На початку 70-х на заньківчанському кону відбулася прем’єра драми Івана Рябокляча «Марія Заньковецька» (режисер О.Ріпко) із Ларисою Кадировою у головній ролі. Вона стала знаковою у творчій біографії актриси, творчою візиткою театру протягом двох десятиліть. В історії національної сцени феномен Заньковецької досі оповитий легендами. Її здатність трансформувати етнографічно-побутові вистави українського театру корифеїв до вершин трагедії — малодосліджене явище в психології творчості, загадка та магія сценічного мистецтва. Саме тому притягальність постаті Заньковецьої сконцентровує довкола себе увагу майстрів європейського та світового театру, зокрема, творців моновистав, котрі стають учасниками київського фестивалю «Марія», який вже втретє проходив на столичній сцені Театру ім. І. Франка.
Міжнародний фестиваль монодрам жінок-актрис «Марія» було присвячено та організовано з нагоди 150-річчя від дня народження першої народної артистки України Марії Заньковецької. Автором концепції та ініціатором проведення цього фесту є Лариса Кадирова. Протягом тижня на сцені у фойє Театру І. Франка показували свої вистави актриси з України, Польщі, Німеччини, Італії, Росії, Білорусі, Австралії. Робота форуму завершилась круглим столом «Сучасні виміри акторської майстерності», присвяченому проблемам монотеатру. Також автори книжок М. Хорунжий та М. Ігнатюк (Івано-Франківськ) презентували нові видання: «Садовський садить сад — з Марією і без...», яка вийшла у світ до 150-річного ювілею Миколи Садовського, та «На кону вічності» (у співавторстві М. Ігнатюк та М.Сулятицького).
Театр одного актора викликає неоднозначні асоціації. З одного боку — співчуття до творчо нереалізованих у повній мірі драматичних акторів, які вимушено обирають вид монотеатру як максимально-незалежну (наскільки це можливо у даній професії) форму захисту від адміністративно-режисерської незатребуваності. З іншого — захоплення одинаками-особистотстями, які мають професійну мужність і талант «атакувати» глядний зал своєю енергетикою (до таких належить і Михайло Мельник з театру «Крик» у Дніпропетровську), утримувати його увагу власною харизмою.
На запрошення до Києва приїзжають визнані у себе на батьківщині майстри сцени: Ірена Юн з Варшави та Наталя Половинка зі Львова, Марія Захаревич та Наталія Гайда з Мінська (Театр ім. Янки Купали) — минулого року; цьогоріч — Барбара Дзєкан з Варшави, Галина Дзягілєва з Мінського театру «Зьніч» («Смолоскип»), Йоланта Козак-Зутович (Німеччина, театр «Ex — Re»), Наталія Заякіна (Москва, театр ім. Ленкому). Професіоналізм актрис різних культур, ментальностей, сценічного досвіду виявляється у їх вмінні оперувати монологом у формах його різновиду (за М. Битяновою): імперативу (відкритого спонукання, наказу, вимоги) та маніпуляцією (монологічне спілкування). «Марія- 2006» показала яскраво виражену тенденцію до домінування у сценічній практиці згаданих актрис діалогу: з залом, уявним опонентом, собою, що полегшує особливість глядацького сприйняття, але ускладнює роботу актрис, виявляючи їх високу планку сценічної культури.
Проблематику вибору драматургії (свідомо чи спонтанно?) вистав фестивалю і тон розмови з глядачем (довірливий, сповідальний) задають «Марії» його вистави. У 2005 р. це «Посаг кохання» за Г. Г Маркесом (Театр ім. І.Франка, Л. Кадирова), «Не я», «Колискова» С. Беккета (Варшава, Ірена Юн), єгипетська актриса Нора Амін у виставі «Араб» та ін., які у презентованому високохудожньому і складному драматургічному матеріалі апелювали до неприсутнього на сцені (уявного) опонента, винуватця їхніх нездійсненних мрій: колись коханого, а нині — ненависного «руйнатора — узурпатора» (у підтексті читаємо: режисера, партнера, продюсера, директора — можливі варіанти...).
Цей рік кардинально змінив настрій і загальний тон його учасниць. Гаслом фестивалю монодрам «Марія-2006» став гімн самодостатній жінці-творцю, берегині, актрисі. Вона явила глядачеві усі принади (і недоліки власного я), всю свою велич і усвідомлені нею слабкості (саме в них, як відомо, сила жінки). Головне: не боятися бути собою, наперекір усьому! — стверджує Лариса Кадирова у виставі «Сара Бернар — наперекір усьому» (сценічна композиція за спогадами, листами Сари Бернар. Режисер — Збігнєв Хшановський). «Не бійтеся!» — наче медіум, звертається до глядача наступна учасниця фестивалю Барбара Дзєкан (Варшава, Польща), неперевершена у вияві різних 17 іпостасей жінки: монашки, розпусниці, матері, сестри (вона ж —автор постановки і виконавиця). Її вистава «Театр — це жінка«— карнавал професіоналізму (вокал, пластика, культура мовленого сценічного слова, енергетика, пануваня над залом), незаперечний доказ монотеатру як найвищого вияву професіоналізму.
Наталія Заякіна (Москва, Театр ім. Ленкому) показала у своєму «Недоторканному запасі» (Режисер — О. Сучков, музика Й. Гайдна, аранжування К.Єжова) іншу сторону медалі: філософію мистецтва з погляду театральної прибиральниці, мовлену нею світові крізь шпаринку підсобки техпрацівниці. «Професійним інструментарієм» сценічної героїні є швабра, відро, шмата, чорний халат-роба; ідеологічним підґрунтям — любов до мистецтва (послухайте її аналіз творів Й. Гайдна — С. Белза виглядає на її тлі просто абітурієнтом!). «Кульмінацією» вистави є віртуозний стриптиз- танець з елегантним «оголенням» натури у... білосніжних панталонах по коліна та майці «наглухо»). Спектакль складається з низки реприз у жанрі капустника (улюбленого виду творчості акторів).
Як виглядали жанри середньовічного релігійного театру з його напівлітургійною драмою, мораліте, міраклями, уявити сучасному глядачеві вкрай важко. Відродити латиномовний театр у Європі взялася німецька актриса (польського походження) Йоланта Козак-Зутович. Разом із режисером Леонідом Зутовичем актриса показала «Апокаліпсис» за творами першої німецької поетеси, черниці і драматурга християнської епохи Розвіци фон Гандерсхайм (935— 970 рр.). Монодрама театру «Ex-Re» створена за віршами про видіння Іоанна, які Розвіца написала під впливом 14 фресок. Актриса діє у просторі, затиснутому між двох колон (інтер’єр сцени у фойє Театру ім.І.Франка), у тьмяному світлі, яке пробиває єдиний гарячий промінь, що висвітлює лише обличчя Й. Козак-Зутович. Героїня «загорнута» у монаше вбрання, що приховує її тіло, на ногах — важкі, мов кайдани, «котурни». Пластика птаха, який крильми прагне пробити мури, голос — пораненого звіра, удари ніг — як молот, що руйнує скелю... Не знаючи латинської (усі вистави йдуть мовами оригіналу, без перекладу — це засадничо для «Марії»), глядач енергетично поринає у магічний вир двобою життя — існування, мороку — світла, духу — бездуховності, в котрому перемагає дух. При мінімальному мізансценуванні, спеціально створеному режисером, актриса «прориває» зал своєю потужною енергетикою, точним розподілом етапів «життя людського» від покори — до перемоги духу своєї сценічної героїні, віртуозною акторською технікою.
На півтонах музики хвиль, пластики жінки-русалки, котра прагне жити у морі, але кохати, як у людей, збудована вистава- імпресія, вистава-рефлексія Іоланти Юшкевич (Австралія, театр «Кропка». Режисер Кейт Гоул). В основі тексту — твір Г. Ібсена «Жінка з моря». Недомовленість тексту, недовершеність жесту, роздвоєність душі жінки- русалки в основі легенди та в природі сценічного існування актриси.
Італійка Соні Антінорі створила моноспектакль «Очі, що дивляться у небеса» (керівник постави Гейдрун Калетш) про історію острова Пасхи: від вісімнадцятого століття — до наших днів у епізодах його відвідувачів. Перед нами, як у калейдоскопі, проходять обличчя і характери мореплавців, можновладців, сучасних туристів Пасхи.
Білоруська акторська школа минулого і цього разу для мене особисто стали найяскравішими театральними враженнями. Якщо додати, що актриса Галина Дзягілєва (театр «Зьніч», Мінськ) запропонувала українському глядачу білоруську моновиставу за твором Ліни Костенко «Маруся Чурай» (переклад Ніни Матяш, з виконанням «на живо» українських пісень, музика О. Зальотнея, сценографія і костюми О. Грицаєвої), глядацький інтерес «підігрівався» багатьма чинниками. Як звучатиме вірш Ліни Костенко у перекладі? Як епічний твір може виконати одна актриса? Як відтворити на камерній сцені одній виконавиці народ, масові сцени, характери Гриця, суддів, свідків, Бобренчиху? А все таки можна!— переконали нас білоруські майстри. Всі персонажі оживають як живі-живісінькі у виконанні Г. Дзягілєвої: і закохана та розчарована Маруся, і розгублений та нестримний Гриць, і «правдиві свідки» злочину: кожен зі своїм «психологічним жестом» (за М.Чеховим), точним відбором (до єдиного, найхарактернішого) нюансу голосу, паузи, роздуму. А коли несила глядачу вболівати за Марусю, дивовижна музика- тло, музика-настрій, музика- душа поезії Олега Зальотнея доповнить і допоможе актрисі. Воїстину, такому«колективу» у складі цих майстрів під силу і Толстовський «Война и мир»!
Завершувалась робота круглим столом «Сучасні виміри акторської майстерності». Він не мав науково-аналітичного характеру (як минулоріч), радше нагадував коло друзів, однодумців. Фестиваль «Марія» — репрезентативний. Усі його учасниці нагороджувались пам’ятною «золотою краплиною» у вигляді Богоматері, Марії. Можливо, наступний фестиваль, як запевнили організатори, матиме й гостей фестивалю — чоловіків —акторів монодрами. Тоді сад садитиме «Марія» не одна, а у прекрасному оточенні. Дай Боже цвітіння цьому саду!
