Кінець вересня 1941 року назавжди увійшов у душу й пам’ять людей, що жили тоді на українській землі, так само як і у свідомість нині сущих українців, як страшна кривава катастрофа, як найбільший злочин людоїдського нацистського режиму. Тими осінніми днями гітлерівські кати — зазначимо, заздалегідь ретельно підготувавши це злодійство! — холоднокровно почали планомірне винищення десятків тисяч мирних громадян. Людей (!), підкреслимо цю думку передусім. Так, це були люди різних народів — євреї (їх знищували тільки за те, що вони євреї), українці, росіяни (їх знищували за те, що намагалися чинити опір ворогу, або як представників «нижчої слов’янської раси»), угорці, поляки, цигани...
Кров невинних жертв Бабиного Яру, трагедії всесвітнього масштабу — це передусім людська кров, якщо завгодно, у вищому духовному значенні, яка не має національності. Точніше кажучи (щоб правильно зрозуміли), це катастрофа всіх народів, чиї сини й дочки полягли на похмурій околиці Києва тими страшними днями. Й єврейського, й українського, й російського... Очевидно, усвідомити це важливіше, ніж підрахувати точну кількість убитих (історики досі сперечаються, скільки ж їх — 100 тисяч? 150 тисяч? Ще більше? У перші дні трагедії людей, які не зовсім ще усвідомлювали, яку страшну долю уготовили їм нацисти, знищували щодня тисячами, десятками тисяч!).
Бабин Яр не може бути «приватизований» під будь- яким вузько національним прапором. Це біль Людства. Те ж саме ми маємо право сказати й про катастрофу українського Голодомору; далеко не всі парламенти демократичних країн готові підтримати оцінку цієї страшної трагедії як геноциду українського народу. Так, дещо дивує (м’яко кажучи) заява одного з впливових депутатів кнесету Ізраїлю Михайла Нудельмана (до речі, колишнього львів’янина), зроблена якраз напередодні 65-ї річниці трагедії Бабиного Яру. На думку пана Нудельмана, парламент Ізраїлю поки що не готовий позитивно вирішити питання про визнання Голодомору геноцидом українського народу. Водночас депутат кнесету вважає, що в цьому випадку йдеться про чисто технічну, а не про політичну проблему (?!). Не зовсім зрозуміла логіка, якою керується шановний депутат — якщо питання «технічне», чому ж воно не вирішується стільки років?
Один з авторитетних суспільних діячів-антифашистів В. Кантор справедливо наголосив, що трагедія Бабиного Яру була б неможлива, якби не мовчання «цивілізованої» Європи, що спостерігала, як уже з 1938 — 1939 років «невинних євреїв тисячами, десятками тисяч стали знищувати в самому центрі Європи» (зазначимо, що точно так само Європа «не помітила» катастрофи Голодомору 1933 року!). Потім, наголосив В. Кантор, з’явилося «остаточне розв’язання єврейського питання», від якого здригнувся світ. Отже, кров сотень тисяч убитих у Бабиному Яру людей, як і пам’ять про мільйони жертв Голодомору, зі справді страшною переконливістю волає: не питай, по кому (по якій нації) дзвонить дзвін. Він дзвонить по тобі!
Водночас не можна не сказати й про інше. У сучасному жорстокому глобалізованому світі кожна незалежна держава, що бажає бути такою по суті, а не лише за формальними ознаками, просто зобов’язана твердо відстоювати свої національні інтереси. А це означає: не сподіватися, що чужа країна зробить щось за тебе, якщо ти сам не докладаєш необхідних зусиль. Не може не справляти сильного враження те, як керівництво Ізраїлю доносить до свідомості найвіддаленіших країн світу правду про трагедію Бабиного Яру (зазначимо, що абсолютно природною виглядає присутність на траурних заходах президента Ізраїлю Моше Кацава). Але необхідно додати: саме так, активно, наполегливо й наступально потрібно діяти й нашій українській дипломатії, домагаючись, щоб правда й про звірства Бабиного Яру, й про трагедію терору голодом 1932 — 1933 років стала відома світовій громадськості.
