Під час святкування другої річниці Майдану одним з основних питань, що обговорюються, були можливість і передбачувані терміни його повторення. Актуальність питання свідчить про високий рівень протестних настроїв у суспільстві. Багато хто вже знову готові вийти на Майдан, але немає лідерів, здатних повести більшість, і виразної ідеї, за яку конкретно боротися. Ідеї, яка стоїть над міжрегіональними відмінностями. Різні соцопитування показують: у країні немає ані політичної сили, ані лідера, виборців, які користуються підтримкою більшості у регіонах країни. Заклики підтримати скасування конституційної реформи не можуть вивести виборців на Майдан, так само, як літні вимоги щодо розпуску щойно вибраного парламенту.
Дуже великою виявилася безодня між політичною, часто підкилимовою, боротьбою суперечок щодо повноваження вищих посадових осіб і переділу власності та інтересами простих виборців, їхньою можливістю впливати на владу та розвиток країни. Заклики наступного разу персонально змінити владу та поставити найчесніших, найменш корумпованих і професійних політиків, неодмінно з нового покоління, також не знаходять очікуваної підтримки. Завдяки новому періоду гласності виборець має можливість практично у прямому ефірі спостерігати, як швидко високоморальні, професійні та некорумповані політики стають запеклими й закоренілими, некомпетентними та одіозними. Люди все менше довіряють політикам взагалі, незалежно від їхнього політичного забарвлення, що також, абсолютно однозначно, підтверджується різними опитуваннями громадської думки. Дедалі більш очевидною стає необхідність системних, а не лише кадрових змін, і не лише у верхніх ешелонах влади.
З іншого боку, актуальність питання про можливість повторення Майдану свідчить про те, що народ усе менше сприймає тезу його пояснення як революції у класичному розумінні цього слова. Дійсно, революції —явища настільки переломні, масштабні, та й відбуваються вони настільки рідко, щоб через пару років виникали дискусії щодо їх можливих повторень. Тому слова про те, що Майдан як революція триває і зараз, сприймаються хіба що в дусі старої пісні радянських часів: «Есть у революции начало! — Нет у революции конца!» А теза про історичний вибір народу, який зроблено раз і назавжди, викликає стійке неприйняття ще з епохи розвиненого соціалізму.
Зверніть увагу — про неможливість повторення Майдану говорили політики обох команд-суперників — і «біло-сині», що природно, й «помаранчеві». На наш погляд, цей консенсус є типовим виявом корпоративної солідарності. Насправді жодна політична сила, представлена в парламенті, не зацікавлена у регулярності прямого народного волевиявлення та посиленні впливу простих смертних (громадян) на стратегічний розвиток країни. Так, чого доброго, самі «небожителі» українського політичного Олімпу стануть банальними провідниками волі народу, а не «лідерами нації, видатними політичними та державними діячами».
На відміну від політиків, ми ще влітку 2005 року доводили, що Майдан був не революцією, а одним з перших виявів механізму прямої демократії, яка формується знизу (див. «День» від 4 серпня 2005 року.)
Відчуваєте різницю? Революція — подія екстраординарна та надзвичайно рідкісна. Вона не може повторитися ні через п’ять, ані через десять років. Так що, притримуючись цієї логіки надалі, громадяни, 22 листопада йдіть по домах, святкуйте День cвободи на кухні, слухаючи чергову промову Президента про історичну значущість Майдану та вірність його ідеалам.
А механізм прямої демократії — це не подія, а процес, регулярний і об’єктивний. Поки він лише формується, причому знизу та взагалі ніяк не легітимізований і тому багато в чому носить стихійний, протестний і особово орієнтований характер. Те, що Майдан — не унікальна історична подія, а частина об’єктивного процесу довгострокового розвитку, підтверджується повторюваністю випадків прямого впливу громадян на напрями розвитку країни на всіх рівнях. Першим виявом прямої демократії можна вважати розвиток кризи навколо Тузли. Ні політики, ні силові структури, а прості мешканці Керченського півострова зірвали сценарій тихої анексії частини української території братською сусідньою країною. Це потім, побачивши одностайну, абсолютно не прогнозовану раніше реакцію кримчан, були змушені підключитися і силовики, і політики. На наш погляд, саме криза навколо Тузли, коли в абсолютній більшості російськомовні та російські за етнічним походженням жителі Керчі та всього Криму проявили себе патріотами України, стала поворотним пунктом у формуванні нової української політичної нації. Далі був, власне, Майдан. Не лише «помаранчевий», але і «біло-синій». У масових виступах тоді брав участь майже кожен третій дорослий! Після цього були численні свої «майдани» в регіонах. Їхня значущість на рівні міст і сіл анітрохи не менша, ніж на загальнонаціональному рівні.
Звичайно, багато що було зрежисовано політтехнологами, проте, як і на інших майданах, усіх кольорів. Але скрізь абсолютна більшість людей, особливо в перші дні, брала участь не за гроші, а за переконанням. І спроба опонентів представити все лише як застосування масових політтехнологій — з тріском провалюється. Пригадайте «наколені апельсини» та «американські валянки». Принципова неможливість проведення всіх майданів за заздалегідь розробленим сценарієм, їх прогнозування політологами та впливу на них провідних геополітичних центрів є ще одним свідченням того, що події розвиваються не у форматі революція — контрреволюція та їхніх відгомонах, а принципово по-іншому.
Наступним аргументом на користь механізму прямої демократії, яка формується, є його безпрецедентний мирний характер. І не лише в порівнянні з іншими кольоровими революціями на пострадянському просторі. Там це можна спробувати пояснити низьким рівнем політичної та цивільної культури. Але як пояснити мирний характер численних українських майданів у порівнянні із жорстокими та тривалими зіткненнями демонстрантів із поліцією в сусідній «євросоюзній» Угорщині, так й ще із використанням вкраденого танка Т 34? Чи і тут стверджуватимемо, щорівень політичної культури в Україні набагато вищий за угорський?
І нарешті, останнім аргументом на користь механізму прямої демократії, що формується, є його вияв лише в питаннях стратегічного розвитку країни, які в той же час прямо торкаються інтересів виборців. Спроби звернення до нього для рішення своїх політичних або бізнесових проблем безперспективні, хоч як щедро їх не фінансуй.
Отже, повторення Майдану неминуче, в тому числі і в загальнонаціональному масштабі. Коли воно станеться?
Вивчення об’єктивних процесів тривалого розвитку України дозволяє спрогнозувати, що Майдан-2 загальнонаціонального масштабу буде протягом найближчих півтора—двох років.
Якщо його настання не загальмують, критично негативні зовнішні чинники також можливі. Зрозуміло, що назва «Майдан 2» — умовна та історична, він називатиметься інакше.
Також наївно очікувати механічного повторення подій. Оскільки механізм прямої демократії тільки формується та ніяк не форматизований, то кожен подальший його вияв за формою відрізнятиметься від попередніх.
Можна передбачити наступні відмінності:
*Менший рівень орієнтації на особистість лідера або політичної команди.
*Більший рівень орієнтації на конкретні шляхи вирішення системних проблем розвитку країни.
*Нікому або майже нікому із лідерів і «польових командирів» попереднього Майдану, включаючи нинішнього Президента, не вдасться це повторити.
*Велика соціальна спрямованість.
*Поява перших вимог щодо легітимізації механізму прямої демократії та його конституційного оформлення.
*Після Майдана-2 велика ймовірність проведення дострокових парламентських і/або президентських виборів із одночасним проведенням референдумів і/або всенародним голосуванням за новим варіантом Конституції країни.