Пам’ятається, перша велика для тих уже далеких радянських часів грошова сума (100 крб.), що забезпечила проїзд до моря та харчування в їдальні котлетою й рисом, що наполовину складався з черепашок, була отримана за допомогою «чорної» каси взаємодопомоги. Існування таких напівпідпільних фінансових установ на підприємствах і в організаціях владою не заохочувалося, але особливо й не каралося, оскільки всі ризики цієї справи брали на себе самі кредитори, які отримували гроші в цій касі за жеребкуванням або за взаємною згодою. Але бували й випадки, коли перші щасливчики, отримавши цілком пристойні за радянських часів гроші, звільнялися, не розрахувавшись з іншими учасниками...
Нині в Україні система самодіяльних кредитних установ не лише відродилася, а й отримала великий розмах, уже на абсолютно новій основі й під методичним державним контролем. Минулого тижня в Києві навіть відбулася конференція, де представники українських кредитних спілок мали можливість обговорити й вивчити досвід своїх колег з Польщі, які досягли великих успіхів у справі кредитування населення незважаючи на те, що в цій країні є досить потужна й розгалужена банківська система.
Але хоч би як рекламували банки чи то в Польщі, чи то в Україні свої послуги, залишається фактом — взяти там кредит чи то для дрібного бізнесу, чи то для споживчих цілей через бюрократичні й інші процедури зовсім не просто. А тим паче, якщо, а це найчастіше буває в Україні, маєш невелику офіційну зарплату (зауважимо, що працівник далеко не завжди в цьому винен і навряд чи може щось у такій ситуації змінити). І тут певні переваги мають кредитні спілки, для яких практично немає клієнтів, а є тільки члени цих організацій, що відрізняються здебільшого тим, що одні дають гроші в борг, а інші беруть. А потім, за потреби, й навпаки. Своїм, як відомо, чомусь довіряєш більше.
Тож у згаданих спілках, які вельми схожі також і на громадські організації, набагато менше бюрократії, тобто різних довідок, доручень і застав (останні нерідко просто небезпечні для споживача фінансових послуг). Тому отримати тут кредит — це не те рідкісне щастя, про яке можна лише мріяти. Усе робиться просто й доброзичливо. Але простягнута рука при цьому, звісно, трошки тремтить, оскільки не може (та й чи повинна?) вибудувати належну систему фінансової безпеки. У результаті система, якої, втім, насправді поки ще зовсім і немає, може завалитися, поховавши під уламками довіру, що затверджується в Україні між кредиторами та їхніми клієнтами як у самих кредитних спілках, так і в банках та інших фінансових установах.
Саме виходячи з цього уряд України цього літа схвалив концепцію розвитку кредитної кооперації. Вона передбачає створення єдиної системи стабілізації й фінансового оздоровлення кредитних спілок, а також системи гарантування внесків у ці організації. Щоправда, концепція не дає відповідей на конкретне запитання: а як це зробити. Не секрет, що серед причин, які змусили замислитися над необхідністю цих систем, також і неоднорідність кредитних спілок. Нарівні з класичними, що працюють, як-то кажуть, по-білому, й виключно в правовому полі, серед них є й такі, кого називають «чорними» й «сірими». Під першою з цих непрозорих вивісок ховаються банальні «піраміди», але їх, як запевняє директор департаменту нагляду за кредитними установами Держфінпослуг Андрій Оленчик, тепер, завдяки діяльності його контори, набагато менше, ніж було раніше. При цьому він не виключає, що процес може піти назад. Дещо складніше з «сірими». Чиновники, мабуть, не мають аргументів, щоб звинувачувати їх у якихось гріхах, або просто не хочуть цього робити. («Їм не можна докоряти тим, що вони діють не згідно із законом»).
Схоже, у цих кредитних спілок просто якесь своє бачення системи або взагалі немає бажання брати в ній участь. За це Держфінпослуг зафарбував їх у вовчу барву й вигадав префікс «псевдо». Але, виявляється, вся їхня провина тільки в тому, що не дотримуються принципів кооперації. Але в чому полягають ці неписані правила?
На відміну від «сірих», «білі» спілки хочуть захиститися від можливої системної кризи, яку несуть у собі ті, хто не дотримується корпоративних принципів, тобто «сірі». Щось тут не складається... Чи не збирається одна група кредитних спілок, яким вдалося на якійсь основі порозумітися й об’єднатися, поквитатися на конкурентному грунті з іншою, причому — з використанням механізмів держави? А їй-то треба тримати під своїм ковпаком абсолютно всіх. (Це, звісно, лише одна з версій, що потребує додаткового опрацювання.)
За останні 2,5 року кількість кредитних спілок зросла всього на 20%, до 546 (їх тепер у країні майже в чотири рази більше, ніж банків, і вони, якщо разом, треба визнати, — велика сила). За цей же час відбулося зростання їхньої філіальної мережі (більше ніж утричі, до 660 відособлених підрозділів). Сумарні активи таких спілок зросли в п’ять разів, кількість членів — утричі, а сума залучених депозитів — у чотири рази. Оленчик вважає, що система розвивається «досить динамічно», стала більш здоровою й цивілізованою, і масове банкрутство їй не загрожує. Тим паче, що кількість організацій, які не виконують спущений їм Держфінпослуг норматив капіталізації, за цей час скоротилася з 23% до 8%.
Тим часом Українська освітня програма реформ, Національний прес-клуб реформ і USAID, вирішивши привернути увагу до кредитних спілок, їхні проблеми дуже загострили й поставили собі мету з’ясувати, яким чином можна запобігти системній кризі в русі кредитних спілок України. Щоправда, згадуваний вище чиновник Держфінпослуг довго й дещо плутано міркував щодо кризи, й зрештою повідомив журналістам свій висновок, що його поки немає. І все ж передбачив, що за певних обставин він усе ж може виникнути. Це буде криза якості. Особливо, якщо не відреагувати на проблеми адекватно. Системна криза або принаймні важкі часи для кредитних спілок можуть настати, на думку Оленчика, протягом двох-трьох років. Уже й сьогодні відзначається застій у співвідношенні на ринку кредитних послуг — обсяг «союзних» кредитів зростає, але співвідношення з банками за цим показником не міняється. Не знижуються й ставки за кредитами. (Тут Оленчик практично звинуватив банки у нечесній конкуренції — намагаючись залучити клієнтів, вони в рекламних матеріалах ховають за різними комісійними свої реальні ставки, внаслідок чого кредитні спілки програють битву за клієнта.) Проте чиновник вважає, що за весь цей час «кредитiвки» все-таки могли знайти можливість знизити плату за кредити й, додамо, залишити таким чином позаду комерційні банки.
Змінити ситуацію, на думку Оленчика, кредитні спілки можуть, реорганізувавшись у систему. Сама лише приналежність до неї свідчитиме не тільки про надійність кредитної спілки, а також і про те, що вона є володарем своєрідного знака якості. Питання лише в тому, що ж має являти собою ця система, покликана укріпити рух кредитних спілок. На думку представника держрегулятора, накопичувальна система гарантування внесків у комерційні банки кредитним спілкам не підходить уже тому, що для її створення знадобиться не менш як сiм-вiсiм років. Другий її варіант використання страхового продукту, який могла б запропонувати спеціальна компанія, що перебуває під контролем кредитних спілок. Саме на цьому й навколо цього передбачається збудувати в недалекому майбутньому українську систему кредитних спілок.
І прообраз такої компанії тут-таки з’явився на українському горизонті. Цю роль, виявляється, із задоволенням можуть взяти на себе кооперативні ощадно-кредитні каси Польщі, які, за словами президента Товариства взаємного страхування й Товариства страхування життя кооперативних ощадно-кредитних кас Гжегоша Бучковського, без допомоги держави наростили свій гарантійний фонд і зробили його вдвічі більшим, ніж той, яким володіють польські банки. Тепер нам збираються передати досвід і знання в цьому питанні через інвестиції капіталу й створення спільної страхової компанії, де наші друзі, принаймні попервах, мають намір домінувати. Більше того, гроші для допомоги Україні в цьому питанні навіть виділив польський уряд, який зазвичай, за визнанням пана Бучковського, дуже неохоче вдається до таких кроків, справедливо вважаючи, що цим має займатися виключно приватний сектор. Що в цьому випадку схилило його до такого фінансового «подвигу», залишається невідомим.
Принаймні наші безуспішні поки що адвокати з питання вступу до Євросоюзу знову простягають нам руку допомоги. Як це чудово! Але чи можна припустити, що робиться це абсолютно безкорисливо? Чіткої відповіді на це запитання в нас сьогодні, звісно, немає. У той же час, чому не припустити, що хтось, хто вже зрозумів, що банківська система України починає потихеньку чинити опір активному проникненню в неї іноземного капіталу, вирішив зайти ніби з тилу й, створивши систему страхування ризиків, насправді просто взяти під свій контроль кредитні спілки, потенціал яких уже найближчим часом може практично порівнятися з потенціалом банків? Цей «шматочок» є дуже ласим ще й тому, що регулятор ринку тут набагато слабший і згідливіший, ніж Нацбанк (принаймні не в змозі пред’явити аналогічні банківським резервні вимоги), що насправді дає «кредитiвкам» істотні конкурентні переваги. Тож, думається, українській стороні тут не варто поспішати. Хоча від допомоги також, звісно, відмовлятися не можна. Але хай би в цьому питанні її надав не один, а кілька іноземних інвесторів, зокрема, Канадська програма зміцнення кредитних спілок України, що активно бере участь у становленні цього руху, справедливо поділивши неукраїнську частку (скажімо, 49% у створюваній страховій компанії ). Та й, крім того, ринок в Україні має величезний потенціал для зростання, й інвестори для такої перспективної справи, як споживче кредитування й створення відповідної системи, завжди знайдуться. І хоча сусідський польський досвід для нас, звісно, надзвичайно цінний, є ще й інші дружні країни, якими ми не можемо нехтувати.
