Молодь і церква: скільки точок перетину на цій осі, і чи стає їх з кожним роком більше? На це запитання священнослужителі церков Київського і Московського патріархатів мають одностайну відповідь: «Так!». Церква дійсно помолодшала, молодь приходить до релігійного життя по-різному, дехто за внутрішнім покликом душі, декого до цього спонукають зовнішні обставини, але дороговказ на шляху до церкви один — пошук істини. Навіть, зовнішня привабливість і гармонія можуть збудити інтерес до храму, миттєве бажання зайти і подивитися стає першою сходинкою до глибшого осягнення заповідей Божих. «Чому сьогодні деякі молоді люди йдуть охоче до церкви, а інші відмовляються від її ідеалів? Наскільки значна роль церкви в житті молоді? А також якими є перші труднощі релігійного життя?» — про це ми розпитували ігумена Євстратія, прес- секретаря Київської патріархії.
ВТРАЧЕНІ ОРІЄНТИРИ ТА ОМАНЛИВІ ІДЕАЛИ
Отець Євстратій підтвердив, що кількість молодих людей, які приходять до церкви, порівняно з останніми десятиліттями істотно збільшилась. І це зумовлене насамперед тим, що немає тієї стіни, яку створювала для молоді радянська влада. Старше покоління добре пам'ятає, що на свята, зокрема на Великодень, біля храмів ставилися загони міліції, спеціальні заслони із вчителів шкіл, викладачів вузів та представників комсомольських організацій, які мали відловлювати студентів, учнів, не пускати їх до храмів. Держава все робила для того, щоб молоді люди жодним чином не могли долучатися до релігії, бо розуміла, що молодь — це завжди майбутнє, якщо в церкву будуть приходити нові люди, це буде давати церкві нові сили. Але вони все одно йшли до церкви, хоча не в такій кількості, як тоді, коли настали часи свободи і з'явилася можливість вільно обирати, чи йти до храму, чи не йти.
Проте в житті сучасної молоді загалом роль церкви навряд чи велика, бо сучасне покоління є дезорієнтованим, на відміну від тих, хто жив 50 — 40 років тому. Тоді існували певні ідеали, можливо, вони були в чомусь помилкові, адже ґрунтувалися на помилкових ідеологічних схемах, але, з іншого боку, були і корисні, по суті, християнські ідеали, такі, як взаємна підтримка або відмова від індивідуалізму заради спільного блага. Все це було взяте з Євангелія і «підфарбовано» комуністичними та ідеологічними фарбами, навіть знаменитий лозунг, який використовували тоді: «Хто не працює, той не їсть» — слова апостола Павла, хоча мало хто про це знає.
Зараз немає орієнтирів. Вихованням молоді ніхто не займається: батьки переймаються здобуванням хліба насущного, ЗМІ, зокрема телебачення або спеціальні журнали для молоді, культивують споживацьке ставлення до життя: отримуй більше насолоди!. «Сьогодні провідні національні телеканали взагалі не транслюють релігійних передач, — звернув нашу увагу ігумен Євстратій, — до того ж, пояснюють це тим, що такі програми не є рейтинговими. Хоча за всіма даними соціологічних опитувань церква користується найбільшою довірою у суспільстві. Телевиробники згадують про церкву лише на Великодень чи на Різдво і то акцентуючи увагу більше на давно неіснуючих обрядах. Телебачення створює «сурогат емоцій», які заміщують наші справжні життєві переживання. Переглядаючи серіали, ми більше турбуємося через те, чи поговорить Луїс-Альберто з Маріанною. Ми відкидаємо своє життя, для нас це важливіше, ніж поговорити з батьками або помиритися з сусідом. Справжньою дилемою в наш час є вибір прального порошку або ідеального засобу від лупи. Ми нехтуємо своєю духовністю заради неякісних напівфабрикатів вражень». Звичайно, телебачення не може бути добрим чи гріховним. Воно — як ніж, який не може нести добро чи зло. З одного боку — з його допомогою можна зробити хорошу справу, наприклад, картоплю почистити, але з іншого — ним можна людину зарізати. Все залежить від того, хто тримає його в руці. Складається враження, що сьогодні наші телевізійники ще не досконало вивчили інструкцію щодо застосування цього приладу, або просто «так легше».
Сучасна молодіжна культура, або так звана субкультура, також пропонує молоді, не замислюючись, «спалювати» життя, або важко працювати і заробляти більше грошей, мати більше влади, щоб іти, умовно кажучи, по трупах, заради досягнення особистої мети. Це суперечить тим ідеалам, які проповідує церква. Тому молоді потрібно обирати, але молоді люди більше прислухаються до тих ідей, які пропонує масова культура.
Це не означає, що молодь не шукає істини. Людина більш-менш досвідчена розуміє, що всі ці гедоністичні цінності тимчасові, і шукає чогось значно фундаментальнішого. Хоча церква не є масовою для молоді, але це те місце, де молода людина може знайти міцну опору для свого життя. Багато молодих людей, вихованих на тій «хиткій» основі, з часом, розчарувавшись, переситившися цими одноманітними задоволеннями, зрозуміє, що це не приносить насправді ніякого задоволення, що це лише коловорот, що спустошує людину. Така молодь буде звертатися в пошуках істини до церкви.
ДОРОГА ДО ХРАМУ
Що підштовхує молодь на цей закритий для багатьох шлях до церковної домівки? «Це дуже індивідуально, — запевнив нас отець Євстратій, — тут не може бути правил. Кожен має свої причини, ніхто не може примусити або заохотити йти до церкви. Коли покличе Бог, тоді людина сама звернеться до релігії. Про себе, наприклад, розказувати і просто і важко водночас. Я почав відвідувати церкву з сьомого класу. Біля будинку моєї бабусі збудували храм, я бував там щонеділі, щоб послухати Слово Боже. І бабцю туди тягнув, хоч вона постійно нарікала на свої хвороби».
Дехто приходить до церкви манівцями, для декого ця дорога вже ніби асфальтована, це може бути сімейною традицією і не завжди легкою. Про перешкоди й ризики цього шляху розповів священик Свято-Макарівської церкви Московського патріархату отець Анатолій: «Мій рід відчував потребу служити Богу здавна. Але в часи неспокою, зокрема 1937 року, церковне служіння було небезпечним. Тоді розстріляли брата мого діда, якому чудом удалося десь переховатись і вижити, незважаючи на це, з часом мій батько і дядько стали священиками. Так, це добра традиція, але для того, щоб її дотримати, чи варто ризикувати своїм життям? Це потяг душі!»
Відкрити двері церкви для молодої людини могли катастрофічні ситуації. Наприклад, на фронті, казали, невіруючих не було. Отець Анатолій поділився історією про льотчика, Героя Радянського Союзу, який став священиком. Всі думали, що в юнака після пережитого щось з головою сталося. Але причина була в іншому: просто у небі в нього склалася пекельна ситуація, коли він зрозумів, що на свої сили, вміння та знання або на літак сподіватися не можна. Він заволав: «Господи, якщо ти є, допоможи, я своє життя назавжди вручаю тобі!» Він залишився живим, а обітницю свою треба виконувати. Цей випадок переказували й монахам із Грузії, вони майже не здивувалися, бо в них є монах, у якого була аналогічна ситуація. Його літак підбили німці й він повинен був або впасти, або приземлитися десь на німецькій території. Льотчик підніс свої молитви до Бога. Всупереч усім законам аеродинаміки, його підбитий, палаючий літак пролетів стільки, скільки він не повинен був пролетіти. Після війни він став монахом.
До церкви треба звертатись із внутрішньої потреби, а не за поштовхом маси. Вас ніхто, скажімо, не примушує регулярно їсти, але ви це робите, бо це для вас необхідність, це ж стосується і духовного діалогу віруючої людини з Богом. Для заходу України, на жаль, більше притаманна форма своєрідного примусу приходити до церкви. Наприклад, всі селяни йдуть на службу Божу в неділю, і якщо хтось залишиться вдома, це викликає осуд. На cході ж кожен приходить до церкви сам, це його особистий вибір.
Безумовно, до храму божого приходять люди нової формації, зрештою, кожне покоління додає щось своє. Але це не означає, що організація релігійного життя кардинально змінюється у відповідності із вимогами часу. Церква — це своєрідна організація і вона повинна відрізнятися від інших сфер життя, тому і зберігає певну консервативність. Люди приходять сюди, як у вже сформований інститут, і тому, як каже приказка, «у чужий монастир зі своїм уставом не ходять».
«СЮДИ НЕ СПУСКАЮТЬСЯ АНГЕЛИ»: ПЕРШІ ТРУДНОЩІ Й ПОСТІЙНІ ВИПРОБУВАННЯ
Для багатьох молодих людей на перших етапах входження в релігію можуть виникнути певні труднощі. Але треба усвідомлювати, що Дім Божий — місце не святих, а грішників. Сюди не спускаються ангели, а приходять звичайні люди. І тому іноді мають місце конфліктні випадки, коли прихожани зіштовхуються з грубістю чи упередженим ставленням з боку служителів церкви або інших віруючих. Це може відштовхнути людину від спілкування з Духом Святим. Проте насправді це є випробуванням сили віри. Для тих, хто приходить до Бога за покликом душі, це не перешкода. Небажання відвідувати служби з подібних причин є швидше відмовками. До того ж, треба розуміти, що не можна постійно бути у стані духовного піднесення, так само не можна перебувати у стані постійної фізичної напруги. Звичайно, Бог буде нас підтримувати в кризовий для нас період. Але не треба всю відповідальність знімати з себе, покладаючись на Нього. Ми б ніколи не навчилися ходити, якби нас весь час носили на руках.
Сьогодні побутує думка, що не обов'язково приходити до церкви, щоб вести праведне життя. Але якщо ти не звертаєшся до Бога — ти потрапляєш під вплив сили Диявола, який «як лев рикає, шукає, кого проковтнути». Не можна зберігати нейтралітет, як на війні не можна встановити «персональний мир». Не слід також думати: я прийду до церкви лише тоді, коли мені це буде необхідно й це буде вважатися вірою. Таке ставлення до храмів є споживацьким. Якщо, наприклад, хлопець хоче повернути дівчину, з якою посварився, то він вважає, що можна просто поставити свічку й усе владнається. І ще дивується: «Невже Богу важко мені допомогти, Він же всесильний!». Але ж Господь йому нічим не зобов'язаний, навіть навпаки. І скільки б свічок той не ставив, це не допоможе, якщо немає істинної віри.
Не можна згадувати про церкву лише в кризових ситуаціях. «Мені зараз боляче, але я помолюсь — і на душі стане легше та тепліше», — думаємо ми. Але молитва повинна бути душевною потребою повсякчас. Господь — не маленьке кошеня, яке можна погладити, і стане приємніше.
Взагалі, ставлення людей до Бога сьогодні є дещо дивним. Часто вони сприймають Його як «щось». «Бога, напевно, немає, але щось таке десь є...», — думають вони. І це «щось» колись може стати в пригоді. Він для таких «віруючих» — як електричний струм у розетці. Коли виникає необхідність, можна ним скористатися. З'явилося бажання подивитися телевізор — вставили штепсель і він запрацював. Бог — це особистість.
Дехто просто визнає факт Його існування. Але уявіть ситуацію, коли хлопець хоче сподобатися дівчині, приділяє їй багато уваги, дарує квіти, приємні дрібнички. А вона через два місяці каже, що хоче повідомити йому щось важливе. Хлопчина сподівається почути довгоочікувані слова про взаємні почуття, а кохана заявляє: «Вася, я визнаю, що ти є!». Богу важливо, щоб його не тільки визнавали, але й любили, як Він любить усіх нас.
Варто зазначити, що все релігійне життя сповнене певних труднощів, адже ми маємо справу із надприродним, де не можуть бути чітко і ясно сформульовані відповіді на всі запитання. Мене, чесно кажучи, дивує, що представники новітніх релігійних організацій беруть на себе відповідальність «розкривати» всі таємниці буття у формі простих і зрозумілих розповідей (я їх називаю «всезагальна теорія про все»). Якби так легко було «на тарілочці з блакитним обідочком» піднести людям інформацію, як треба жити і що треба робити, наше буття не було б таким складним. Неможливо настільки легким способом вирішити найважчі завдання. «Швидкорозчинної» релігії не буває!
«ХРИСТИЯНСЬКІЙ ЕТИЦІ В ШКОЛІ БУТИ!»
Ознайомлення дітей з церковним життям найчастіше має стихійний характер, у більшості випадків є безсистемною наукою «про щось таке наполовину зрозуміле». Батьки, які прагнуть наблизити своїх малюків до церкви, можуть заохотити їх долучитися до відвідин недільних шкіл, які сьогодні утримуються при храмах.
Про таку парафіянську школу нам розповіла приємна жіночка, яка продавала свічки біля Свято-Макарівської церкви, і доброзичливо погодилась відповісти на всі наші запитання. Ім'я її нам не вдалося дізнатись, сказала лише, що її не благословляли давати інтерв'ю, а так дещо розказати може. Вона розповіла: «В цій школі навчається багато діточок, протягом усієї діяльності храму їхня кількість збільшувалась. Діти йдуть до церкви не з примусу батьків, а тому, що тут дуже цікаво. Вони не тільки ознайомлюються зі Святим Письмом, а ще й на природу разом ходять, влітку їм організовують поїздки. Навчання відбувається в ігровій формі, діти ставлять сценки, влаштовують концерти, це дуже їх об'єднує. В мене онук з трьох років ходив, щоправда, бешкетував там, за ним дітки наглядали, вони вже з п'яти років у всьому добре розбираються. По закінченні школи молоді люди можуть поглиблювати свої знання». На наше запитання, чи хотіла б вона, щоб її онук присвятив своє життя Богу, жіночка відповіла, потупивши погляд: «Це не моя, а Божа воля. Я не можу чогось вимагати від Господа. Як Йому угодно, так і буде, тут я не владна. Зараз онука батьки забрали, до школи готують, серйозно церковні премудрості не сприймають. Так відбувається в багатьох сім'ях: хтось вірує, а хтось його не розуміє». І ця «сонячна» жіночка зіткнулася з нерозумінням з боку рідних, навіть якщо в дитинстві її онук охоче звертався до Бога, упереджене ставлення батьків може його відштовхнути.
Проте з цього року сімейний конфлікт між віруючими і байдужими з приводу ознайомлення дітей з церковними традиціями може бути пом'якшеним, адже в школі з'явиться новий предмет «Етика віри». Це питання розглядалося «в сирому вигляді» ще 1999 року. Але лише минулому року було створено організацію з педагогів, науковців, представників усіх традиційних конфесій, які працювали разом і виробили єдину концепцію навчальної програми. Всі дійшли висновку, що без цього не обійтися. Вони заручилися підтримкою Президента, який безапеляційно наголосив: «Християнській етиці в школі бути!», а також зазначив, що наших дітей необхідно вчити християнській мові, культурі та українським тисячолітнім традиціям. Саме тому сьогодні видано указ Міністерством освіти і науки України, що в п'ятих-шостих класах буде викладатися «Етика світська» і «Етика християнська». З цього навчального року в початкових класах 135 шкіл Києва в експериментальному режимі будуть проходити «уроки добра», тобто це і буде християнська етика — основи християнського світогляду та поведінки. «З приводу цього питання двох думок бути не може, — зазначив отець Анатолій, — щоправда, деякі «релігієзнавці», які виховувалися в атеїстичному дусі, запевняють, що це порушення свободи і демократії України. Дійсно, дитина може сказати: «Я живу у вільній країні і буду переходити дорогу на червоне світло, бо маю право обирати!». Але ж ми вчимо їх правилам дорожнього руху, вимагаємо їх дотримання. До того ж, ми не будемо примушувати вчити Божі заповіді, але їх треба знати, а підуть діти до церкви чи ні — їхня справа. Не можна це розглядати як заклик до церкви, у молодших класах батьки будуть визначати, наскільки такий предмет є корисним для їхньої дитини, а в старших — це вибір школярів. Але головне правило для викладача — підтримувати релігійні переконання кожної дитини».
Чи вдасться в такий спосіб кардинально змінити або переорієнтувати молодь? Навряд чи. Та, можливо, це допоможе позбутися завіси «втаємниченості та непізнанності» церковного життя, адже дуже часто ми не приймаємо того, в чому не обізнані.
