Після перенесеного інсульту дядько Клим інколи називає дружину своєю мамою і не пам’ятає, скільки разів їздив у Москву, аби знову відкрили у Жорнищі церкву. Та події 63-річної давності, коли за один день у селі було розстріляно 29 молодих чоловіків, не забув. Бо вижити тоді вдалося лише йому одному!
Не довелося Климові Снітку бути героєм замолоду, не став ним і на старості. Наче й ніхто не накладав табу на трагічні для села події жовтня 1943-го, але на виховні години до піонерів Снітка з цього приводу не кликали. Та й про що мав би розказувати? Про те, якими очима щоразу — роками! — дивився на стару хату, в яку загнали їх убивці й з якої вийшов тільки він?.. Чи про дві величезні братські могили на місцевому кладовищі, в одну з яких цілком міг лягти у свої 19? Про них знають у Жорнищі всі, а запитай у навколишніх селах — мало хто достеменно розкаже, чому тут з’явилися.
Таке замовчування можна пояснити статусом убивць майже трьох десятків жорнищенських юнаків і чоловіків. До смерті стількох абсолютно безневинних людей, які знаходилися у самісінькому розквіті сил, причетні навіть не німці (їх під час окупації в олицькій окрузі практично не було), а власовці. Тобто брати-слов’яни... Григорій Іванович Павленко, колишній учитель Жорнищенської школи, згодом голова Ківерцівської райдержадміністрації, а нині чиновник дещо меншого рангу, коротко описав ці події у своїй книзі, присвяченій історії села. Отож «новий порядок» у Жорнищі та окрузі наводила сотня донських козаків, котра присягла на вірність генералу Власову і фюреру Адольфу Гітлеру, і місцем дислокації мало містечко Олику. Цікаво, що спочатку на службу до німців у ранзі поліцаїв пішли місцеві українці. Коли вони розбіглися по лісах і схронах (переконавшись, що самостійної України на службі в поліції не здобути), їх змінив... узбецький батальйон. І такі, виходить, були вояки у Гітлера! Узбеків у повному складі полонили місцеві бандерівці. І тоді в Олику прислали власовців...
Минуле ніколи не залишало Клима Снітка у спокої і вже ніколи не залишить. Проте й рвати душу спогадами ніколи не любив. А тому про чудо (саме так сприймають трагічні жовтневі події 43-го у сім’ї), котре сталося з чоловіком, розкаже дружина Віра Антонівна. Розкаже про те, як козаки почали ходити Жорнищем і зганяти молодих чоловіків та юнаків начебто на збори в школу... Потім їх переведуть у стареньку хату неподалік, а господарів змусять з неї піти. У цій хаті, перебуваючи у повній невідомості щодо своєї подальшої долі, 30 невинних селян доживуть до ранку. А вранці їх по двоє зі зв’язаними назад руками почнуть виводити на подвір’я, ставити на краю свіжовикопаної великої ями — і розстрілювати...
— Коли у хаті зосталося троє — вони поховалися. Хтось скочив на піч, а мій Клим зумів під піч заповзти. Вона була якось так збудована, що мала два вузькі лази з обох боків. Видно, козаки добре чоловіків не порахували. Бо тих, що на печі, знайшли, а під піч і не заглядали...
Підвечір у хату прийшов господар погодувати коня (той стояв у хлівчику через сіни). Клим упізнав його по ногах і стиха з-під печі сказав:
— Карпо, Карпо! Я живий, перекажи моїм!
— Господар, Карпо Бабак, так перелякався, бо ж усі бранці вже були побиті, — розказує Віра Антонівна. — І попередив: вулицею ходить вартовий... Уночі мій Клим вибрався на горище, помолився Богу і тільки зібрався вилізти на дах і спуститися на землю, як щось наче зупинило. Вранці переляканий господар знову прийшов порати коня і розказав: на соломі біля хати спали козаки...
Снітко передав прохання до свого вітчима, аби той приїхав до хати Карпа начебто за соломою.
— «Тітко, ваш Клим живий!» — казав Карпо. А Климова мати не могла втямити: «Як так, мертвий устав?! Усіх побили, а він живий?» Мати стала плакати, а вітчим забоявся: «Передай, Карпе, Климові, що коли його Бог у живих оставив, то хай і далі спасає!» І тільки наступної ночі, знову помолившись, мій майбутній чоловік вибрався з хати-пастки. Понад ямою, де лежали побиті односельці, босий на світанку прибіг додому. Узяв черевики й відразу городами подався на Бакорин (село за два кілометри від Жорнища вже у Рівненській області. — Авт.), де жила вітчимова родина...
Узимку, коли все «трохи заспокоїлося», селяни відкопали яму і перенесли тіла розстріляних на кладовище. Та за що ж віддали молоді життя три десятки жорнищенців?
Якова Лукашовича Гребіня у його хаті на вулиці, прозваній у Жорнищі Багатирською чи Куркульською (мешкають на ній переселені з хуторів, міцні хазяї), не застали ні вранці, ні, як сподівалися, в обід. Племінник пояснив, що дядько з тіткою докопують буряки за так званими Курганцями — пагорбом на околиці села. Гребіня мені рекомендували як найкращого наразі знавця історії села.
Ще бравий, хоч літа дотягують до 80-ти, господар вантажив солодкі корені на запряженого справжніми огирами воза. 43-го йому було тільки 15 років, але і він втікав від власовців...
— Ми жили на хуторі аж під Покащевом. Час неспокійний, тому завжди стояла наготовлена фіра. Тут, на Курганцях, селяни виставляли вартового, і якщо він засікав небезпеку, то бив у дзвона...
Як раніше узбеки, так згодом донські козаки були поставлені німцями для того, щоб збирати поставки продуктів для рейху, організовувати силами селян заготівлю дерева у лісі й возити його на залізничну станцію. Та вже діяла в окрузі Організація українських націоналістів...
— Сказати, що тут були якісь бої між окупантами й бандерівцями, то ні. Схрони здебільшого знаходилися по дядьківських обійстях, і сусід міг не знати, чи хтось переховується в іншого сусіда. Але ці дві сили знали одна про одну, й коли власовці заарештували кількох молодих чоловіків і ті безслідно зникли, бандерівці вийшли з ними на переговори...
Під час розмови на одному з хуторів власовці застрелили бандерівця, а бандерівці — власовця. Опісля останні й провели масовий арешт жорнищенців...
Та ще перед трагедією 2 — 3 жовтня, як пригадує Яків Лукашович, власовці «організували команду і відправили її у погоню за людьми».
— Утікала мого діда хура, батька хура, і ще хури Івана Снітка й Вакулінського. Батька догнали. І ті ж власовці, які невдовзі людей постріляли, його відпустили! Переконалися, мовляв, що не партизан... Ось така була батька доля. Ми три дні у Бакорині перебули, і живі осталися.
Гребінь пригадує, що, як розказував Клим Снітко, один з власовців всю ніч перед розстрілом не давав їм заснути. Казав: хлопці, не спіть! Хлопці, не спіть!.. Мабуть натякав, щоб втікали. Яму — могилу для розстріляних — копали ровесник Якова (але сильний фізично) 15-річний Гриць Вакулінський та батько теперішнього Гребіневого сусіда (ще й родича) Миколи Мартинюка, якому було вже далеко за 40. Карателі-козаки не брали молодших за 18 і старших за 43.
— А розстрілював людей один, спеціально привезений з Олики, кат. Між іншим, власовці мало й село все не спалили, бо бандерівці забили й одного німця. Але зондерфір з Олики знав, що той з Жорнища виїхав у напрямку Калинівки (тобто у селі не загинув). І віддав наказ село не чіпати.
У «бандерці» перебував один з дядьків Якова Трохимовича. За що опісля діда з родиною вивезли в «Сибір неісходиму», з якої той вже не повернувся. Якового батька не зачепили, але його самого заарештували 1 квітня 1951 року за «зв’язок з націоналістами». Як каже тепер Гребінь, особливо і зв’язку не було: знав, куди приходили хлопці з лісу... Але один зі спійманих бандерівців назвав на допиті кілька імен жорнищенської молоді, зокрема, і майбутньої Гребіневої дружини Марії Дмитрівни Симончук. Тримали жорнищенську молодь у слідчій тюрмі МДБ, не давали спати ні вдень, ні вночі, потім у Луцькій тюрмі над Стиром. Засудили Гребіня до 10 років таборів і п’яти років позбавлення у правах. Кілька літ, які вони з Марією відбули на лісоповалі на Уралі, здоров’я не додали. Згадує той час Яків Лукашович з великим хвилюванням:
— Житка наша у лагері страшна була!
Проте вчасно віддав чорту душу Сталін, і Гребінь повернувся у Жорнище 1955 року. Дружина — через півроку. Одружилися вони, уже маючи по 29 років! Народили двох дочок, дочекалися онуків. Один із зятів, Анатолій Петрович Грицюк, тепер голова Волинської обласної ради, а на час сватання — простий бригадир у жорнищенському колгоспі...
Та пече старих біль, що кращі молоді роки минули у Сибіру.
— Я просив Бога, щоб він дав мені життя. Хлопців виводять, а я думаю: Боже, так хочу жити! — плаче під час розповіді дружини «стражденний», як кажуть про нього у селі, Клим Снітко. Чимось же саме він заслужив Божу милість?..
А я думаю: у дядька Клима — п’ятеро дітей. У тих — свої діти, у дітей будуть свої, і рід його на землі продовжуватиметься. Це ж скількох родів майбутнє життя зупинила куля «козака» у жовтні 1943-го...
