Цього року виповнюється 160 ро+ків із часу виходу надрукованої в Російській імперії книги «История русов» (1846 рік), про зміст якої красномовно говорить назва і яка склала епоху в українознавстві. Автор цієї книги достеменно не відомий, не можуть історики визначити і точного часу написання цієї книги. Є припущення, що вона почала писатися близько 1810 року і пов’язана, певним чином, із «мріями» російського імператора Олександра I про конституційні реформи в країні. Ці «мрії» деякі українські освічені кола сприйняли всерйоз і «дозволили собі» висловити власні думки і сподівання, про що й свідчить «История русов». Інша гіпотеза відносить творення книги на кінець XVIII ст. У будь-якому разі, рукописи книги почали поширюватися в суспільстві ще до повстання декабристів і користувалися неабияким успіхом — вони були відомі Пушкіну, Гоголю, Рилєєву, Максимовичу, а згодом — Шевченку, Кулішу, Костомарову і багатьом іншим представникам російського й українського письменницького середовища. Oднак, попри, численні й копіткі дослідження, автор книги залишився невідомим до сьогодні, хоча щодо цієї особи існує чимало гіпотез. Найчастіше згадуються імена колишнього ректора Києво-Могилянської академії архієпископа Білоруського Георгія Кониського, Григорія Полетики, Семена Дивовоча та ін.
Але хто б не був автором цієї гарної книги, у ній описані головні події в історії України, починаючи від давнини «народу слов’янського» та князя Володимира Рівноапостольного і закінчуючи скасуванням — за наказом Катерини II — посади останнього гетьмана — Розумовського. Значна увага приділена діяльності таких визначних осіб нашої минувшини, як Богдан Хмельницький та Іван Мазепа. На чиїй стороні автор? Якимось фантастичним і надзвичайним талантом цей автор-інкогніто, що жив за часів абсолютної монархії, зумів описати реальні історичні події й історичних «русів» (українців) і одночасно зберегти зовнішню лояльність («об’єктивність») до існуючої влади — інакше книга не була б надрукована в Москві 1846 року. Вихід друкованої «Истории русов» 1846 року не залишився непоміченим у російсько-українському суспільстві; зовсім навпаки — її читали, вона мала неабиякий вплив на політичні настрої в обох столицях імперії, особливо — серед українців, але не тільки.
Одним із вагомих доказів українського патріотизму анонімного автора є той незаперечний факт, що вже кілька поколінь деяких російських істориків змагаються у тому, щоби знецінити й знеславити дорогу для українців книгу . Але дійсна «розгромна» критика розпочалася після того, як Україна проголосила себе незалежною державою. Тоді в Росії почали читати книгу дуже уважно і не те, що критикувати, а просто- таки змішувати з багном, що триває й до сьогодні. Цією справою займаються не тільки журналісти чи політики, але й деякі вчені, які закидають автору книги те, що вона написана гарною російською мовою, що її вплив на так званих українців не зменшується і що вона заворожує нові покоління «самостійників» так само, як і покоління їхніх попередників. Але Бог з ними — критиками. (Як сказав один відомий француз: «Вони нічого не забули і нічому не навчилися!»)
Дехто з істориків вважає, що «История Русов» — то один із найбільш видатних проявів української національно-політичної думки кінця XVIII сторіччя», «пам’ятник української духовності, політичного й історичного мислення. Адже вона відтворила картину історичного розвитку України з найдавніших часів до другої половини XVIII століття і показала, «що Київська Русь — це державне творення саме українського народу, що Русь — це Україна, а не Росія, зокрема, тому що з російських земель до Русі входила колись тільки Новгородська земля».
Одним iз найбільш вражаючих місць «Истории русов» є так звана Прокламація гетьмана Івана Мазепи до війська і народу українського, яку він «об’явив» 1708 року, переправившись через Десну і поставивши військовий табір між Стародубом і Новгород Сіверським. Читаючи Прокламацію, важко утриматися від думки, що вона була написана саме для нас — для сучасного покоління українців. Ось кілька витягів:
«Стоїмо ми тепер, браття, над двома прірвами (як завжди — між Сходом і Заходом), готовими нас проковтнути, якщо не виберемо для себе надійного шляху, щоби їх обійти... І нам, бачучи цю загрозу, що зібралася над нашими головами, як не помислити і не подумати про самих себе?.. Бо вже нема і не буде місця на договори про наші права й привілеї. Також давні на те договори і трактати самі собою знищаться, бо нас природньо вважатимуть за завойованих або покорених зброєю. Тоді станемо нікчемними рабами і наша нова доля буде гірша від попередньої, котрої зазнали наші предки. Коли стане переможцем цар Московський, то загрожує нам біда з боку цього Царя, що присвоїв собі необмежену владу і карає свій народ по своїй уподобі; там не тільки воля і маєток народний, а й саме життя підлягають єдиній волі і примсі царській. Бачили ви і наслідки цього деспотизму, яким він винищив численні родини варварськими карами за якісь провини і доноси, яких не може стерпіти жодне людство... І так лишається нам, Братія, з видимих зол вибрати менше, щоби нащадки наші, вкинуті в рабство нашою нездарністю, не обтяжили нас своїми скаргами і прокляттями. Я байдужий в справах спадщини і нічого не шукаю, крім благоденства того народу, який ушанував мене теперішньою гідністю і з нею доручив мені свою долю. Окаянний я був би і вкрай безсовісний, коли б віддав вам злим за добре і зрадив його за свої інтереси.
...Не повинні ми воювати ні з Шведами, ні з Поляками, ні з Москалями, а повинні захищати нашу власну Батьківщину, відбиваючи того, хто нападе на неї війною... А при майбутньому спільному мирі всіх воюючих держав буде вирішено поставити нашу країну в той державний стан, в якому вона була перед польським володінням, при своїх природних князях і при всіх давніх правах і привілеях, що значать вільну націю. ...Все це досі не здійснилось через усобиці та необдуманості предків наших. Адже відомо, що перше були ми те, що тепер московці: мали владу, першість, а тепер навіть сама назва «Русь» од нас — до них перейшла, хоча ми у них — яко притча во язицех! Та й що ж то за народ, коли не дбає за свою користь і не попереджує видимої небезпеки? Такий народ нікчемністю своєю справді уподобляється байдужим тваринам, що ними гордують всі народи».
