Настав час покласти кінець фантастичним розповідям про те, що «диктатура закону» Володимира Путіна зробила посткомуністичну Росію менш беззаконною. Убивство Анни Політковської, одного з найкращих і найхоробріших журналістів Росії, жінки, яка насмілилася розповісти про жорстокі вбивства, вчинені російськими військами в Чечні, є остаточним доказом того, що президент Путін побудував не що інше, як звичайну диктатуру з типовим презирством до закону.
Для світової спільноти й особливо для Європи необхідно погодитися з цими переконанням. Міністерство іноземних справ Німеччини проробляє політику російсько-німецьких відносин, яка залишається байдужою до беззаконня Путіна, будучи національним інтересом найбільш могутнього члена Європейського Союзу. Але байдужість перетворюється в політику умиротворення, якщо воно заохочує Путіна йти беззаконним шляхом на міжнародній арені, як це демонструє його кампанія, спрямована на спробу придушити грузинську економіку за допомогою санкцій.
Убивство Політковської спровокувало страшне відчуття «дежа вю»: так само, як і в період розквіту КДБ, у Росії Путіна люди просто зникають. Убивство Політковської — вже третє вбивство з політичним відтінком за останні три тижні. 30 вересня в Іркутську був застрелений Енвер Зіганшин — головний інженер компанії ВАТ «РУСІА Петролеум». 14 вересня був убитий Андрій Козлов — заступник управляючого центрального банку Росії, який очолював кампанію проти фінансового шахрайства.
Той факт, що головний прокурор Росії, генерал Юрій Чайка взяв під свій контроль розслідування вбивства Політковської, як це було й у випадку з убивством Козлова, не вселяє особливої надії, як цього можна було б чекати в умовах реальної демократії. Фактично втручання російського уряду на такому рівні практично є гарантією того, що вбивці ніколи не будуть знайдені.
Убивство Політковської є особливо похмурою ознакою, якщо вважати, що вона була могутнім критиком російського президента. У своїх статтях для однієї з не багатьох незалежних газет у Москві «Новая газета» й у своїх книгах «Россия Путина» й «Грязная война: российский репортер в Чечне» Політковська написала про свободи, які зникли, які стали символом президентства Путіна. Як показало вигнання колишніх магнатів ЗМІ Бориса Березовського й Володимира Гусинського, також ув’язнення під варту нафтового магната Михайла Ходорковського, на ворогів Путіна чекають три долі: вигнання, ув’язнення або могила.
Я не звинувачую уряд Путіна в замовленому вбивстві Політковської. Зрештою, як допитливий журналіст, який проводить власні розслідування, вона могла розсердити багатьох людей, крім Путіна. Не останнім серед них є нинішній чеченський прем’єр-міністр Рамзан Кадиров, якого вона звинувачувала в політиці викрадень з метою викупу. Але навіть якщо партнери Володимира Путіна не мали жодного відношення до вбивства Політковської у ліфті її будинку в центрі Москви, але його презирство до закону створило клімат, в якому стало можливе це вбивство. Як і вбивство архієпископа Томаса Бекетта в його Кентерберійському соборі безліч сторіч тому, злочин був скоєний із щирою вірою в те, що він сподобається королю.
Враховуючи те, що втілювала собою Політковська — відповідальність демократичної преси піддати сумніву Кремль і його політику — уряд мав би пересвідчитися в тому, що з нею нічого поганого не трапиться. Росія Путіна вже втратила 12 провідних журналістів, які були вбиті за останні шість років. Жоден iз цих злочинів не був розкритий, а це доводить, що «диктатура закону» Путіна була ні чим іншим, як PR-стратегією.
Шестирічний термін, з того моменту, як Володимир Путін з’явився в Кремлі, був часом дуже суперечливих сигналів. З одного боку, світ бачить молодого й освіченого лідера, який узяв на себе зобов’язання модернізувати Росію, особливо в питаннях узгодження її правопорядку й судової практики з міжнародними нормами. З іншого боку, президент мовчки спостерігає за тим, як його екс-колеги по ФСБ (колишній КДБ) не забезпечують жодної безпеки особам, які згодом загинули, а лише починають ряд сумно відомих процесів про шпигунство проти журналістів, учених й екологів-активістів. Серед цих «нео-шпигунів» — журналіст Григорій Паско, експерт з контролю над озброєнням Ігор Сутягін, дипломат Валентина Моїсеєва, фізик Валентина Данилова та інші.
Уявний цивілізований вплив від партнерства з Заходом — наприклад, головування на саміті «великої вісімки» в Санкт-Петербурзі — здається, був утрачений у кремлівських інтригах Путіна. Укотре наслідування західних цінностей створило нове Потьомкінське село; Росія — це фасад законів і демократичних інститутів, але позаду цієї картонної обкладинки — все ті ж самі деспотичні норми худоби.
Небезпека для світової спільноти полягає в тому, що беззаконня Путіна експортується в інші країни. У колі близького зарубіжжя Росії пускає коріння форма криміналізованої дипломатії. Погляньте на спробу Путіна підстроїти попередні президентські вибори в Україні, також на зростаючі й затихаючі звинувачення проти лідера опозиції Юлії Тимошенко. Погляньте на недобросовісні області в Молдові й Грузії, які намагаються від’єднатися й існують лише завдяки підтримці Кремля. Погляньте на те, як Кремль прагне шантажувати своїх сусідів, загрожуючи їм зривом енергетичних поставок.
Кожен поліцейський знає, що якщо ігнорувати злочинну поведінку, то злочинці стануть значно сміливішими. Світовій спільноті давно час визнати Володимира Путіна тим, ким він є насправді: людиною, яка відводить Росію назад у тінь. Таким чином, світ сьогодні має обов’язково обдумати старе латинське правило «Qui tacet consentere videtur» — «Мовчання означає згоду» — й запитати себе, чи це мудро — спокійно погоджуватися з будівництвом Путіним беззаконної енергетичної супердержави.
Ніна ХРУЩОВА — викладач міжнародних відносин в Університеті Нью Скул (New School University) й автор нової книги про Володимира Набокова.