Напруженість у російсько-грузинських відносинах зростає. Минулого тижня російська влада почала масове переслідування грузин, які проживають у Росії, навіть школярів. Це черговий крутий поворот в останньому російсько- грузинському конфлікті, викликаному рішенням Тбілісі вислати «російських шпигунів», чию діяльність було знято на плівку. Російсько-грузинське протистояння має довгу історію — пригадаємо хоча б про «заморожені конфлікти» в грузинських республіках, які добиваються незалежності. Те, що Москва підтримує сепаратистські сили в Абхазії та Південній Осетії, дуже турбує Грузію. «Через ці конфлікти Тбілісі не може контролювати 20% грузинської території», — повідомила нам експерт з цього регіону, професор Лондонського Королівського коледжу Трейсі Джерман.
Остання криза у відносинах між Росією Володимира Путіна та Грузією Михайла Саакашвілі вписується у більш широкий контекст. Її наслідки виходять за рамки двосторонніх відносин між сусідами, які через 15 років після розпаду СРСР все ніяк не можуть розійтися по-доброму. Її наслідки відчуватимуться далеко за межами досить нестабільного Північнокавказького регіону, де президент Росії вирішив будь-що зберегти вплив Кремля — чи то в Грузії, чи в російській Чечні. Цей конфлікт також зачіпає інтереси США та Європи. По-перше, це стосується їхньої взаємодії в рамках НАТО, яка збереться в листопаді на свій черговий самміт у столиці іншої колишньої радянської республіки, Латвії. Цей воєнний союз США та Європи пережив кінець холодної війни та розпад Організації Варшавського договору, а зараз розширяється не лише в кількісному (кількість країн-членів цієї організації спочатку з 17 збільшилася до 19, а потім і до 26), але і в географічному значенні, і все далі просувається на схід. Звичайно, коли до НАТО вступили вслід за Польщею та Угорщиною ще й Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина та Словенія, у Москві відчули, що пострадянський простір стискається, подібно до шагреневої шкіри.
Очоливши Міжнародні сили з забезпечення безпеки в Афганістані, НАТО показала, що вона здатна діяти і за межами свого регіону, в Азії. У країні, яка знову ж межує з трьома колишніми радянськими республіками (Туркменією, Узбекистаном і Таджикистаном).
Однак російсько-грузинський конфлікт стосується не лише НАТО, але й Євросоюзу. Коли було прийняте рішення про вступ до ЄС Болгарії та Румунії, Чорне море стало ще одним європейським спільним кордоном з Росією. Водночас у Грузії, як в Україні та Молдові, після «революції троянд» листопада 2003 р. і приходу до влади Саакашвілі знову почався нестабільний та хаотичний процес демократизації. ЄС доведеться замислитися про відносини з цими країнами в майбутньому. Навіть якщо зараз Євросоюз і не думає про те, що Грузія — це маленька країна з населенням у 4,5 млн. жителів та кордонами, які погано охороняються, може колись стати кандидатом на вступ. Однак Грузія залишається ключовою країною для транзиту нафтопродуктів із регіону Каспійського моря до Європи. Прагнучи обійти Росію, США підтримали будівництво нафтопроводу між азербайджанським Баку та турецьким Джейханом, який пройшов через Тбілісі і вперше зв'язав Каспійське море з Середземним. У Москві вважають, що Росію з усіх боків оточують недружні сили, і для Володимира Путіна сьогодні є великою спокусою розірвати це кільце шляхом тиску на Грузію та її блокади.
Час обрано дуже вдало. США стає дедалі складніше утриматися не лише в Іраку, але й в Афганістані. До того ж, ситуація на пострадянському просторі знову складається на користь Москви. Повернення улюбленця Росії Віктора Януковича до українського уряду ставить під загрозу збереження прозахідного курсу Києва, взятого після помаранчевої революції. «Тюльпанова революція» в Киргизії теж топчеться на місці, через рік опозиція все ще намагається добитися проведення обіцяних реформ.
Розмовляючи з Путіним, який після свого переобрання на другий термін дедалі більше схиляється до авторитаризму, Захід так і не наважується підвищити голос. Адже у Москви є свої козирі: важлива роль у вирішенні більшості масштабних конфліктів на планеті. Вона грає в «посередника» у відносинах Заходу з Іраном, який США та ЄС підозрюють у намірах обзавестися ядерною бомбою і наслідувати поганий приклад Північної Кореї. Москва разом з Вашингтоном, Пекіном, Сеулом, Пхеньяном і Токіо бере участь у шестисторонніх переговорах щодо північно-корейської проблеми. Нещодавно КНДР заявила про проведення першого ядерного випробування, вона явно хоче самоствердитися як ядерна держава. Росія також входить, нарівні зі США, ООН та ЄС, до квартету з близькосхідного урегулювання.
Невже для Заходу важливіша «реальна політика», і він не може нічого зробити? ЄС в особі свого Верховного комісара ЄС з питань зовнішньої політики та безпеки й оборони Хав'єра Солани вже намагається брати участь в урегулюванні південно-осетинського конфлікту, нещодавно він призначив свого спецпредставника з цього регіону. Це перші кроки європейців на Північному Кавказі, необхідні й інші ініціативи. До того ж Росія, як велика економічна держава, теж повинна зіграти важливу роль у стабілізації цього регіону. Однак такої стабілізації ніколи не досягти, якщо Кремль підтримуватиме розпалювання міжнаціональної ворожнечі щодо чеченців або грузинів.
