«Артек» — це те місце на землі, де рівноправно звучать мови всіх народів світу. Але на цей раз єдиною мовою спілкування для всіх дітей, які з’їхалися на VIII Міжнародний конкурс-фестиваль дитячої та юнацької творчості «Наша земля — Україна», була українська. Вся річ у тому, що учасниками фестивалю стали члени української діаспори з дев’яти країн близького й далекого зарубіжжя.
— Нас вразило те, як тонко відчувають діти з Грузії, Білорусі, Вірменії, Росії, Польщі, Казахстану та з інших країн українське слово, як люблять вони нашу народну пісню й танець, — говорить член журі конкурсу, співачка Ніна Матвієнко. — Інколи здається, що рідною мовою вони володіють навіть краще, ніж деякі київські школярі. І в цьому заслуга, звичайно, їхніх батьків й українських культурних центрів, які діють у діаспорі. Але все-таки ці діти потребують більшого спілкування зі своїми українськими однолітками. Ось для цього ми й зібрали разом творчі колективи з різних куточків України — від Донбасу й Одеси до Тернопільщини й Волині — й представників української діаспори.
Довговолосі східні красуні Маріам Оганян й Ака Шахвердян, а також десятеро учасників вокального ансамблю «Дзвіночок», що співають дзвінкими голосами українські народні пісні, приїхали з Єревана.
— У Вірменії сьогодні проживають трохи більше 2000 українців, — розповідає художній керівник колективу Рубен Карасаферян. — У республіці зареєстровані два українських об’єднання: Федерація українців Вірменії й Спілка українців. При федерації, яку й представляє наш колектив, працює недільна школа, бібліотека, видається українською й вірменською мовами журнал «Дніпро-Славутич». У нашому колективі спочатку співали діти з українських сімей. Але інтерес до української пісні у Вірменії великий, і згодом у наш колектив прийшли діти інших національностей, які з задоволенням співають українською.
Юна Поліна Біба й Аліна Клименко з Казахстану вбираються так в українські вишиті сорочки, неначе в них і народилися. Любов до всього українського їм прищепили батьки — етнічні українці, а допомагають розвивати таланти викладачі української школи, яка працює в Астані. Українська діаспора Казахстану посідає за своєю чисельністю третю сходинку у світі серед українських громад. 1998 року під час перепису населення майже 798 тисяч громадян Казахстану самоідентифікували себе з українським етносом. Українці розселені переважно на півночі країни. Значний відсоток проживає в Караганді, Астані, Павлодарі, Семипалатинську, Талди-Кургані, Шортанді й Алмати. На фестивалі в «Артеку» українську діаспору представляли вихованці української школи-комплексу №47 з міста Астани й український культурний центр ім. Т. Шевченка в місті Сатпаєве.
На древніх музичних інструментах — сопілках — грають брати Мирон й Омелян Фіцак із польського міста Перемишль. Вони є представниками майже 350-тисячної української діаспори Польщі, предки яких споконвіку проживали в історичних областях Бойківщини, Лемківщини, на Холмщині. Українці Польщі ніколи не забували про своє національне коріння. Тут функціонують кілька українських об’єднань, видається україномовна періодика. А українські національні музичні інструменти, як і томик «Кобзаря» й вишита сорочка, є практично в кожній українській сім’ї. Дівчатка-бандуристки з Перемишля своїм виступом зробили в «Артеці» справжній фурор. Вони влаштували негласне змагання з бандуристами з села Комсомольське в Харківській області (ансамбль «Весняночка») та з естонського міста Палдіскі (ансамбль «Троїсті музики»).
Як виявилося, запальний гопак уміють танцювати не тільки в Ужгороді (показовий ансамбль народного танцю «Джерельце Карпат»), але й у Казахстані (хореографічний колектив «Забава», м. Сатпаєв), і в Карелії (ансамбль «Українські ластівки», м. Петрозаводськ).
Як зізнався член журі, заслужений артист України Василь Ілащук, визначити переможців у різних номінаціях (а їх було п’ять — «Вокальне мистецтво», «Художнє читання», «Музичне мистецтво» й «Театри моди») виявилося вельми нелегким завданням. Усі діти підкуповували своєю щирістю, талантом і самовідданою любов’ю до мистецтва. Тому ніхто з учасників цього свята не залишився без нагород. Хоча десятиденне свято під кипарисами на березі моря вже було своєрідним подарунком дітям.
