Закінчення. Початок читайте в №158.163.
7. Росія і український Голодомор.
У циклі статей «Чому Сталін нас нищив?» є підрозділ про дискусії з російськими вченими («День», 2005, № 207), який тематично співпадає з розглядуваним нині питанням. Справді, суть суперечок полягає у відстоюванні (з нашого боку) або запереченні (з їхнього боку) геноцидного характеру Голоду 1932—1933 рр. стосовно України. Не повторюючи сказаного минулого року, зупинюсь на позиції політичних діячів, які деформують об’єктивне знання про Голодомор.
Почну з характеристики позиції українських політиків. У питанні про відповідальність Росії за Голодомор вона була суперечливою, але завжди спрямовувалася на відстоювання власних владних повноважень. Мабуть, за всіх умов влада стоїть у політичних діячів на передньому плані...
У підрозділі про ставлення «партії влади» до Голодомору я згадував виступ Л. Кравчука у вересні 1993 року на міжнародній конференції. Президент України тоді визнав Голодомор геноцидом, здійсненим за директивою Москви. Слідом за Кравчуком виступив Іван Драч. У своїй промові він заявив, що Російська Федерація сама себе утверджує правонаступницею білої і червоної імперій, у зв’язку з чим для України виникають юридичні й етичні підстави виставити їй рахунок за Голодомор. «Настане час, — заявив письменник, — і 8 чи 12 мільйонів свідків — вдвічі або втричі більше, ніж полеглих у війні 1941—1945 років, підведуться з могил кожного українського села і зажадають невизнання строку давності за злочин їхнього умертвіння, як і належить за міжнародним правом».
Не буду коментувати кількості жертв, про це вже сказано. Право виставити рахунок І. Драч виводив з того безсумнівного факту, що Росія справді бажала бути правонаступницею СРСР. Однак цей факт, як кожний розуміє, належить до категорії суб’єктивних суджень російської політичної еліти. Об’єктивним є інший факт: СРСР був тоталітарною державою, народи якої не відповідали за дії правителів Кремля. Суто емоційний і безкорисливий (під політичним кутом зору) виступ І. Драча відповідав інтересам Л. Кравчука й очолюваної ним партноменклатури, яка бажала відійти від Росії на безпечну відстань.
Кремль зреагував на підкреслювання українськими державними діячами своєї політичної самостійності досить поблажливо. Така реакція з його боку була викликана специфікою курсу на збирання земель, що відпали. Курс був опрацьований відразу після розпаду СРСР. Він полягав у створенні в пострадянських країнах за рахунок сировинних ресурсів Росії елітної соціальної верстви, пов’язаної з Кремлем своїми власними економічними інтересами. Ця верства мала замінити компартійно-радянську номенклатуру, яка була пов’язана з центром тільки політичними інтересами. Політичний інтерес зник після конституційної реформи М. Горбачова, яка «обрізала» диктаторські функції правлячої партії.
Заміна опорної для Кремля соціальної верстви відбувалася майже непомітно, бо відновлена у своїх правах приватна власність на засоби виробництва зосереджувалася, головним чином, у руках колишньої компартійно-радянської номенклатури. Вплив Кремля на цей процес полягав, по-перше, у проникненні російського капіталу в економіку колишніх союзних республік і, по-друге, у підтримуванні їхньої залежності від Росії (у випадку з Україною — енергоносіями). Завдяки різниці внутрішньоросійських та світових цін на нафту й газ в Росії і в Україні з’явилася нечисленна, але впливова група бізнесменів-олігархів.
Бізнес і політика в Україні тісно пов’язані. Тепер українська еліта більше не відштовхнулася від Росії, і, знову-таки, — щоб не втратити владу. 23 лютого 2003 року в Москві відбулася неформальна зустріч чотирьох президентів — В. Путіна, Л. Кучми, Н. Назарбаєва і О. Лукашенка, яка принесла сенсаційний результат. Президенти підписали заяву з довгою назвою — «Про новий етап економічної інтеграції та про початок переговорного процесу щодо формування Єдиного економічного простору і створення єдиної регулюючої міждержавної комісії з торгівлі і тарифів». Так у повсякденне життя увійшло нове поняття: Єдиний економічний простір (ЄЕП).
Концепція й проект угоди про створення ЄЕП були опрацьовані уже у серпні 2003 року. В ряді українських міністерств до них поставилися дуже критично, але на зустрічі в Ялті вересня 2003 року Угода про утворення ЄЕП була підписана. 20 квітня 2004 року Верховна Рада України прийняла поіменним голосуванням Закон про ратифікацію Угоди про формування ЄЕП. Не підлягає сумніву, що результати голосування, а перед тим — визначення позиції Президента України Л. Кучми і прем’єр- міністра В. Януковича були наслідком жорсткого тиску з боку Російської Федерації. Напередодні президентських виборів претенденти на владу потребували підтримки з боку Кремля, а за підтримку треба було брати на себе відповідні зобов’язання.
Можливо, попередні абзаци покажуться читачам відірваними від теми, що розглядається. Насправді вони становлять тло, на якому розгортатимуться наступні дискусії про характер українського Голодомору.
Українська компартійно-радянська номенклатура 1991 року пов’язала незалежну Україну з придушеною Кремлем Українською Народною Республікою. Це забезпечило історикам можливість вільно оцінювати документальні джерела й успішніше звільнятися з-під влади облудних комуністичних стереотипів. Однак це створило труднощі для порозуміння між істориками України і Росії щодо деяких гострих проблем, однією з яких є Голод 1932—1933 рр.
Українська й російська історіографії дедалі більше розходяться в оцінках недавнього минулого. В Україні відбувається суцільна ревізія радянської концепції «соціалістичного будівництва». Навпаки, в Росії ця ревізія проходить поверхово й вибірково. Створена у короткому курсі «Історії ВКП(б)» зразка 1938 року концепція «соціалістичного будівництва» й досі панує в наших сусідів. У передмові до російського видання знаменитого колективного дослідження французьких (переважною мірою) учених «Чорна книга комунізму» Олександр Яковлев у вересні 1999 року з гіркотою писав: «Наші студенти та школярі продовжують вчитися за тими самими (за змістом) підручниками, що і раніше».
Щоб ця заява головного прораба горбачовської перебудови не здалася неймовірно перебільшеною, доцільно підкріпити її висновками з історіографічної аналітики провідного історичного журналу Російської академії наук — «Вопросы истории». 2006 року журнал надрукував статтю І. Чемоданова під парадоксальним для нас заголовком: «Была ли в СССР альтернатива насильственной коллективизации?». Автор стверджує, що існують два підходи до поставленого запитання, у тому числі й такий: здійснення масової колективізації було в цілому виправданим. Далі він пише: «Когда же встает вопрос о цене, которую заплатило крестьянство, защитники сплошной коллективизации только разводят руками: дескать, лес рубят — щепки летят, и за каждую победу нужно платить».
Це ще не все. Підсумовуючи огляд літератури, Чемоданов зробив такий висновок: в середині 20-х рр. була можливість для відносно динамічного розвитку промисловості за рахунок змички з селянським господарством на основі непу, а уже в кінці цього десятиліття такої можливості не існувало: розвиток ринкових відносин у селянському господарстві виявився несумісним із посиленням планових засад у промисловості. Звідси кінцевий висновок: «В этой ситуации выход оставался только один — массовая насильственная коллективизация».
Перебуваючи в полоні радянських стереотипів, цей автор навіть не задумався над тим, що посилення планових засад у промисловості було наслідком волюнтаристського рішення сталінської команди відновити розпочатий 1918 року курс на комуністичне будівництво. Думаю, що нам й надалі буде важко знаходити спільну мову з багатьма російськими вченими у питанні про Голод-геноцид 1932—1933 рр., якщо вони пропонуватимуть нам безпорадно розвести руками й забути про мільйони наших мертвих: «лес рубят — щепки летят». Позиція журналу «Вопросы истории» була б більш зрозумілою десятків зо два років тому, коли колгоспний лад ще існував, хоч перебував у агонізуючому стані. Але про що можна говорити тепер?
8. Чому став можливим терор голодом?
У арсеналі Кремля був великий набір силових заходів, які використовувалися для комуністичного будівництва. Серед них — індивідуальні репресії, які час від часу набували масового характеру, «розкуркулення» найбільш заможного прошарку селян-власників і селянської бідноти, яка не погоджувалася на колективізацію, терор голодом під виглядом хлібозаготівлі, депортації великих мас населення за соціальною або національною ознакою, «очищення» державної партії від інакодумців тощо. Використовуючи масовий терор як метод державного управління, керівники Кремля не рахувалися з людськими втратами навіть у випадках, коли останні підпадали під визначене в міжнародному праві поняття геноциду. Ось у цьому й приховується незбагненний для спостерігачів Заходу секрет радянського геноциду, аніскільки не схожого на геноцид євреїв або вірмен.
Ми можемо мати претензії до змістового наповнення поняття геноциду, яке опрацьовувалося й затверджувалося в Організації Об’єднаних Націй з участю представників сталінського режиму. Але замовчуваний до 1987 р. Голод 1932—1933 рр. в Радянському Союзі підпадає на території УСРР і Кубанського округу Північнокавказького краю навіть під не досить повне визначення, яке вже існує в міжнародному праві.
Наївно виглядають спроби відшукати в найпотаємніших архівах щирі зізнання осіб, прямо причетних до організації голоду-геноциду. Та вони й непотрібні. Щире зізнання могло бути «царицею доказів» тільки в юриспруденції, очолюваній Сталіним і Вишинським.
Терор голодом був потенційно можливим у державі, що будувала суспільно-економічний лад, який не міг виникнути природним шляхом. Штучний лад не відповідав інтересам переважної більшості населення, а тому міг бути збудований тільки силовим методом. Там, де сила, там і терор.
Застосований на зламі 1932— 1933 рр., терор голодом був не першим в Україні. Голод 1921 року перешкодив подальшій боротьбі селянських загонів Нестора Махна з більшовиками. Саме голод, що наближався, став своєрідною гамівною сорочкою для селян, які від 1917 року бунтували проти всіх влад. Коли Кремль встановив цю закономірність, радянська влада почала боротися з «куркульським бандитизмом» у південних голодуючих губерніях України за допомогою примусових хлібозаготівель.
Щоб зрозуміти ситуацію в Україні восени й взимку 1932 року, а також спосіб реагування на неї кремлівських керманичів, треба, перш за все, зіставити її з ситуацією зими-весни 1930 року.
У березні 1930 року наростання селянського антиколгоспного руху, особливо в прикордонних округах України, настільки стурбувало Сталіна, що він відмовився від комунізації селянських господарств (так само, як це зробив Ленін 1919 року, і теж у зв’язку з масовими повстаннями в Україні). Кремль залишив в державі-комуні острівець приватної власності у вигляді «особистої» власності селян на присадибну ділянку. Колективізація сільського господарства в артільній формі була оголошена цілком добровільною справою. Попередній курс на примусове «усуспільнення» селянської власності став ототожнюватися з «лівацькими закрутами» місцевих органів влади.
На початку 1932 року ситуація в Україні виглядала непорівнянно гострішою. Внаслідок здійснюваної силовими засобами хлібозаготівлі з урожаю 1931 року українські селяни залишилися без хліба. Впродовж першої половини року загинуло від голоду близько 140—150 тис. селян. Вони гинули через те, що у них забрали весь хліб — основний продукт харчування. Гинули ті, кого присадибна ділянка не могла прогодувати після того, як забрали весь хліб. Так само гинули селяни роком пізніше, тобто в першій половині 1933 року в Поволжі і в усіх округах Північно-Кавказького краю, крім Кубанського. На Кубані й в УСРР у першій половині 1933 року була вже зовсім інша ситуація — Голодомор.
Інформація до роздумів: радянська влада в першій половині 1932 року не виморювала голодом українців через те, що вони були українцями, і не морила голодом селян через те, що вони були селянами. Уряд закупив хліб за кордоном, чого не робив ніколи раніше, щоб надати допомогу посівним і продовольчим зерном десяткам сільських районів України. Звичайно, рятували не стільки життя селян, скільки урожай 1932 року.
Однак розрахунок на цей урожай не справдився. Хлібозаготівлі провалилися, і здатність держави забезпечувати централізованим постачанням по картках десятки мільйонів людей різко знизилася. У ситуації, що склалася, Сталін послав надзвичайні хлібозаготівельні комісії в основні зерновиробляючі регіони.
Внаслідок примусового вилучення хліба й зняття з карткового постачання багатьох категорій населення в країні спалахнув голод, а з ним і політична криза. Її не можна було приховати за гучними газетними повідомленнями про введення в дію Дніпрогесу та інших новобудов першої п’ятирічки. Те, що радянська тоталітарна держава відбирала у населення не тільки політичну свободу, а й приватну власність на засоби виробництва разом з свободою підприємництва, сказано в усіх підручниках. Не підкреслюється, однак, прямий наслідок політико-економічної несвободи: зобов’язання держави кожний день годувати населення.
Замість того, щоб вжити заходів для полегшення стану голодуючого населення УСРР і Кубані (подібно до того, як це було зроблено в першій половині 1932 року), Кремль здійснив конфіскацію нехлібних продовольчих запасів, тобто терор голодом.
Радянські репресії завжди мали попереджувальний характер. Сталін не чекав, поки несприятлива ситуація визріє, щоб потім на неї реагувати. Превентивними ударами знищувалися або ізолювалися ті, хто міг би скористатися кризою, щоб покінчити з «диктатурою пролетаріату», яка сконцентрувалася в руках кремлівських олігархів. Яку загрозу становили для Кремля УСРР і Кубань, тобто Україна?
Ми звикли аналізувати події міжвоєнного періоду під кутом зору уявлень, які сформувалися пізніше, уже у повоєнний період. Крім звичайної аберрації історичного зору, окреслюваної поняттям «презентизму» (тобто впливу епохи, в якій живе дослідник, на його аналіз попередніх епох), така звичка пояснюється й стабільністю політичного режиму. Той режим, який сформував В. Ленін за кілька місяців після жовтневого перевороту 1917 року, реально не змінювався аж до конституційної реформи М. Горбачова. Однак слід внести корективи у дві обставини, які мають відношення до аналізованої проблеми. Перша обставина стосується політичної ваги Й. Сталіна, а друга — функціонування Радянського Союзу як багатонаціональної держави імперського типу.
Сталін прийшов до одноосібної влади після жорсткої і тривалої (з 1922 до 1928 рр.) боротьби всередині політбюро ЦК ВКП(б). Від 1929 року він здійснював вирішальний вплив на прийняття доленосних державних рішень, але ще не став тоді всевладним диктатором, яким його запам’ятали. У 1929— 1932 рр. доля очолюваної Сталіним політичної групи зависла на волосині. Спричинена надвисокими темпами індустріалізації, політико-економічна криза могла в будь- який момент загостритися настільки, що виникала загроза усунення сталінської групи від влади. Вождю було що втрачати, а ми знаємо, що він не зупинявся перед найбільш масштабним злочином, який сприяв зміцненню влади. Перетворення Сталіна з формального на фактичного диктатора стало наслідком Голодомору і Великого терору. Цю обставину треба враховувати при визначенні мотивів дій генсека у кризовій ситуації 1932— 1933 рр.
Друга обставина, яка вплинула на рішення Кремля застосувати проти України таку зброю, як терор голодом під прикриттям хлібозаготівель, пов’язана з подвійною природою Радянського Союзу. З одного боку, це була унітарна держава з централізованим управлінням. З другого боку, це була федерація союзних держав, кожна з яких мала право сецесії (виходу з федерації), закріплене у власній і в союзній конституціях. Федерацію союзних держав перетворювала на унітарну державу «диктатура пролетаріату», звужена до диктатури Кремля. Криза в керівництві державної партії знищувала силове поле, в якому утримувалися в рамках федерації союзні республіки.
Ми звикли до такого Радянського Союзу, яким він став після Голодомору і Великого терору. Це була унітарна країна, в якій нагадування про конституційне право на сецесію з боку будь-кого розглядалося як зрада Вітчизни і каралося смертною карою або максимальним строком тюремного ув’язнення (прецедент Левка Лук’яненка). «Ми» означає в даному разі — всі ми, радянські люди, починаючи з керівних діячів найвищого рангу. Коли внаслідок конституційної реформи М.Горбачова силове поле компартійної диктатури зникло, і кожна союзна республіка дістала можливість вийти з імперії, побудованої «залізом і кров’ю», майже всі керівники відсиджувалися у своїх столицях, обмежившись деклараціями про державний суверенітет. Усі ці керівники республік нагадували пташенят, які народилися в клітці й не наважувалися вилетіти, коли відкрилися дверцята. Ситуацію підірвав тільки путч вищих керівників союзної держави, які залишалися без роботи після підписання нового Союзного договору.
Яким був Радянський Союз до Голодомору і Великого терору? Треба визнати, що це була фальшива федерація, в якій Кремль поставив на чолі республік своїх людей. Ці люди звикли коритися залізній партійній дисципліні. Та вони не забували ні потреб власних республік, які були для них країнами, об’єднаними навколо Кремля, ні своїх конституційних прав. Навіть Л. Каганович називав Україну країною у листуванні зі Сталіним.
Особливо «нахабно» поводили себе керівники того відгалуження унітарно побудованої ВКП(б), яке називалося Комуністичною партією (більшовиків) України. Вони добилися, щоб бюро ЦК КП(б)У було назване політичним бюро, а перший секретар ЦК — генеральним секретарем (так тривало до 1934 року). Вони постійно вимагали від Кремля приєднання до УСРР прикордонних районів Російської Федерації з переважно українським населенням. Особливу наполегливість вони виявляли щодо Кубані, а тим часом розгорнули активну діяльність щодо українізації кубанських органів влади, освітніх установ, засобів масової інформації. Офіційну політику коренізації, яку Кремль став проводити після утворення Радянського Союзу з метою укорінення органів радянської влади в національних республіках, вони перетворили в політику дерусифікації, а росіян в УСРР стали всерйоз розглядати як національну меншість.
Що можна додати до вже сказаного? Мабуть, те, що УСРР навіть без Кубані була найбільш потужною національною республікою. Адже її економічний і людський потенціал дорівнював потенціалу всіх інших союзних республік, за винятком РСФРР, разом узятих. Мабуть, можна додати й те, що український народ за 12—15 років до Голодомору мав власну національну державність, і Кремль спромігся замінити її радянською тільки після трьох «визвольних походів» в Україну. Мало значення й те, що УСРР межувала з європейськими країнами, а в Польщі існував 8- мільйонний український анклав, який чекав повалення більшовицької влади й возз’єднання з Великою Україною.
Сталін справді мав підстави, щоб завдати попереджувального удару по громадянах УСРР і Кубані в кризовій ситуації 1932—1933 рр.
9. Висновки
У травні ц.р. «День» надрукував мою статтю «Суспільство й держава на терезах історії», присвячену подіям останніх двох десятиліть. У ній, серед інших, аналізувалося «російське питання» в Україні. Висувалася, зокрема, думка про те, що успішний розвиток України як держави, відмінної від Росії, забезпечується при дотриманні двох умов: по-перше, толерантності й витримки щодо «внутрішньої Росії» — російськомовних українців та росіян; по-друге, збереженні дружніх відносин з російським (русским) народом при досягненні цілковитої незалежності від Російської Федерації — як політичної, так і економічної.
Такий висновок сподобався не всім. Один з колег, який у минулому займав високу державну посаду, нагадав мені тезу радянської пропаганди перед нападом Німеччини на СРСР: мовляв, коли Гітлер спробує напасти на першу в світі державу робітників і селян, то мобілізовані в армію німецькі пролетарі повернуть проти нього свою зброю. Ці розрахунки були побудовані на піску, і так само, зауважував він, не можна тепер Україні сподіватися на підтримку російського (русского) народу всупереч лінії керівників РФ.
Думаю, все-таки, що боятися російського народу нам не варто. Аргумент з німецькими пролетарями непереконливий хоча б тому, що СРСР не був першою у світі державою робітників і селян. Крім того, і це головне, ситуація у світі за останні 50—100 років радикально змінилася. На відміну від державних і політичних діячів, чимало з яких продовжують мислити за інерцією категоріями контролю над територіями, народи хочуть жити без кордонів. Вони мають право вільно обирати своїх керівників і чекають від них ефективного управління, яке забезпечить позитивну динаміку добробуту, дружбу з сусідніми країнами, входження у світовий економічний та гуманітарний простір і турботу про збереження національної ідентичності. Побоювання викликають не народи, а еліти, які маніпулюють свідомістю людей. Та їх можливості обмежені.
Перегляд радянських історичних концепцій іде в Україні і в Росії з різною швидкістю. Тому утворилися конфліктні вузли, які негативно впливають на українсько-російські відносини. До їх числа слід віднести проблему ОУН—УПА або оцінку голоду 1932—1933 рр. У дослідженні таких проблем нам треба добиватися тільки одного — історичної істини. Історичні міфи можуть здаватися корисними. Але вони являють собою тільки засіб маніпулювання свідомістю, на них не збудуєш власної історії.
Оскільки Україна під час перебування в СРСР зазнала жахливих репресій, включаючи Голодомор, у деяких представників нашої громадськості виникає бажання «виставити рахунок» державоутворюючій нації в багатонаціональній союзній державі, тобто російському (русскому) народу. Тим більше, що Російська Федерація не поспішає відмовлятися від радянської спадщини.
Коли лунають такі заклики, вони роз’єднують не тільки сусідні народи, але й населення самої України. Позбавлені історичної достовірності твердження перетворюються на русофобію, яка однаково неприємна майже всім верствам українських громадян. Хоча вивчення голоду 1932—1933 рр. в самій РФ не заохочується, з праць західних дослідників стає зрозумілим, що інші регіони в сукупності зазнали від голоду не менших людських втрат, ніж Україна (щоправда, коли рахувати Кубань у складі Російської Федерації, де вона тоді перебувала й тепер уже завжди перебуватиме).
Коли наші громадсько-політичні діячі звинувачують Кремль у знищенні етнічних українців, вони часто зустрічаються з недовірливо- скептичною реакцією. Ототожнення Голодомору з Голокостом не витримує критики, хоч у кінцевому підсумку в 1932—1933 рр. винищувалися якраз етнічні українці. Сталін нищив не етнічних українців як таких, а громадян України, тобто представників української національної державності, яка була для нього небезпечною навіть в радянізованій формі.
Ми не можемо залишити правду про Голодомор недоступною розумінню міжнародної громадськості й громадян самої України. Ми зобов’язані показати, чому кремлівська нелюдь прийняла рішення про цілком усвідомлену, наперед розраховану й ретельно забезпечену добре продуманими організаційно-політичними заходами людовбивчу акцію на частині території своєї власної країни.
Правда про Голодомор повинна бути позбавлена емоційних перебільшень, хоча б стосовно чисельності тих, хто загинув. Інакше вона буде сприйматися не як правда, а як пропаганда.
Правда про Голодомор є частиною історичної пам’яті народу. Відновлення історичної пам’яті прямо пов’язане із звільненням свідомості народу від радянських стереотипів. На жаль, серед багатьох інститутів, які виникли в Україні після 1991 року з метою утвердження її незалежності, досі не було інституту, покликаного займатися корекцією, лікуванням і відновленням національної пам’яті. Внаслідок цілковитої відсутності просвітницької роботи велика частина українського суспільства не може винести об’єктивне судження щодо балансу здобутків і провалів двох перших десятиліть радянського періоду, тобто епохи комуністичного будівництва. У свідомості цих людей й досі панують спотворені оцінки короткого курсу «Історії ВКП(б)». Голод-геноцид 1932— 1933 рр. явно не вписується в ці оцінки, як ми вже бачили.
Трагедія українського народу привертає все більше уваги серед зарубіжних дослідників, особливо в Італії, Німеччині, Польщі. 24 листопада 2005 року литовський парламент прийняв резолюцію в пам’ять жертв політичних репресій і голоду-геноциду 1932—1933 рр. в Україні. 20 грудня 2005 року таку саму резолюцію прийняв парламент Грузії, а 16 березня 2006 року — Сенат Польщі.
Цю статтю хотілося б закінчити словами, якими закінчується резолюція польського Сенату:
«Сенат Республіки Польща віддає шану всім замученим в період Великого Голоду в Україні, а також тим нечисленним героям, які часто зі зброєю в руках боролися проти загрози знищення народу, проти комуністичної тиранії, лицемірства та брехні. Ми солідаризуємося з діями українського народу, а також Президента, парламенту, уряду, органів самоврядування, ветеранських об’єднань, які вшановують цю трагедію, котра як застереження перед тоталітарною ідеологією ніколи не може бути забута».
