знаходиться у специфічному, «пограничному стані». Звідси — проблеми людського буття (трансформація ідей екзистенціалістів), розуміння моралі, пошук загальнолюдських, духовних цінностей і, звичайно, щастя та свободи, які і досягаються засобом уявлення себе між... життям і смертю. Й порушення основних постулатів спілкування фактично символізує неможливість стосунків між людьми, самотність, дистанційованість кожної окремої особистості від загального суспільного контексту.
Окрім того, для львівського театру у виставі «Чекаючи на Годо», створенiй як режисерська провокація актора, директора цього мистецького закладу Олексія Кравчука, є щось особисте, навіть інтимне, про що глядач може лише здогадуватися, вивчаючи творчу біографію театру.
У виставі «Чекаючи на Годо» — не лише характерні для театру абсурду зовнішні ефекти, сукупність сценічних та текстових трюків, специфічна клоунада (особливо у виконанні Олега Стефана), тонка театральна іронія та, звичайно, «сміх крізь сльози», але й власне тлумачення того безглуздя, у яке сьогодні потрапляє людина й, зокрема, актор. Втрачають зміст вчинки, слова, стосунки, увесь життєвий та комунікативний простір розпадається на маленькі «атоми» — фонеми, що самі по собі не мають ніякого семантичного наповнення.
Слід також зауважити, що для акторської професії (і «курбасівці» це добре розуміють) основні лейтмотиви театру абсурду, а також тексту Беккета, є особливо близькими: лицедійство, передбачене професією, у поєднанні з лицемірством оточуючого світу i складають той простір, у якому ми живемо. Й актор сприймає це гіперболізовано, адже лицедіяти та створювати штучні життєві колізії, є вимогою до нього глядача. У контексті смислів «Чекаючи на Годо» слід також згадати й близькі Театрові ім. Леся Курбаса події, зокрема, тимчасове «зникнення» з його території художнього керівника Володимира Кучинського, на думку якого, актори мають віднайти себе заново, організуватися й почати діяти самостійно. І вони це зробили, а разом з тим навчилися, незважаючи на всілякі творчі та життєві негаразди, працювати й сміятися над цим світом, коли він видається аж надто суперечливим та безглуздим.
