На підтвердження Акта проголошення незалежності (24 серпня 1991 р.) Верховна Рада вирішила провести 1 грудня 1991 року загальнодержавний референдум. Тоді він був потрібен, насамперед, щоб нейтралізувати політичні спекуляції противників української незалежності, особливо у східних і південних областях республіки, які заявляли, що нація начебто не підтримує Акт про незалежність. В той час союзне керівництво на чолі з президентом СРСР Михайлом Горбачовим, не втрачаючи надій на укладення нового союзного договору, вело активну роботу в цьому напрямі. Крім того, світове співтовариство не поспішало з визнанням самостійності України, вичікуючи, як надалі розгортатимуться події…
Минуть сторіччя, але 1 грудня 1991 року назавжди залишиться незабутньою віхою в нашій історії. Адже саме тоді 90 відсотків українців засвідчили безпрецедентну солідарність і сказали: «Так!» незалежній і вільній Україні.
Чи вдалося владі за 15 років незалежності виправдати сподівання нації на щасливе, вільне життя? З цим та іншими запитаннями «День» звернувся до першого президента незалежної України Леоніда Кравчука.
— Леоніде Макаровичу, скажіть, чим для вас особисто є 1 грудня 1991 року?
— Для мене це дійсно День свободи. Сьогодні можна називати будь-які дні днями свободи у вільній Україні. Скажімо, можна назвати і Майдан днем свободи, словом, будь-що. Але коли Україна вже вільна, кожен день є днем свободи. А перше грудня, це день, коли народ оголосив про свою свободу. Я підкреслюю: саме народ — не Майдан, не мітинги біля Верховної Ради, не акції на кшталт «Геть Кучму!», а народ. Тоді 90% з лишком проголосували за незалежність України, за день свободи, за вічність свободи, за рух свободи! Цим самим народ сказав, що він хоче бути вільним. Все останнє можуть називати будь-хто і будь-як, коли приходять до влади. Можуть видавати підручники, монографії, можуть фальсифікувати, можуть нищити самих себе й інших, але День свободи оголосив український народ.
— На вашу думку, чому ця доленосна дата до цього часу не посіла належного місця в новітній українській історії?
— Тому що в нас, на жаль, немає політичної еліти. Я не хочу нікого ображати, але справжня політична еліта — це люди, які розуміють ситуацію і слугують народові. У нас такої еліти немає.
— Тому всі, хто приходить до влади, підпорядковують цю владу собі. І вони вважають, що все: і влада, і закони, і життя, все починається з них. Це дійсно більшовицький, комуністичний менталітет. Адже, ви знаєте, мене звинувачували у всьому. Мене називали ідеологом, мене називали будь-ким, але я позбавився всього цього ще до незалежності України. А ось ті люди, які не були в ідеології, які працювали на різних ділянках, набагато молодші за мене, здавалося б, вони повинні були з материнським молоком в себе увібрати те, що називається свободою. А вони сьогодні продовжують політичну лінію комуністичної партії Радянського Союзу. Тому що кожен лідер: Хрущов, Сталін, Брежнєв і так далі, вони проводили політику, що ніби то все починається з них. І все, що було до них, було ланцюгом помилок. Ось вам і сьогодні така сама картина. Я особисто з повагою ставлюся до Віктора Ющенка, але не можна зрозуміти, коли він на Майдані сказав, що справжня незалежність почалася з нього. А де був Чорновіл? А де був Стус? А де були ті, що загинули, скажімо, в Сибір? А де був Голодомор? Де були репресії? Тобто все було перекреслено. Прийшов один чоловік і все змінив. А після нього почався друк підручників, де загалом навіть прізвищ інших не називають: є один вождь і його родина. Це вже або невігластво, або просто політична недосконалість. Більше того — це політична анархія. Я навіть не можу зрозуміти до кінця що це.... Якщо так і буде надалі, то ми не матимемо наступності життя, не матимемо незалежної держави, а будемо мати князівство. Тоді буде великий князь на чолі з кимсь, але під ним нема нікого. Що, до речі, у певній мірі і виявилося сьогодні: князь залишився один, а партія від нього пішла.
— Які якості, на ваш погляд, мають бути притаманними новій політичній еліті для виведення України на новий якісний рівень розвитку?
— В нас є історія: наша, чисто українська, а також історія царської Росії, коли політична, духовна еліта йшла в народ і його гартувала, вдосконалювала сама себе разом з народом, вчилася у народу і вчила народ. Якщо сьогодні наша еліта зрозуміє, що не вона є головною силою, а вона є породженням народу, і не народ служить їй, а вона слугує народові і якщо влада це буде проводити в кожному законі, в кожному рішенні, в кожному призначенні посадової особи, більшого для фундаменту й не потрібно. А для вирішення питань потрібно знати Конституцію і жити за її нормами. Потрібно врешті почати жити за Основним законом, а не за домовленостями, не застосуванням законів під себе, під свої амбіції, під своїх родичів чи друзів. Якщо ми зрозуміємо цю, здавалося б, дуже просту істину і будемо дотримуватися такої лінії поведінки і сповідувати таку філософію життя, я переконаний, політична еліта виконає свою історичну місію.
— Що би ви сьогодні сказали українцям, котрі 15 років тому на президентських виборах віддали свій голос саме за вашу кандидатуру? Ми на правильному шляху?
— Я вдячний українцям… Ви знаєте, я об’їздив всю Україну і до і після свого президентства. Я знаю, що є різні люди і різне до мене ставлення. І я сьогодні вільно ходжу серед людей, відвідую крамниці, ринки, ресторани, театри, і щиро вам скажу: я не чув проти себе брутальних слів. Якщо такі слова лунали, то хіба що з вуст представників союзу офіцерів Радянського Союзу, який не може змиритися з тим, що Україна є незалежною, суверенною державою. Подібного роду критика могла ще звучати зі сторони комуністів, які й до цього часу не можуть усвідомити: що мати в незалежній Україні свою партію — це є велике щастя. Набагато більше щастя, аніж мати якусь партію, яка служить водночас всім і нікому.
А українському народові я вдячний за те, що живу з ним. Що живу в столиці, що живу з киянами. Уявіть: ми живемо в незалежній Україні вже шість тисяч днів! І шість тисяч днів і ночей я відчуваю себе щасливим, тому що я живу у вільній державі! Я бачу як народжується нова еліта, як змінюються люди, молодь, особливо, як народжується середній клас...
ДО РЕЧІ
Туга за «старшим братом»
За 15 років незалежності України кількість прихильників суверенітету країни скоротилася на 11%. Про це свідчить аналіз результатів соціологічних досліджень, проведених Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС) у 1991 і 2006 роках, повідомляє Інтерфакс-Україна. Так, у 1991 році, згідно з результатами опитування, за місяць до референдуму готовність проголосувати за незалежність України висловили 64% усіх виборців, які становили майже 89% тих, які на той момент визначилися щодо голосування. Тепер, за місяць до п’ятнадцятої річниці референдуму, готовність знову проголосувати за незалежність своєї країни висловили 53% усіх виборців, які становили 70% тих, хто на даний момент визначився з вибором.
Загалом, за 15 років ставлення до незалежності України практично не змінилося в західному регіоні, де сильніша віра в допомогу Заходу, і негативна оцінка до незалежності держави посилилася в тих регіонах, де сильніша віра в Росію. На думку соціологів КМІС, зменшення підтримки незалежності України в порівнянні з 1991 роком пов’язано з посиленням позитивного і зменшенням негативного ставлення до Росії. Згідно з результатами опитування, в 1991 році рівень недовіри до Москви знизився більш ніж на третину — з 3,03 до 1,91 бала. А переконання населення в тому, що Україна може вижити тільки з Росією, зросла з 2,77 до 3,09 бала. Разом з тим значно поменшала частина прихильників західної підтримки України — з 3,09 до 2,28 бала.
