Останнім часом в нашому місті відчувається гостра нестача дрібних монет номіналом в одну та дві копійки. В магазинах, їдальнях та інших торгівельних установах касири дають здачу з округленням до п’яти копійок. Цілком зрозуміло, що це округлення зовсім не на користь споживача. Дуже схоже на те, що проблема набирає загальнонаціональних рис.
Виходить, що звичайний покупець одноразово залишає у торгівельній точці від однієї до чотирьох копійок власних грошей. Дрібниця, можна сказати. Звісно, дрібниця. Але копійка, як відомо, гривню береже. Тобто, ця копійка повинна стояти на варті купівельної спроможності національної грошової одиниці. — Подивимось на «дрібницю» ретельніше. В країні, населення якої складає майже півсотні мільйонів чоловік, здійснюється, як мінімум, п’ять мільйонів покупок щоденно. Якщо кожен з покупців не отримає лише дві копійки за покупку, то сума складе десять мільйонів копійок, або сто тисяч гривень за день. А за рік покупці недорахуються суми у тридцять шість з половиною мільйонів гривень.
36.500.000 гривень по країні та більше семи гривень по кожному покупцю. І ці мільйони є мінімальною сумою, яка дивним чином розчинюється в загальному грошовому обігу.
Взагалі, цікаво, що думає з цього приводу Національний банк України? Невже знову у країні з’являється привід закону Грешема? Закону, за яким собівартість дрібної копійчини стає вищою за її купівельну спроможність. Частково цю проблему можна розв’язати, сплачуючи за покупки кредитною карткою. Частково — тому, що далеко не всі торгові установи обладнані відповідною апаратурою. Можемо запропонувати й інший шлях: зобов’язати торгові установи, касири яких не дають здачу дрібною монетою, відраховувати відповідну долю відсотка від щоденного обігу до Фонду копійки, з якого, власне, і компенсувати виробництво тих самих копійок. Зворотний зв’язок, тобто контроль процесу, повинна забезпечувати тільки місцева громадськість, і ні в якому разі — бюрократична установа на зразок «захисту прав споживачів».
З повною впевненістю можна стверджувати, що, майже кожен читач цих рядків, у звичайному магазині зі звичайними стрілочними вагами (електронні у продавців не користуються попитом), може одразу помітити, що на вагах стрілка показує різницю близько двадцяти грамів на користь продавця. Що означають двадцять грамів? — Те, що при покупці продукту ціною в п’ятдесят гривень за кілограм, покупець добровільно віддає продавцю одну гривню; при покупці продукту ціною десять гривень за кілограм — двадцять копійок. Кожен покупець може самостійно підрахувати, скільки грошей він віддає просто так, хоча, для нього ця сума складе не менше трьохсот п’ятидесяти гривень на рік.
Беручи до уваги те, що середня купівельна спроможність кожного покупця становитиме п’ятдесят років, маємо, що покупець просто дарує торгівельній системі більше двадцяти тисяч гривень протягом життєвої купівельної діяльності. А, може, доцільніше було б залишити їх собі, як вагомий додаток до пенсії?
Цікаво, чи є сенс тепер відповідати на питання: «Чому абсолютна більшість громадян живе бідно?». — Тому і живемо так, що віддаємо гроші, викидаємо речі, які ще можуть стати у нагоді.
А хто у нашому уряді замислювався над тим, чому «секонд-хенд» стає настільки популярним? За кордоном це лише налагоджена система збору та дезінфекції речей. А в нас за такою системою, переважно, збирають металобрухт, макулатуру та пляшки.
Взагалі, цікаво, а що думають з цього приводу наші народні депутати? Можливо, при наявності політичної волі при впровадженні викладених пропозицій, ми знову зможемо поставити на варту таку маленьку, але таку важливу складову всієї фінансової системи держави. Однак згадаємо той факт, що банкіри, за власною ініціативою, обмежили мінімальну суму видачі готівки в банкоматах п’ятьма гривнями. Дві та одну гривню в банкоматах отримати просто неможливо. Вони добре порахували прибуток, який можна отримати лише від тимчасового притримування наших грошей та відповідного присвоювання відсотків.
Є ще один досить цікавий канал грошових надходжень. Щоправда, він знаходиться поза межами нашої країни — це проблема «відмивання брудних грошей» — загальновідомі факти незаконних вивезень великих сум грошей за межі нашої країни та судові процеси, які велися різними державами проти колишніх українських представників урядових посад. При цьому суди цих держав накладають певні фінансові покарання на порушників закону. Звісно, на користь своїх країн, мовляв, від ввезення «брудних» грошей на їхні території, дуже страждає мораль цих держав, яка потребує певної фінансової компенсації. Таким чином, гроші, вкрадені в українського народу, фактично «відмиваються» західними судовими установами, оскільки, про їх повернення мова взагалі не йде. Що думає наша вища виконавча влада з приводу етичності такої поведінки? Хоча значно цікавіше було б дізнатися думку світової громадськості.
Кожен вартовий повинен охороняти доручене: копійка — гривню, чиновники — державні інтереси. Проте хто розставить вартових на пости? І чи справді був правий відомий сатирик, коли писав: «Кожен має те, що охороняє»?
