Модне останнім часом слово вiк-енд кожен бачить по-своєму. Для когось це перегляд усіх можливих і, треба сказати, здебільшого не надто якісних телепередач, для когось — прочитана книжка чи повноцінний сон, а хтось зустрічається з давніми друзями, причому не де-небудь, а в стародавньому Острозі, що впродовж століть поєднує однодумців.
«Вiк-енд по-острозьки» вирішили влаштувати головний редактор газети «День» Лариса Івшина, відомий суспільно-політичний діяч Євген Марчук та бізнесмен і політик Віталій Гайдук з дружиною Оленою.
Обговорювати теми гострополітичні чи болюче-історичні — те, на що студенти Острозької академії чекають від кожного приїзду Лариси Івшиної. Почути свіжі думки та відчути «надзвичайну ауру просвітництва» — те, на що сподівається пані Лариса та гості, в щільному графіку яких вона щоразу знаходить час, щоб привезти їх до Острога. Після суботньої зустрічі обидві сторони задовольнили свої інтереси, більше того, — отримали заряд небайдужості й щирого патріотизму одне від одного. Бо відкритість і невимушеність розмови дозволяла торкатися будь-яких тем, говорити про все: різницю між просто олігархом, просто роботодавцем і просто меценатом; про здоровий експансіонізм і про хворобливу залежність; про роль благодійництва та її суть. Слово за словом донецький бізнесмен і острозькі студенти відкривали одне одному нові світи і, більше того, ламали глибоко вкорінені стереотипи. Донеччанин, який вільно говорить українською і випускає книжки про українське козацтво? Небагатослівний чоловік, який безмежно відданий своїй дружині й публічно каже, що всі його досягнення — це її заслуга? Українець, переконаний, що поділ України на Схід і Захід — це просто міф, який треба перестати повторювати. Так простою щирою розмовою об’єднується країна і зароджується надія на швидке одужання від багатьох хвороб, що мають, в першу чергу, психологічний характер.
РОСІЯ — ОДВІЧНИЙ ФАТУМ УКРАЇНИ?
«Нині чи не найактуальнішою темою як на теоретичному рівні, так і на рівні масової свідомості є тема газу, зокрема, газові відносини з Росією та проблема енергетичного забезпечення України. Сьогодні точаться дискусії про те, що наша держава має достатньо ресурсів, щоб забезпечити власне населення газом. Хотілося б знати вашу думку як спеціаліста в цій галузі: наскільки це відповідає дійсності і чи можливе в майбутньому спростування думки про те, що складні відносини з Росією, як сказав Євген Марчук, є одвічним фатумом України?» — таке питання студента- політолога Володимира Дегліса змусило задуматись не лише усіх присутніх в залі, а й Віталія Гайдука. Та відповідь виявилась однозначною: «Не Росія винна у наших газових проблемах, а ми самі. Тільки коли ми почнемо їх по-справжньому вирішувати, ми позбудемося постійних суперечок з цього приводу». Україна, перебуваючи у складі величезної імперії з необмеженими ресурсами, не мала потреби розробки власних родовищ. Справді, для чого було розробляти високовитратні проекти, коли в Сибіру нафта й газ лежать просто на поверхні? Тоді українці й «присіли на газову голку». Після розвалу налагодженої системи Українська держава опинилися сам на сам з проблемою енергодифіциту. «Так, в Україні є власний видобуток газу. Проте свого газу ми видобуваємо лише 25% від потреби. До речі, й населення споживає всього 20% від потреб держави. Тобто населення ми могли б забезпечити без імпорту. Але ж інші 80% споживає наша інфраструктура та промисловість. І зараз замість того, щоб думати, як переконати Росію зменшити ціну на газ чи підвищити обсяг поставок (хоча це дуже важливо), уряд має зробити все, щоб зменшити енергозатратність українських підприємств. І кожен українець повинен розуміти, що від нього залежить, скільки газу використає держава сьогодні. Візьмемо для прикладу Латвію. Так, вони пережили дві зими в холоді, були часи, коли урядовці ходили по будинку уряду у верхньому одязі. Проте завдяки такій загальнонаціональній консолідації латвійці зменшили енергоспоживання на 60%», — прочитав лекцію експромтом Віталій Гайдук.
«ЧИ ВІДПОВІДАЄ КВАЛІФІКАЦІЯ СЬОГОДНІШНІХ ВИПУСКНИКІВ ВНЗ ПОТРЕБАМ УКРАЇНСЬКОГО РИНКУ?»
Запитання до Віталія Гайдука, в першу чергу — як до роботодавця. Хоч як боляче визнавати, але, на думку гостя, сучасна українська освіта у багатьох секторах далеко не завжди може забезпечити ринок праці висококваліфікованими фахівцями. «Який зиск від економіста, котрий не знає елементарних азів виробництва, навіть якщо він може вирахувати найскладніше математичне рівняння». Наша освіта потребує докорінних змін, особливо у зв’язку з приєднанням у найближчому майбутньому до Болонського процесу. Адже саме тоді ми вийдемо на європейський освітній ринок і, не реформувавши наші ВНЗ, обов’язково програємо, загубимось серед досвідчених європейців. Такі думки Віталій Гайдук висловлював уже не як роботодавець, а як голова Наглядової ради Донецького національного технічного університету та батько, сину і доньці якого теж необхідно отримувати якісну освіту.
«МЕЦЕНАТСТВО — ЦЕ НЕ PR, А ТЕ, ЩО У НАС ВСЕРЕДИНІ»
Багато запитань з тих, що ставили студенти, стосувались благодійницької діяльності Віталія Гайдука. Як виявилось, він для студентів не надто відомий благодійник. І не тому, що благодійництвом не займається, а тому, що не використовує його як «фішку для PR». «Ми не «гаманці», — відповідає пан Віталій на чергове запитання типу: «А чи не хотіли б ви профінансувати...» — Я повинен відчувати щирий потяг до того, на що збираюся виділити кошти. Наприклад, я побував у Острозькій академії — й вона вже в моєму серці».
Віталій Гайдук презентував низку проектів, які він здійснює зі своїми партнерами: видання «Українська козацька держава» обсягом в понад тисячу сторінок, двотомник «Енциклопедія трипільської цивілізації», альбом сучасного живопису. Очевидно, патріотизм виявляється у щирому меценатстві, а не в шоу-проектах, розіграних на публіку.
«НАБИРАЙТЕСЯ УКРАЇНСЬКОГО ЕКСПАНСІОНІЗМУ!»
Це настанова від людини, яка чітко бачить місце України у світі, — не між Росією чи Європою, а поряд, в одному ряді з найпотужнішими державами. «Нам має бути діло до всього!» — говорить Євген Марчук. Бо лише таким чином, а не відступальницькими діями ми зможемо гарантувати безпеку нашої держави. «Безпека — цивільною мовою спокій» — беззаперечна формула, виведена Євгеном Марчуком, повинна стати гаслом як зовнішньої, так і внутрішньої політики держави, і саме ці слова мають бути основними у конструктивному діалозі населення і силових відомств. У такому разі відпадуть дискусії про НАТО чи будь-які інші організації. Головне — спокій українського громадянина. А спокій, як відомо, — це безпека.
Український експансіонізм — це не лише присутність миротворчих контингентів у гарячих точках чи відстоювання інтересів у міжнародних організаціях. Віталій Гайдук наголошує на тому, що дуже важливою є економічна присутність України на світових ринках. На запитання Дар’ї Шваї про те, чи вигідно нашим підприємствам вкладати інвестиції за кордоном, пролунала досить ґрунтовна відповідь. «Це не просто розміщення українського капіталу за кордоном — це укорінення українських інтересів у Польщі, Угорщині, будь-де». Та такий економічний експансіонізм має бути раціонально обґрунтованим та виважений професіоналами. Якщо на азіатських ринках присутній інший промисловий гігант з такими самими можливостями, як і Україна, — Китай, то чи доцільно їх освоювати? Тим більше, якщо поряд — найбільш платоспроможний ринок світу — Європейський Союз. Віталій Гайдук переконав студентів, що лише економічна доцільність у поєднанні з національним патріотизмом може забезпечити здоровий український експансіонізм.
Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук, професор, проректор з наукової роботи Національного університету «Острозька академія»:
— Перед зустріччю з Віталієм Гайдуком мені вдалося ознайомитися з біографією цієї неординарної людини. На основі тієї інформації сформувався певний стереотип. Стереотип енергійного технократа (в доброму розумінні цього слова), який знає, чого хоче і вміє досягати поставленої мети. Однак зустріч та спілкування з ним приємно розширили враження. Я побачив не лише людину, яка добре орієнтується в специфічних професійних питаннях, а й має надзвичайно широкий кругозір. Він вільно й компетентно вів розмову з питань державного управління, зовнішньополітичних відносин, проблем освіти. Але найбільше вразило те, що Віталій Анатолійович прекрасно знає літературу, цікавиться різними галузями мистецтва. Схоже, він міг би на рівних позмагатися з маститими літературознавцями й мистецтвознавцями. Мене вразила скромність цієї досить заможної людини, його простота в спілкуванні. А також те, що він надзвичайно високо цінує свою дружину і свої успіхи пов’язує з нею.
Приємно було знову зустрітися в нашому Острозі з Євгеном Марчуком. І хоча він виступав буквально кілька хвилин, але сказав дуже суттєві й, можливо, поки що незвичайні для нас речі — про український експансіонізм. Про те, що ми не повинні залишатися на «своєму хуторі», в такій собі «крайній хатинці», а виходити на широкі простори глобалізованого світу й голосно заявляти про себе. Лише тоді нас поважатимуть.
Звичайно, хотілося б більше поспілкуватися з такими людьми, як Лариса Івашина, яка привезла нам свою нову книгу «Мої університети». На жаль, обмежений час не дозволив нам це зробити.
Але навіть ця коротка зустріч залишила безліч позитивних вражень. І основне враження, певно, таке: якщо ми маємо людей такого мислення, такої енергії та завзяття, Україна має майбутнє.
Віктор ПАВЛЮК, кандидат історичних наук, доцент, декан гуманітарного факультету Національного університету «Острозька академія»:
— Свідченням того, наскільки випускники ВНЗ затребувані на ринку праці, є їхнє працевлаштування. Я не можу говорити про інші навчальні заклади. Та, за нашими підрахунками, 85% наших випускників є працевлаштованими відповідно до тієї фахової підготовки, яку вони отримали. Передумовами високої конкурентоспроможності випускника є, насамперед, якісна фахова підготовка, здатність випускника до орієнтації на ринку праці, а саме — його комунікабельність, володіння іноземними мовами, вміння працювати в умовах високоінформаційного суспільства. Людина повинна орієнтуватися, в яких саме сферах вона затребувана, та вміти себе запропонувати і подати. Ми не маємо ще жодного прецеденту, коли б роботодавець був незадоволений кваліфікацією наших випускників. А це свідчення їхньої конкурентоспроможності не лише на українському ринку праці, а й на європейському та навіть світовому. Ми маємо безліч прикладів, коли наші студенти, попередньо навчаючись за різними програмами в європейських країнах, Канаді, Сполучених Штатах Америки, досить непогано працевлаштовуються там, очолюють фірми і корпорації. Наші випускники здатні витіснити своїх конкурентів з інших країн. Інша справа, що важливо виховати в нашого фахівця почуття свідомого національного патріотизму, усвідомлення того, що він українець. Ти отримав тут освіту, можеш розвивати її за межами України, що є немаловажно в умовах таких інтегральних процесів, як Болонський, проте ти мусиш повернутися сюди і віддати отримані знання на користь держави. Але тут знову- таки випливає питання політики держави в сфері зайнятості. Ми готуємо якісних висококваліфікованих фахівців, проте їх не влаштовує ставлення держави до них. Що сьогодні 300—400 грн. в державній установі? Зарплати не відповідають сьогоднішнім життєвим потребам. Звичайно, в пошуках кращого людина змушена виїжджати за кордон. Тому політика держави повинна бути спрямована на те, щоб молодий фахівець був соціально захищений. В іншому випадку ми його просто не втримаємо. А тим більше, коли ми почнемо видавати диплом європейського зразка, європейський роботодавець свого не втратить, і весь український інтелект сконцентрується за кордоном. Політика держави у цій сфері повинна корінним чином змінитися.
Людмила КОЗАК, кандидат економічних наук, доцент, декан економічного факультету Національного університету «Острозька академія»:
— За висловом А. Маршалла, навіть погане співробітництво краще, ніж хороша конкуренція. Показовим у цьому плані є розвиток корпорації «Індустріальний союз Донбасу», коли економічно відсталі підприємства, об’єднавшись, стали потужною бізнес-структурою. Українському політикуму також необхідно об’єднатись навколо національних інтересів, визначити стратегічні напрями розвитку української економіки, шляхи політичного забезпечення стратегії. Погоджуюсь з Віталієм Гайдуком, що найвірніший шлях розвитку — це шлях української експансії на зовнішніх ринках. Дуже шкода, що вже зараз необхідно говорити і про експансію на окремих внутрішніх ринках.
Наталія ТЕРЕЩУК, студентка четвертого курсу, спеціальність «фінанси»:
— Гості, які відвідують наш університет, — завжди унікальні і непересічні особистості. Віталій Гайдук — політик, громадський діяч, успішний бізнесмен — щиро та відверто поділився своїми думками щодо багатьох важливих питань, які гостро постали перед сучасним українським суспільством. І я розділяю думку Віталія Анатолійовича, що входження України до НАТО перш за все має базуватись на економічних інтересах та безпеці держави. І та експансія, про яку говорив Євген Марчук, повинна забезпечувати економічні потреби України. В іншому випадку державні амбіції просто нічого не варті.
Наталія РУДКІВСЬКА, студентка третього курсу, спеціальність «фінанси»:
— Особисто для мне було великою честю зустрітися з такими людьми, як Віталій Гайдук, Євген Марчук, Лариса Івшина. Тепла атмосфера, що панувала на зустрічі, уможливила справді відверту і цікаву розмову. Перш за все, я задоволена знайомством з Ларисою Івшиною. Мене дивує ентузіазм і оптимізм цієї чудової жінки. Не можливо обминути увагою Віталія Гайдука, який є прикладом наполегливості, цілеспрямованості та дієвості, про що промовисто свідчить його успішна кар’єра. Не в кожного вистачить сили духу та терпіння пройти тернистий шлях від простого робітника до менеджера світового рівня. Віталій Гайдук доступно з економічної точки зору пояснив, що Україна не має доцільних та конкретних стратегій та планів розвитку, від чого, власне, і беруть початок українські економічні «негаразди». На мою думку, такі зустрічі дуже корисні для молодих людей, які, можливо, ще не знають, чого вони хочуть від життя, та тільки обирають шляхи свого вдосконалення. Про це, до речі, говорилося під час зустрічі. Адже тільки той випускник ВНЗ, який остаточно самовизначився і знає, чого він прагне від життя, буде конкурентноспроможним на ринку праці.
Оксана ПРАСЮК, студентка четвертого курсу, спеціальність «документознавство та інформаційна діяльність»:
— Поки деякі політики все ще сушать собі голови над проблемою взаємовідносин Сходу і Заходу, Національний університет Острозька академія застосовує свій давно перевірений метод — зустрічі в колі друзів та інтерактивне спілкування зі студентами. І, як бачимо з цієї зустрічі, нам це чудово вдається, адже вона пройшла у формі конструктивного діалогу між гостями та студентами академії і, переконана, була цікавою і повчальною для всіх. Мене надзвичайно вразив Віталій Анатолійович: і його стрімка кар’єра, і вміння говорити просто і доступно навіть про такі складні речі, як економіка, національні інтереси України, вектор міжнародної політики України, та, як не дивно, скромність цієї людини. Думаю, наступає ера саме таких бізнесменів — не технократів і олігархів, а гуманних і небайдужих до долі власної країни. Не можу обминути увагою і виступ Євгена Марчука, оскільки мені імпонує висунута ним ідея українського експансіонізму, аж ніяк не військового, а радше культурного та економічного. Але передумовою цього експансіонізму має стати консолідація нації та усвідомлення кожним її представником своєї відповідальності за майбутнє своєї держави. Ця експансія повинна здійснюватися новим поколінням українських економістів, менеджерів, політиків, а це, у свою чергу, знову повертає нас до проблем української освіти, яка і повинна забезпечити їх конкурентоспроможність на міжнародному ринку праці. Тому саме підвищення рівня освіти, забезпечення її зв’язку з безпосередніми роботодавцями має стати запорукою покращення рівня життя в нашій державі та укріплення її позицій на світовій арені.
Володимир ДЕГЛІС, студент другого курсу, спеціальність «політологія»:
— Зустріч з новим, невідомим і незнаним — завжди привід для роздумів, пошуків і переосмислень старого, відомого і знаного. І хоча Лариса Івшина в Острозькій академії добре відома і знана — вона завжди нова: ідеями, баченнями, думками. Тому кожна зустріч — «як в перший раз». Сьогодні пані Лариса нова і своїми друзями, знайомство з якими — привід не лише для роздумів, але й для здивування.
«Український бізнесмен з Донецька», екс-міністр оборони ще «темної незалежності» і справжній головний редактор «Української України» — в НаУОА стали тією незвичною комбінацією, що кинула виклик стереотипним уявленням не зовсім свідомої свідомості українства. Тому переосмислювати було що: особистості, думки, настрої.
Слова Євгена Марчука, про те, що «є різні олігархи в Україні» ще на початку зустрічі викликали лише гостинну посмішку. Після неї — не піддавались сумніву. Тому перший зламаний стереотип — український олігарх виявляється чудово розмовляє українською, а головне — мислить категоріями українського. Президент консорціуму «Індустріальна група», наразі вільний від політичних зобов’язань, один з небагатьох, хто тверезо оцінив українську реальність: не Росія чи Америка, а Україна «сама поставила себе в такі рамки», вийти з яких допоможе лише консолідація суспільства. Не «вони», а «ми» , не «ти» — а «я», на мою думку, не просто наголос на колективній відповідальності, що диктує демократичний шлях поступу, а й усвідомлення можливості його здійснення. Можливо, якщо потреба посидіти «дві зими в холоді», щоб вийти з газової кризи, можна розглядати як рух до хвороби, то єдність нації у вирішенні загальнодержавних проблем — чи не єдиний шлях її розвитку, а отже і здоров’я. «Росія може поставити будь-які умови» (зі слів пана Гайдука), але і ми можемо відмовитись. «Ми можемо» — напевно, те, чого так не вистачало у часи, коли «країна вперто не хотіла жити краще» (зі слів Лариси Івшиної). Чи вистачає зараз?
Тут чи не найвлучнішим стало побажання Євгена Марчука: «набирайтесь українського експансіонізму». Тільки зміст цього поняття, на мою думку, полягав не в бажанні експансії, а в потребі захисту власних національних інтересів, усвідомлення їх суті. Як не прикро, але висновок напрошується сам собою: нам потрібно навчитися бути незалежними, і тоді не Росія буде одвічним ворогом України (з чим так люблять погратися «незадоволені творці української державності»), а Україна буде гідним і бажаним партнером. Влучно зазначив Віталій Анатолійович, що хорошим економістом не станеш без знання елементарних знарядь виробництва. Відповідно хорошої держави не отримаєш без усвідомлення її потреб та інтересів, без усвідомлення власної свободи. Свободи, яку не купують для гарного вигляду — нею постійно потрібно користатися!
Залишається подякувати пані Ларисі за можливість даного діалогу, який особисто для мене став приводом для пошуку нового бачення багатьох проблем.
Ірина НАУМЕЦЬ, студентка третього курсу, спеціальність «документознавство та інформаційна діяльність»:
— Дороги Острожчини наділені якоюсь вищою силою, яка з кожним роком притягує до стін Острозької академії все більшу кількість відомих людей. Так, кожен з тих, хто відвідав цей навчальний заклад, залишив якусь частинку себе і глибоко в душі набув чудодійної аури, що панує у цьому університеті. Тож наші гості ще раз засвідчили цей факт. Зустріч із студентами проходила у формі конструктивного діалогу. Це було особливо цікаво, оскільки гості з власної точки зору оцінили проблеми у сфері економіки та культури, висловили своє бачення шляхів вдосконалення системи освіти в Україні. Пролунали і деякі настанови студентам як майбутнім державотворцям. За словами Євгена Марчука, наша держава досить обмежена у міжнаціональних зв’язках і це накладає відбиток на розвиток економіки України. Як наслідок, країна з багатим природнім потенціалом не може вийти на рівень високорозвинених держав, які стали передовими не через багаті поклади корисних копалин, а лише завдяки проведенню політики розширення зовнішніх зв’язків. Ідея експансіонізму на разі є ключовою: розширення міжнаціональних зв’язків — це своєрідний обмін науково-технічними досягненнями між цивілізаціями. Острозька академія є однією із подвижників міждержавних комунікацій, адже вкотре тут проводяться обмінні програми із американськими та європейськими університетами. Заклик Євгена Марчука до безпосередньої участі студентів у творенні країни був доповнений промовою Віталія Гайдука. Ця людина зробила чималий внесок у розбудову культурної сфери України. Засновуючи студентські стипендії та сприяючи реконструкції культурних пам’яток, Віталій Гайдук увійшов до невеликого числа меценатів нашої країни. Завдяки його фінансовій підтримці в укладенні та виданні книг відродилася давня слава козацького роду, описана та звеличена у збірнику «Україна — козацька держава».
Привітна атмосфера спілкування, відвертий обмін думками розвіяли закостенілий образ донецького чиновника, зросійщеного та агресивно налаштованого до західних регіонів. Натомість виявилось: наші ідеї спрямовані на розбудову України і піднесення її до рівня найбільш розвинених країн світу.
Дійти до істинності поривань та єдності поглядів Сходу і Заходу допомогла Лариса Івшина, що була ініціатором приїзду цих відомих державних діячів до Острозької академії. Будучи палкою прихильницею цього дітища української освіти і культури, вона написала книгу «Мої університети», в якій поміщені фотофакти цікавих візитів та зустрічей у Острозькій академії. Дуже приємно знати, що листки нашої історії відтепер будуть гортати численні читачі цього альбому.
Дар’я ШВАЯ, студентка третього курсу, спеціальність «культурологія»:
— Виявилося, точніше вкотре підтвердилося, що з високоосвіченими, ерудованими людьми, які просто піклуються про долю Батьківщини, таки є про що поспілкуватися. Адже моральні цінності та духовні орієнтири у нас однакові і так чи інакше стосуються історичної долі (в минулому і в майбутньому, не минаючи і теперішнього) і культурної ситуації України.
Лариса Олексіївна свої погляди на ці питання вже неодноразово демонструвала студентам Острозької академії, що підтверджується тематикою попередніх її зустрічей з нами, серією книг («додатком до паспорту громадянина України»), представленою нею раніше, та черговим подарунком від пані Івшиної університету — фільмом про газету «День».
Євген Марчук мене, чесно кажучи, певною мірою здивував гостротою своїх переконань. Особливо цікавою, як на мене, була його думка про необхідність виховання експансіонізму. А й справді, мабуть, досить вже нам бути бідними і скромними.
Буремність у характері таки повинна бути. Довго сама намагалася себе в цьому переконати, але краще це вийшло у Віталія Гайдука. Історія злету його кар’єри просто неймовірна. А головне, що, отримавши достатньо для самоствердження у житті, він, відійшовши від політики, не захворів, дякувати Богові, на втрату пам’яті. Він і досі пам’ятає про те, що наша держава потребує допомоги своїх громадян. І Віталій Анатолійович її безвідмовно надає усіма можливими способами — розвиваючи економіку (а з нею — і міжнародні зв’язки України) та сприяючи відновленню й збереженню української національної культури. Як на мене, це і можна назвати подвигом патріота.
Зустріч виявилася насиченою цікавими ідеями та позитивними враженнями. І принаймні кілька безсонних годин, витрачених на роздуми та осмислення отриманої інформації, мені (і, гадаю, не тільки) забезпечено.
Микола ГУСАК, студент магістеріуму, спеціальність «політологія»:
— Дуже приємно, що в Острозьку академію все частіше приїжджають політичні та громадські діячі. Це є свідченням того, що інтерес до нашого університету та його студентів зростає. Спілкування з такими людьми дає можливість студентам проявити себе та збагатитися цікавою інформацією.
Приємно, що гості говорять про українські проблеми, єдину ідею, шляхи виходу з кризи...
Основна думка, яка мені найбільше імпонувала — це слова Євгена Марчука: «Українські інтереси повинні бути скрізь, де їх можна ефективно використати на користь української держави». Також абсолютно погоджуюсь зі словами Віталія Гайдука, що і «мовне питання» і «проблема» поділу України є надуманими.
Віталій ЛЕБЕДЮК, студент магістеріуму, спеціальність «політологія»:
— Як тільки відкрилися двері в зал, обличчя Лариси-волинянки відразу зарядило атмосферу, а старі та нові друзі альма-матер підштовхнули нас до віковічних роздумів з буття пересічного громадянина України. Коли ж мова зайшла про зовнішньополітичне самовизначення нашої держави — Європа чи Азія — Євген Марчук і Віталій Гайдук та навіть ми у своїх думках зійшлися в одному: любити Україну — це поширювати її інтереси у всіх сферах життя, тобто, за словами пана Марчука, проводити «українську експансію». Такі зустрічі варто було б зробити систематичними, і не лише в Острозькій академії.
