«День» для мене — це кращі роки життя, неповторна пора щасливої, натхненної праці, коли знаєш, задля чого пишеш та ясно уявляєш, в чому полягає сенс тобою зробленого. Завдання історичних сторінок «Україна Incognita» та «Історія і Я», ведучим яких я маю честь бути, коротко можна сформулювати так: історія України та світу, подана як систематизований літопис свободи — особистісної та суспільної, національної та вселюдської, свободи праці та свободи підприємництва (тут доречним є саме сполучник «та», а не «або- або»). Отже, чітко відчуваючи величезний обсяг ще не зробленого нами й прагнучи уникнути навіть натяку на «запаморочення від успіхів», ми в «Дні» все ж таки сподіваємось, що в «історичному» блоці матеріалів газети вдалося досягнути основної мети — висвітлити процес суспільного розвитку не як стихійний, хаотичний, зрештою, безглуздий «броунівський рух» і не як величезний набір «смажених» фактів з життя знаменитих людей, а саме як незнищенне прагнення до вільної людини у вільній державі. І якраз таке тлумачення історії дає нам, очевидно, підстави для оптимізму, який, схоже, є особливо необхідним зараз, коли в суспільстві є помітною схильність до депресії, а то й до тотального розчарування!
Історію крізь призму «Дня» можна також розглядати й як своєрідну портретну галерею дійових осіб нашого минулого — від гетьмана Павла Тетері (дуже хитрого «достойника», який любив повторювати прислів’я: «Розумне телятко одразу два вим’я ссе!», а потім, що характерно, віддав Правобережну Україну полякам!) і до поета й борця Олега Ольжича, закатованого нацистами. І ми сподіваємося, що наш читач — а читач у «Дня», ми віримо, особливий! — цілком самостійно, без підказок, зробить потрібні висновки: який шлях веде до безсмертя, а який — до ганьби...
«День», без перебільшення, це й інтелектуальна трибуна загальнонаціонального значення. І я ніколи не забуду неповторні хвилини спілкування з Іваном Михайловичем Дзюбою, Ліною Василівною Костенко, Сергієм Борисовичем Кримським, Мирославом Володимировичем Поповичем, іншими видатними людьми, які були й є духовним скарбом нації. Прийнято вважати, що нам не вистачає духовних авторитетів. А може, справа в іншому — в тому, що ті персони, які мають право ухвалювати державні рішення, не хочуть або й не можуть (не спроможні) враховувати думку моральних лідерів України, які щойно були названі (список, звісно, не є закритим)? І взагалі, люди «на вершині влади» — це помітно — вкрай погано знають історію, й українську, й світову. Це надзвичайно тривожить — бо в такому разі зрозуміло, що наше судно ведуть напівсліпі керманичі. Чому буквально голосом «волаючого в пустелі» залишається десятки разів висловлений у «Дні» заклик Сергія Борисовича Кримського: не забуваймо, що жодна держава не виходила з кризи шляхом лише економічних реформ, без виконання головної, неодмінної умови — подолання кризи духовної, моральної, кризи культури.
І все ж таки ювілейної миті не хочеться говорити лише про тривожне. З днем народження, рідний «День»!
